Ця тиша мені не до вподоби. Адреналінова залежність? Щодня були такі витрибеньки, що не знаюєш, на що реагувати в першу чергу. Гей ви, зашква-а-ри, мені насняться ці незда-а-ри... А тут дрібнотою банкують – наркота-зброя, аби по кредитах розрахуватися, песик білий і дєвачка прі ньом, песик дресирований і офіс прі ньом, синпарашенка... Поганенько роздмухується.

Хайпороби! Перекур халас! Пацантре, такий спокій після зливи обісращень – небезпечний. Публіка відхекається. І тоді доведеться як мінімум вибачитись (с)

Встид спитати... До чого ви там готуєтесь? Якою глобальною підляною ви збираєтеся перебити падіння вашого рейтингу на законне місце на смітнику? Це те, про що ми всі думаємо? Чи міркуєте, як технічно відповзти по деяких питаннях, аби перегрупуватися для фінального стрибка? Чи тягнете на сірниках, хто буде винний в наступному зешквірусі зеленої корони?

Після того, як все вже скалець..., понівичено – давайте назад Уляну. Бо ж вона вже не Доктор Смерть. Нєє... Допоки це не звучатиме як «Давайте гарно перепросимо й повернемо Пані Уляну, як її ласка» — я таке не купуватиму.

Бо тут ми помалу підходимо до основної теми. Маємо Опиратися Ватній Агресії.

М.О.В.А.

Вона не дає спокійно жити тим, хто її не знає й не збирається вивчати. ПиСи (пост-совіти) сприймають українську мову як завмерлу пухлину, чужородне утворення, що мовчить і лише інколи нагадує про себе. Пігулка знеболювача – і все гаразд, живемо далі. Допоки пухлина не штрикне в бік сильніше. Ще сильніше...

Вірний діагноз – запорука успішного лікування. Стадії наступні:

Російськомовність – людина визнає неправильність власного підходу до мовного питання і за потреби переходить на українську з мінімальними втратами часу й сенсу. Побутове спілкування російською виправдовує історичними обставинами, середовищем, міжнародним колективом. Як каже моя україномовна подруга, мова не винна, що її носії – ідиоти. Зрештою, «кто-та должен данасіть запор-єбрікам, что ані капєц дніща. А у ніх па всєм язикам адна аценка – хенде хох».

Щелепозалежність – людина розуміє українську мову, але стидається нею говорити через – як вона сама то пояснює – страх робити помилки та «кавєркать язик», а насправді – через елементарне небажання робити щось по-новому, вчитися чогось і сприйняття української як другорядної й необов'язкової. Виправдання – вік, колектив, родина – і з'являється оце... «ой, ну, ви же понімаєтє...»

Какаяразніца – пацієнт демонструє прояви агресії, адже «та какая разніца!» в його виконанні – декларування того, що з двох рівнозначних опцій одна рівнозначніша. Якщо дійсно немає різниці, якою мовою говорити, людина користується тією, що її краще знає – і це не обов'язково рідна. Співрозмовникові ж відповість: «Як вам зручніше». Хворий часто не усвідомлює, що волаючи «Та каму ана здалась, ваша укрáінская мова!», він/вона фактично демонструє відверте незнання навіть російської.

Опезежансько-бужанська гавірка – звісно, не від назв «Слобожанщина» й «Буг» – пацієнт надагресивний. Термінова госпіталізація необхідна, але навряд чи допоможе. Хворий буквально піниться, вигукуючи «жабацкій ізик!» (так і залишу), «всю жизнь гаварілі па-русскі!», «сасєді», «братья», «старічєская общнасть». Йдеться вже не стільки про відстоювання права розмовляти й публічно виступати мовою, яку краще знаєш. На порядку денному – прагнення дістати конституційне право не знати і не вчити, і навіть не поважати державну мову України. Не визнавати за українською мовою права на існування. Це не право на невігластво чи невігластво й агресію – як у випадках вище. Це право на зраду. Отруйне, агресивне, пширюється далі, ніж бачить.

Ти диви, і стадій теж чотири. Савпадєніє? Всєнєпрємєнна! Треба лікувати.

Мова українська – не злоякісна пухлина, що її треба здихатися якнайшвидше. Це самостійний живий організм. Щоправда, мова може стати причиною смерті. І двісті років тому, і сто, і п'ятдесят, і сьогодні. Але вбиває не вона. Вбивають ті, хто мріє, аби весь світ розумів їхнє аканьє. Саме вони століттями прищеплювали українцям усвідомлення того, що їхня мова – селюцька, жебрацька й не варта вивчення. Селянин – по факту кріпак – може говорити українською. Кому пощастило жити в місті, має спілкуватися російською. Бути на своїй землі українцем, естонцем, татарином було... ой, ну ви же панімаєтє... Непрілічна, ага. І небезпечно. І за імперії, і за совітів. Звідки така ненависть до всіх, хто відрізняється, і більш за все – до українців, які дійсно розмовляють мовою, що є офіційно споріднена (але це поки що (с)) з російською?

Ой, не вийде стисло.

Москву неправильно називати Ордою. Москва – наймракобісниіший і найвідсталіший улус Орди. Дотаційний регіон, збиткове підприємство, ота дитина, що на свята була зроблена. Монгольський народ-переможець недаремно називав ту землю Оху-Ин. Московити – підординці, раби. Чого хоче тупе рабло? На волю? Щаззз! Мати своїх рабів. Цивілізаційний підхід до чурак, чучмєкав, чухонцев зрозуміло? А ви думали, що чудь, жмудь, вєсь та вся інша пєрємать буде до когось звертатися політкоректно? Ще раз щаззз! Тепер до хахлів і бульбашів. Простий приклад для тих, хто добре пам'ятає совок. Прієзжиє не любили місцевих, с прапіскай. Ліміта відчувала себе чужородною. То ж мова – чіткий маркер того, хто тут господар, а чиє місце – у раши.

І тут є небезпечний момент, про який знає кожен адекватний онколог. Злоякісна пухлина маскується. Гіпертрофоване онкоутворення рабсильської федерації не може нормально існувати в сучасних умовах. Воно викидає метастази. На пост-радянській території зробити це в мовному плані найлегше, найдешевше й не загрожує відповідною реакцією світового співтовариства. Цей вплив непомітний зовні. Жодна країна світу не вибудовувала національну ідею на загарбницькій політиці захисту свогомовного населення десьтам. Поняття поширення культурного впливу – було. Туйво... В тих країнах, що мали власну культуру. Онкоімперія мріє про подальше розповзання – туди, де прийнялися її отруйні паростки. Будь-який руйнівний процес розвивається однаково – спочатку непомітно, потім обвал. Ми зараз у такій клінічній ситуації, що маємо однією рукою подавати хірургові скальпель, другою – поправляти собі крапельницю, третьою – давати пресуху гуманітарним збіговиськам з заходу, аби вважали на гуманітарну загрозу, а четвертою – сигналізувати анастезіологу, що поки нормально, нестерильне я потримаю і взагалі слухай новий анекдот.

Язик в парламєнт – це побажання віп-клієнта, березнева мрія напівкоміка, прокльон чи хентай? Якщо Пропадімір Пропадіміровіч в нас король тентаклів... Тентаклів руського миру... Тоді все на своїх місцях. Раби не розвивають свою мову і зневажають її. Московська верхівка розмовляла спочатку староукраїнською мовою зі значною частиною фіно-угорських слів, згодом — кипчацькими мовами Алтин Орди, і вже наостанок французькою – мовами хазяів. Кріейтор російської мови Іскандер бін Сєргєй Пушкін ще ся не вродив, коли вийшла «Енеїда». І допоки не вигадав собі сленг, що ним можна писати, майбутній поет банкував французькою.

Російська – койне, спільна мова для тих, кто розмовляє різними діалектами. Так, хто сказав «хуйня»? Я теж так думала. Але слово грецьке, так що вибачайте. Якщо продовжити простий логічний ряд, виявиться, що ті, хто в Україні відкидає саму ідею вживання української мови в повсякденному житті – раби рабів. А на Банковій – чи то дресирований, чи то геть запресований хайпесик. Оце вже дійсно якась койне виходить.

Аби ви знали, язик – це «шкодá» кримськотатарською й турецькою. «Ай йазик!» — «шкодá», «бідняточко», «бідося». Ми вже не маємо часу щось жаліти й «по краплі вичавлювати». Тре тупо розбивати рабло.

Традиційно й невідкладно.

Карта ПриватБанку 5168 7573 4764 2680 Донік Роман

Підтримуймо тих, хто безжально розбиває рабло, русло й орків ОРДЛО!

Я вам заре один умний вєщь скажу. Мова формує мислення. Це одна з критичних причин, з яких мови народів СРСР методично винищували. Часто-густо разом з носіями. Аби було одне койне на всю голову – і красата! По розкатаній (від слова «кат») масовій свідомості легше їздити – трактором, пропагандистською машиною чи чорним воронком.

Отже, мова – це робота. Це зусилля і процес пізнання і співтворення. Пригадайте щастя від того, коли у вас нарешті починає щось добре виходити. Мова – жива. Вона відгукнеться на ваші зусилля. Хай вам покажуть сон з іншою озвучкою. Ви то ніколи не забудете. Насолоджуйтесь моментом, колекціонуйте витвори, що з'явилися, коли «мікіла праміхнулся» — хотіли щось сказати та з'їхали чи в голосній, чи в наголосі. Приязно читайте хибодруки – вони не з'являються просто так. «Досконало володіє поругальською мовою...» Звучить, нє? І все зрозуміло. Не забувайте одне: якщо москва вищить в усі скабеєві горлянки про українську мову – значить, намагається позбавити нас зброї в боротьбі. Вони хочуть мати рабів. А раб, здатний спілкуватися мовою, незрозумілою хазяям – потенційний заколотник.

Я й надалі розбиватиму собі рабло.

З повагою, стадія І.

Поборемо!

Фото: Google