Виявлення проблеми – це вже її вирішення наполовину. Щоб змінювати армію на краще потрібно водночас демонструвати і досягнення, і показувати про те, що необхідно вдосконалити.
Мені продовжують надходити повідомлення від діючих офіцерів, сержантів та солдатів і я буду їх друкувати у своїх блогах. Тому що переважна більшість військовослужбовців небайдужі і саме вони найбільше прагнуть позитивних змін навколо себе, середовища в якому перебувають – армії.
Один мій друг, сержант армії США у відставці, який воював за національні інтереси своєї держави в Панамі, в Іраку і Афганістані завжди мені наголошує про те, що «Байдужий солдат – це мертвий солдат». Найкращі офіцери, сержанти і солдати саме ті, які небайдужі до проблем і постійно прагнуть вдосконалювати процеси, щоб досягати більш значимих результатів. Вони ніколи не замовчують проблеми і навіть можуть відкрито висловлювати своє невдоволення великим начальникам. Це найбільш цінні військові. Небайдужість допомагає їм виконувати бойове завдання і виживати при цьому.
Я з цим погоджуюсь на всі 100%. Поважаю його думку і ціную його бойовий досвід.
Товариство, до вашої уваги ще один небайдужий голос офіцера з військ, який прагне змін в армії на краще. Авторський стиль повідомлення зберігаю.
«Я нещодавно був призначений заступником командира одного з батальйонів. Яких військ і де служу не можу сказати із-за об'єктивних і суб'єктивних причин. Але те, що я скажу про повсякденну діяльність – типово і для інших підрозділів. Я не буду говорити про бойову діяльність. Підняті мною проблеми стосуються саме щоденної рутини. Але вони сильно впливають на ведення бойових дій.
Відразу про позитив. Щоденно спілкуючись з солдатами свого батальйону я зрозумів, що більшість з них готові і хочуть служити державі та народу.
Але вони часто задають мені такі питання: „А чим ми займаємось? Яку користь приносимо державі?“ Вони висловлюють свої думки щодо цих питань.
Що ж їх турбує?
Ми знаходимось на другій лінії і більшість часу проводимо у нарядах, забезпеченні життєдіяльності самих себе. Беремо участь в різноманітних показових заходах і заняттях, які далекі від реальності. Ми виконуємо задачі, які нам ставить командування частини, а їм звісно – вищий штаб. Так от. Ми повертаємось до „намальованих губ“ і відвертої „показухи“.
Це враження і переживання мої, моїх сержантів і солдатів. Я вважаю, що це найкращі українські воїни.
Я щомісяця відвідую всілякі показові заняття у різних частинах ООС. Ніхто не буде вести бойових дій так, як нам це показують. Однак, саме так, на думку командувача (-ів), вони будуть вестись. В цьому основний прикол. Вони так думають, а більшість офіцерів, сержантів і солдат так не вважають.
Я брав участь у підготовці таких показових занять і був змушений дуже довго переконувати моїх солдатів, які мають бойовий досвід, що в разі активізації дій противника події будуть розгортатися саме так і не інакше. Переконання у них так і не сформувались. Бойова практика робила своє і їхнє нутро не сприймало вимог до майбутньої „показухи“.
Тижні зо три я їх готував до показового заняття, щоб виконати наказ і … догодити вимогам і забаганкам начальства. А після занять знову продовжилася повсякденна рутина і наряди. І мої найкращі сержанти і небайдужі бійці впевнені, що так воювати як було це організовано на „показових“ заняттях вони точно не будуть.
Досить часто мої солдати задають питання про техніку і озброєння, про яку пафосно розповідають в „Народній армії“.
„Де вона є?“
„Чому в них немає такої?“
Техніка, яка приходить до нас з капремонту дуже далека до ідеальної. І штатні екіпажі починають на ній не займатись підготовкою або злагодженням, а щоденно приводити її до ладу і ремонтувати.
А жалітись немає кому, тому що „ці ж БТРи вручав сам Президент!“ Вони ж найкращі! Вони знають, що кращих їм ще довго не бачити.
Запчастини це теж проблема командира роти, який замість того, щоб займатись бойовою підготовкою більшість свого службового часу займається планами на плани та тратить його на обслуговування старої техніки і озброєння!!!
А та кількість телеграм і розпоряджень, які приходять щоденно в частину – це окрема тема для розмови!!! Потік їх не припиняється. Як тільки НГШ зверне увагу на збільшення документообігу у військах – цей паперовий вал на деякий час притихає. Проходить декілька тижнів і все повертається на „круги своя“. Може він цього не знає. Все відбувається хвилеподібно, не системно і безвідповідально. Купа посадових осіб у вищих штабах творять цю паперову масу у військах. Я не знаю жодного покараного старшого начальника за збільшення паперообігу. Можливо і є такі випадки, але я їх за свою службу не зустрічав. І мені про це ніхто не доводив. Але я чітко знаю, що буде офіцеру-виконавцю, який буде „свинячий вереск“, коли не буде вчасно відпрацьована нікому не потрібна папера на верхній штаб.
Отже, проблематика не тільки у незнанні та невмінні молодших офіцерів працювати з людьми, а ще й у тому, що деякі старші начальники у ЗСУ нав'язують молодшим офіцерам стиль діяльності та керівництва, який більшістю з них абсолютно не сприймається. Цей стиль і підходи – це позавчорашній день. Буду об'єктивним – не всі старші начальники демонструють совковий стиль керівництва, але їх ще достатньо багато.
Тому ці молоді офіцери після першого контракту звільняються. Вони бачать і відчувають на своїй шкурі як в армію повертається показушність, окозамилювання, кругова порука та виконання нікому не потрібних заходів. У молодших офіцерів надії і очікування змін на краще не справджуються. Перед очима яскраві зразки офіцерів-совків. Виникає розчарування у службі.
Наступна проблема – це кадрові органи. Я особисто для себе давно зробив висновок, що у переважній більшості кадровики – це нікчеми, яким байдуже до проблем офіцерів, сержантів, простих солдатів. Наприклад, є такі начальники управлінь (відділів) персоналу, які не знають і не бажають знати людей, бояться зайти до командирів (командувачів), щоб підписати документи на призначення чи просування по службі військовослужбовців. Це прямий їхній обов'язок, але вони „кладуть“ на нього.
Кадровики спеціально створюють ситуації зневаги з „надуванням щоканів“, всіляко демонструють своєю значущість. У простої людини відразу виникає бажання звільнитися, бо навколо такі гниди. Ніхто чомусь не пише про те, що саме кадровики, їх ставлення до людей – це один із значних негативних факторів некомплекту у військах.
Приклад. Один із сотні. У мене в батальйоні є командир взводу у званні „сержанта“, який вийшов з Криму і пішов служити в армію. Пішов воювати за Україну. У нього спеціальне звання „майор внутрішньої служби“. Так от, його вже скільки років не можуть переатестувати і присвоїти звання капітана, бо кадровики бояться його документи занести командувачу або спеціально гублять їх. Це вмотивована людина. Він відмовляється від пропозицій служити в НГУ. Терпіння в нього закінчується і він пошле таку армію куди подалі.
Кадрові органи всіх рівнів повинні працювати для людей і на людей, для підрозділів, а не навпаки!!!
Ще один приклад. Про навчальні центри. Для того, щоб призначити солдата на командира відділення він повинен 4 місяці навчатись у навчальному центрі, де з ним 2-3 тижні проводять фахову підготовку, а потім він виконує завдання із забезпечення життєдіяльності НЦ або тупо дрихнуть в палатці (казармі) під час занять. Після такого „навчання“ він приїжджає назад у підрозділ і розповідає це співслужбовцям, які потім роблять все можливе для того, щоб не їхати на навчання. Бажання бути сержантом в них випаровується.
Люди йдуть в армію, щоб захищати державу і займатись військовою справою, а не готувати показові заняття, через добу-дві ходити в наряди, дрихнути в навчальних центрах тощо.
Додам ще таке. Молоді офіцері, які приходять з військових академій взагалі не навчені спілкуватись з підлеглими сержантами і солдатами. Бояться їх. Над цим треба працювати керівництву ВВНЗ. Як можна так навчати, що офіцери-випускники бояться своїх підлеглих, уникають їх?
Але ми руки не опускаємо і служимо далі!!! Маємо відповідальність на своїх плечах, перш за все перед собою і перед своїми дітьми.
Все так не буде!!! Віримо, що кращі зміни, які відбуваються в армії все ж таки переможуть спротив старого. Ми бачимо поряд з собою зразкових офіцерів, на яких рівняємось і беремо з них приклад, вчимося, набираємось досвіду. Вони є в кожному підрозділі. Побільше б таких офіцерів і тоді обов'язково армія буде процвітати не тільки в газеті „Народна армія“, а й насправді!!!»
Ось такі думки в офіцера.
Зроблю і я декілька висновків по суті статті, але за допомогою цитат авторитетних військових лідерів різних країн.
Щодо показухи.
Процитую бригадного генерала С.Маршалла (з книги «Офіцер збройних сил»): «Коли прагнення до показухи стає всеохоплюючим і солдати не бачать зв'язку між вимогами командирів і заходами, які сприяли б підвищенню боєздатності, слід засумніватися у тому, що прагнення до досконалості слугує будь-якій благій меті».
Показуха в ЗСУ все більше здійснюється для формування приємної картинки і самопіару посадових осіб з вищих органів військового управління. Офіцери прес-служб перетворюються на літописців «житія полководця». Війська і люди відходять на задній план. У центрі подачі інформації має бути завжди «сонцесяйний», а не солдат чи офіцер. І горе тому пресу, коли начальник відсутній на картинці. І це вже стає стійкою хворобливою тенденцією у деяких хлопців з великими званнями на погонах.
Їхнім гаслом все частіше стають слова з пісні: «Ты сними, сними, сними, меня фотограф».
Потім вони стараються загадити цими фотками, наприклад, фотоальбом на офіційній сторінці військового організму у Facebook «себялюбимымителепузиками». А деякі офіцери прес-служб відразу пристосовуються до підлизування. І старанно лижуть у них одне місце.
Яскраві приклади самопіарщиків у погонах показані на офіційних сторінках у соціальних мережах і на сайтах деяких військових частин, установ і організацій. Гляньте. Це вже якийсь дикий пі#дець. 150 000 поширень. Там все видно як на долоні – кого штучно піарять бототролі і хто самопіариться на показусі. Як там комуняки колись казали? «Говорим партия – подразумеваем Лєнин?» «Лєнінів» в погонах почало плодитися аж до нудоти.
Щодо бойової техніки.
«Обслуговування транспортних засобів забезпечується за допомогою інструментів, мастила і брудних рук, а не за допомогою бланків і олівців» – генерал Леслі Дж. Макнейр.
Насправді це добре, що бійці читають газети і вони до них доходять. «Народну армію» завжди заносило пафосом, тому рядові солдати не сприймають зміст її статей. У даному випадку бравурні статті про нову техніку (або відремонтовану), яку отримують з рук Президента тільки стають подразником і негативно впливають на психіку військових. Тому що капітальний ремонт старої техніки ніколи не буде ідеальним. Друкований орган МО таким чином себе дискредитує і викликає відразу. Це також показуха. Реалії у військах зовсім інші. Тим, хто робить контент «НА» треба прислухатись до сигналів, що поступають від бійців і офіцерів.
Щодо спілкування офіцерів з солдатами, вміння їх слухати і чути.
Генерал Моше Даян з книги «Історія мого життя» (1976 р.):
«Я можу задавати питання і вести детальну розмову з групою солдатів або навіть з окремим солдатом на спостережному посту, коли є взаємний інтерес до таких тем: 1) що відбувається на стороні противника; 2) в чому наші недоліки і як їх можна виправити. Я також цікавлюся особистим життям солдат. Звідки вони родом? Як живуть їх близькі? Відпочивають вони чи працюють, коли знаходяться у відпустці? Чи підтримують вони своїх батьків?
Я щоразу переконуюсь в тому, що солдати відповідають вільно і не бояться критикувати начальство або скаржитись на свої труднощі. Але ці розмови були більше схожі на чергування питань і відповідей, чим на нормальний діалог. Думаю, що в цьому відношенні між моєю розмовою з рядовим солдатом на Голанських висотах і дискусією з вищими чиновниками міністерства оборони не було особливої різниці».
Генерал армії Дуайт Д. Ейзенхауер:
«Простий „солдат з рушницею“ на війні володіє величезним запасом винахідливості і ініціативи. Якщо б солдати могли без боязні розмовляти зі своїми офіцерами, армія могла б користуватися цими ресурсами».
Тут і коментувати нічого. Навчати офіцерів спілкуватися з підлеглими солдатами необхідно ще в стінах військових академій, коли вони ще курсанти. А потім закріплювати ці вміння на військових стажуваннях практикою і вдосконалювати професіоналізм під час служби у військах.
Щодо спротиву позитивним змінам всередині армії.
Відомий у військово-теоретичних колах британський капітан Безіл Ліддл-Гарт у своїй книзі «Думки про війну» (1944 р.) написав таке:
«Армія є установою не просто консервативною, але й за своєю природою ворожою прогресу. Вона володіє високим рівнем супротиву реформам і має захисні механізми, що оберігають її від різноманітних нововведень. Але набагато більшу небезпеку, і про це є багато чисельні свідчення в історії, представляє сповзання назад.
Якщо військовий перестає штовхати вперед, подібно людині, яка штовхає тяжко навантажену тачку вверх по схилу пагорбу, армійська машина покотиться назад і роздавить його. Репутація революціонера в армії – це лише ознака енергійності, биття пульсу, яка свідчить, що розум до цих пір живий. Коли військовий перестає бути революціонером, це вірна ознака того, що він перетворився в мумію».
Наша армія змінюється на краще і об'єктивно ці зміни оцінять не скоро. Можливо через десятки років. Однак, всі перетворення в ній зараз здійснюють не «мумії», а «революціонери» в душі. І тішить те, що вони в ЗСУ присутні!
P.S. Шановні читачі-однодумці, чекаю від вас нової інформації на [email protected]
