Актуальна стратегія агресора в Україні вже не лише очевидна, але й публічно озвучена кремлівським недокурком. Це війна на виснаження, спричинена встановленням приблизного паритету. Інструменти – позиційна війна, терористичні атаки на інфраструктуру, дрібні вилазки на дипломатичному та інформаційному фронтах.

Таке становище має два найімовірніші виходи. Перший – вичерпання ресурсів. Хто перший вичерпає, той і програв. Другий – порушення встановленого паритету у зброї та ресурсах.

Оскільки той паритет для нас сьогодні тримається на допомозі Західних партнерів, то й виснаження стосується як нас, так і їх, тобто, партнерів. Очевидно, що наші сумарні ресурси перевищують їх у агресора. Але от для війни має значення лише та їх частина, яка доступна Україні, яка воює. От тут і виникають проблеми.

Теоретично війну можна було б завершити вже наступного 2023 року, на можливість чого обережно натякнув генсек ООН Гуттеріш. І це дуже просто: порушити той самий паритет. Досягти цього прагне і агресор – через допомогу зброєю з боку країн-спонсорів тероризму. Україна ж натомість волає по допомогу до західних партнерів, які  наразі мають для цього усі ресурси.  

Позиція наших партнерів досить дивна. З одного боку – їх допомога дозволяє підтримувати той паритет. Вона значна, оцінюється мільярдами доларів та євро. Проте наразі обсяги недостатні навіть для порушення того паритету. З одного боку – ті витрати з часом лише зростають, виснажуючи самих партнерів. З іншого боку – і припинити допомогу не можна, бо тоді усі вкладені мільярди можна записати у чисті збитки. Отже війна на виснаження триває.

З економічної точки зору було б раціональним надати Україні обсяг допомоги у такому обсязі, аби якнайшвидше зруйнувати збройний паритет і відкинути агресора бодай на кордони до 2021 року та знизити тим самим обсяги руйнувань. Це дозволило б запустити українську економіку, суттєво заощадивши кошти на поточну допомогу. А далі цілком реальним стає повернення до кордонів 1991 року.

Та наразі ми бачимо, що партнери свідомо не хочуть іти цим шляхом, добровільно погодившись на взаємне виснаження. Суто арифметично можна стверджувати, що у такому протистоянні програє росія. Проте йти до такої перемоги  доведеться роками.

Проводячи історичні паралелі, можна побачити певну аналогію з війною в Індокитаї, активна фаза якої за участю США тривала з 1964 по 1973 р. Ця паралель стає ще більш разючою, якщо згадати понад 8 років попереднього протистояння, в якій США офіційно участі не брали. Подібно тому, як і росія у війні на Донбасі! Проте  тоді, як і сьогодні, більшість оглядачів говорили, що в Індокитаї насправді воюють США та СРСР. З тією різницею, що в ролі росії тоді виступали США, а в ролі СРСР – нинішній «колективний Захід».

До речі, росія до своїх втрат завжди була малочутлива (так само як  США до втрат у В'єтнамі). То ж, принаймні з її боку багаторічна війна є цілком прийнятною. А США та Євросоюз, схоже, обрали собі стратегією, запозичену у тодішнього СРСР. Довгу, проте врешті-решт виграшну.

Усвідомлювати реальність такого дежа-вю нам важко. Тому єдиний наш шлях до прискорення перемоги – дипломатичний вплив на наших партнерів з метою  порушення на нашу користь військового паритету між нами та агресором.