На вечірці танцювала особа чоловічої статі. Було видно, що він головний у цій компанії, тому що усі інші інстинктивно відступали, утворюючи простір для цього шаманного танцюриста. Танцюючий сприймав це як належне, дивно смикався і хрипливо гундосив у мікрофон: «Ні, я не ту кохав...». На спів це не було подібно – швидше на якесь заклинання. Мабуть тому жодна особа жіночої статі так і не наважилася відреагувати на адресовану їм репліку: «Іди сюди!». А може тому, що у головах вихилястих жіночок спрацював запобіжник – їхній перший уже мав ту, яку називали «перша леді». Якщо фраза «...не ту кохав» стосувалася першої першого, то можна було б ризикнути, а якщо ні... Краще не ризикувати. От й в ЗМІ постійно розкручують як заклинання: він – перший, вона – перша. Тим не менше, щодо слова «леді» виникало дуже багато сумнівів. «Перший» же зовсім не був лордом і навіть не англійським нуворишем. Це було якесь третє явище...

Першим він вважався лише серед тих, кому через нього був тимчасово забезпечений доступ до державних ресурсів і бюджету. Заради цього можна було й потерпіти чудацтва «першого» і навіть його підтримувати, щоб протримався якнайдовше. А потім, коли наступить час «шухеру» – тихесенько стати в стороні, знизувати плечима і з невинним виразом обличчя хитренько промовляти: «Усі ж бачили його чудацтва. Але „нарід“ його захотів, на виборах йому довірився. І лише пізніше стало зрозуміло, що це чергове політичне ніщо. А я особисто був з ним для того, що рятувати ситуацію в країні. Без мене і моєї діяльності було б іще гірше».

А наразі – нехай танцює. Чим більше буде відеороликів дивної поведінки «першого», тим більше можна буде «списати» на нього у майбутньому, особливо коли він притулиться десь за кодоном. Взагалі ж то не зовсім зрозуміло навіщо «перший» приперся у Трускавець. Навчати він не здатний. А усі внутрішні питання «тусовки» легко вирішуються й без його присутності. Хіба що сам захотів приїхати для того, щоб: по-перше, відірватися від нудотних для нього обов'язків глави держави; по-друге, Трускавець – не Київ: легше організувати вузький, закритий «корпоративчик», щоб «перший» міг відірватися «по повній»; по-третє, що найголовніше – а куди ж йому іще їхати? У внутрішніх питаннях треба мати хоч якісь компетенції. На нарадах з публічними службовцями потрібна жорстка конкретика розвитку лідера, якої у нього просто не може бути. На проведення зустрічей з українськими громадянами його політтехнологи обґрунтовано наклали залізобетонне «табу» – сценічний креатив закінчився разом з виборами. А на міжнародних зустрічах елементи комедіювання «першого» не просто набридли лідерам держав, а стали для них факторами репутаційних втрат. У міжнародних відносинах навіть бути присутнім при сумнівній промові уже є ризиком, не кажучи про відповідальність приймаючої сторони за сказане будь-коли тим, кого запрошують. У Трускавці, мабуть занадто зашаманившись, «перший» заявив, що політику європейської інтеграції нам треба проводити нахабніше. Ой, краще б він не приїжджав, а коли уже приїхав – то щоб хоча б більше мовчав...

Нахабство в житті «першого» дійсно було його «другим щастям» і джерелом дуже ситого та «кучерявого» життя в середовищі «ржака-шоу», де багато чого йому прощалось як нібито «творчій» особистості. У примітивно-реготливій сфері він дійсно став першим, шаманив направо-наліво, в Україні й у ближньому зарубіжжі – там, де добре платили. Це сформувало його світосприйняття, стало його уже незмінною суттю. Якби він зі сцени сказав про те, що для того щоб припинити війну потрібно просто перестати стріляти, глядачі б посміхнулися. Сценарист неодмінно продовжив би мізансцену чимсь на кшталт: «А щоб припинити какати – потрібно просто перестати їсти!». Народ у залі весело б зареготав – жарт удався б...

Але Україна – не сцена, життя – не сценарій, громадяни – не глядачі. Війна без пострілів є негайним самовбивством, неможливість купівлі необхідних продуктів харчування є повільним вбивством через підрив здоров'я потребуючих. Вирішити ці питання трускавецькими чи іншими шаманними танцями не вийде. А особа чоловічої статі на посту глави держави й надалі танцює, але не на сцені, а фактично – на тілі знесиленої й знедоленої держави...