У рамках взятих на себе міжнародних зобов'язань Україна повинна реформувати свій енергетичний сектор відповідно до вимог Третього енергетичного пакета. Питання це не просто «назріле», воно «перезріле» давно, і наші «західні друзі» це прекрасно розуміють, а тому постійно відкрито висувають вимоги продовження реформ. У квітні 2017 року парламент ухвалив закон «Про ринок електричної енергії», основні статті якого почали діяти на початку 2019 року, але повноцінно він мав запрацювати з 1 липня 2019 року, для чого Україна мала розробити та впровадити низку інших НПА. Дата ця невипадкова, адже ухвалення нового закону врятувало галузь від колапсу платежів, який мав настати вже 1 липня 2017 року (за старим законом). Тоді питання «відтермінували» на два роки, але цей період повинен був забезпечити створення правової бази для функціонування ринку. І от з цим якраз у нас суттєві проблеми.
На даний момент існує дуже висока ймовірність, що 1 липня новий закон повноцінно так і не запрацює, і це пов'язано з відсутністю належної підготовки до його запуску. Причини подібного зволікання можуть бути об'єднані у дві великі групи: технічні та політичні.
Отже, з технічними все більш-менш зрозуміло.
По-перше, зірвано терміни виконання «Укренерго» багатьох дій, передбачених законом «Про ринок електричної енергії» (зокрема, це стосується розробки та впровадження відповідного програмного забезпечення).
По-друге, до цього часу відсутні інструменти для запуску електронних торгів.
По-третє, до цього часу не врегульована проблема заборгованості на оптовому ринку електроенергії.
Всі ці проблеми серйозні, але можуть бути вирішені, хоча часу на це вже майже не лишилося, але тут ми виходимо на найголовнішу проблему – політичну. Ні для кого не є секретом, що 2019 рік – період «подвійних» виборів, коли, власне, виборча кампанія не завершується взагалі. Відповідно, всі більшою мірою включені у політичні, а не у державні процеси, і тому навіть досить серйозні реформи, від яких залежить продуктивність співпраці України з Заходом, залишаються на периферії загальної уваги. Адже займатися вирішенням різноманітних «соціальних» проблем зараз набагато цікавіше, ніж здійсненням навіть найважливіших кроків з питань державного будівництва. Адже спеціалізовані реформи зможуть осмислити і оцінити лише поодинокі фахівці, які на результати виборів не вплинуть жодним чином. Звісно, у цьому контексті найбільше питань залишається до «Міністерства енергетики та вугільної промисловості України», яке, власне, і мало бути локомотивом реформи, але на даному етапі він неї самоусунулось. Та й з загальною координацією дій органів влади теж не все так «гладко».
Хоча тут треба розуміти наступне. Відсутність прогресу у впровадженні ринку електроенергії – пряме порушення Україною Угоди про асоціацію (тієї самої, відмова від підписання якої спровокувала Майдан). Відповідно, це не лише загроза обмеження співпраці з ЄС, а, отже, можливість втрати європейської фінансової допомоги в обсязі 500 млн. євро, але й пряма загроза подальшій євроінтеграції. Про який вступ можна казати, якщо ми не можемо більш-менш реалізувати Асоціацію? Це абсолютно-неспростовний аргумент для будь-кого, хто скептично налаштований до євроінтеграції України. Можна змінювати Конституцію, декларувати європейський вектор, проводити паради… Але ЄС – це, у першу чергу, нормативи, порядки, принципи, і спільні підходи щодо економічного регулювання. І якщо суспільство цього не розуміє внаслідок непоінформованості, то політики мусять розуміти.
Що робити в цій ситуації? Очевидно, часу замало. Треба терміново робити те, що ми можемо зробити до 1 липня. Мова про розробку програмного забезпечення, коригування законодавства та інших нормативно-правових актів. Бажано призначити конкретного відповідального за ринок електроенергії (наприклад, на рівні віце-прем'єра), і впроваджувати ринкові принципи у ті сектори, куди їх можна впроваджувати, бо постійно відкладаючи, ми нічого так і не зробимо.
