Проведене наприкінці квітня соціологічною групою «Рейтинг» опитування громадської думки містить багато матеріалу для роздумів. У першу чергу – щодо електоральних настроїв, та, що не менш важливо, щодо перспектив розвитку політичних симпатій та антипатій.
З самого початку хочу підкреслити, що оприлюднені цифри «рейтингів» претендентів на найвищі державні посади нікого не повинні вводити в оману. Найважливішим є те, що загальний рівень довіри народу навіть до найбільш популярних політиків – критично низький. Так, за лідера президентських перегонів Ю. Тимошенко готові на даний момент проголосувати лише 9% опитаних, що насправді є надзвичайно низьким показником. Показово, що при цьому соціологія демонструє масове невдоволення діючими політиками, адже 46% опитаних хочуть замінити нинішні партії у Верховній Раді на інші політичні проекти.
При цьому, 75% опитаних вважають, що справи в Україні йдуть у неправильному напрямку, 14% – висловлюють протилежну думку, 11% – вагаються з оцінками щодо цього питання. Тобто, ¾ громадян бажають якихось радикальних змін у політиці, і вважають все те, що зараз відбувається, неправильним. І, знову ж таки, більшість опитаних очікують від нового президента абсолютно протилежної політики — в першу чергу, припинення війни та відродження економіки.
Крім того, як відзначають автори дослідження, на фоні кризових явищ у економіці та політиці, наочно зростає запит на необхідність наведення порядку, навіть якщо для цього доведеться піти на обмеження демократичних принципів та свобод. Такий розвиток подій підтримують 70% опитаних (минулого року їх було 63%). За збільшення свободи і демократії за відсутності порядку – лише 15% (у 2017 році – 22%).
Останнє формулювання, звісно, є маніпулятивним, оскільки прив'язує «порядок» до «обмеження демократичних свобод», що, звісно, не є синонімічними явищами. «Порядок» не є синонімом авторитаризму, але автори дослідження захотіли саме такого ототожнення, очевидно, аби виявити якісь «авторитарні настрої». І, схоже, їхні очікування виправдалися на всі 100 %. Народ сьогодні настільки розчарований нинішньою владою, що справді хоче «порядку» за будь-яку ціну.
Загалом, 70 % прибічників «сильної руки» є уособленням ностальгії за «світлим минулим» — епохою Кучми. І тут такий цікавий момент. Пропаганда майже 20 років намагається нав'язати нам, ніби «кучмізм» — це «авторитаризм». А нинішні політики, які, до речі, всі сформувалися за часів Кучми, виконують роль «демократів» та «носіїв європейських цінностей». Хоча насправді ознаки нинішньої влади — це скоріше беззаконня та корупція, а не свобода волевиявлення, рівноправ'я та інші демократичні цінності.
Тому недивно, що критична маса українських громадян не хоче такої «демократії».
Звісно, «ностальгія за Кучмою» — це не туга за якоюсь особливою моделлю організації політичної влади, а просто спогади про минуле — про високий курс гривні до долара та євро, про нормальні зарплати, про низькі тарифи на послуги ЖКГ. Зрештою, про життя без війни.
А на тлі нинішнього тотального панування злочинності «епоха Кучми» у багатьох асоціюються із добробутом, правопорядком і нормальним життям.
І от тепер найважливіше. Хто і як зміг би використати цю ностальгію для того, щоб перемогти на виборах. Адже очевидно, що сам Кучма в політику не повернеться.
Ясно, що не повернуться в українську політику і Янукович з Азаровим. Фактично, в активній українській політиці залишається один діяч, який чітко асоціюється у суспільній свідомості із епохою Кучми – колишній глава президентської адміністрації В. Медведчук, який був значною мірою архітектором політичної системи України часів другого президента. І за дивним збігом – саме зараз Медведчук, який за його ж словами «ніколи з політики не йшов», активізує свою діяльність, роздає інтерв'ю відомим світовим віданням (таким як ВВС та «Німецька хвиля») та навіть заявляє про власну участь у майбутніх виборах до Верховної Ради (у президентській кампанії він не має планів брати участь). На цьому тлі деякі відомі журналісти (наприклад, В. Портніков) вже встигли спрогнозувати, що такими темпами вже 2021 року слід очікувати перемоги Медведчука на президентських виборах.
Звісно, можна дискутувати з Портніковим, але факти – річ уперта. Конкретні факти полягають у наступному: 1) у суспільстві спостерігається виразна ностальгія за соціальними і політичними цінностями, які асоціюються з епохою Кучми; 2) серед українських політиків саме Медведчук (окрім самого Кучми, звісно) чітко асоціюється з цим історичним періодом; 3) саме зараз екс-глава АП і спецпредставник України з питань гуманітарного характеру в Мінській контактній групі активізував свою присутність в політиці, публічно оголосивши, що робить ставку на партії «За життя» і «Опозиційний блок».
Власне, враховуючи масові настрої, може трапитися так, що Медведчуку, власне, не знадобиться проводити активну кампанію. Достатньо буде лише нагадати про соціально-економічні показники минулого і пообіцяти відродити промисловий потенціал та припинити війну на Донбасі. Ще один важливий момент полягає в тому, що більшість українців бажають миру.
І тут, знову ж таки, потрібно згадати, що саме Медведчук послідовно виступає за мирне вирішення проблеми Донбасу (обмін полонених, мирний план, заснований на виконанні Мінських угод тощо).
Власне, і все. Певна підтримка буде забезпечена.
Тож я думаю, що до результатів опитувань, які проводяться зараз, треба ставитися серйозно. Як до того, що сказано, так і до того, про що соціологи транслюють неявно. Втома від «демократії» в редакції нинішньої правлячої еліти з постійними корупційними скандалами, інфляцією, розгулом злочинності тощо – очевидна.
Тож логічно, що українці масово бажають приходу «сильної руки», яка припинить безлад і наведе порядок.