Нещодавно агенція Reuters опублікувала матеріал, в якому розглядалася тема контактів оточення президента США Д. Трампа з представниками Росії, а також з людьми, близькими до керівництва РФ.
Особливе місце в цій публікації знайшлося і для українського політика В. Медведчука, який свого часу очолював Адміністрацію президента Л. Кучми, а зараз – бере участь у перемовинах в Мінську. За даними журналістів, через Медведчука близькі до Трампа люди намагалися встановити контакт з російським президентом – В. Путіним.
Сам Медведчук всі ці заяви спростував, заявивши, що не знайомий ні з ким з близького оточення Трампа. Але, наприклад, Пол Манафорт чи Майкл Флінн зараз не є людьми з близького оточення, а станом на 2016 рік були. Тому в мене є підозра, що ми маємо справу з класичною «відповіддю юриста», який сказав лише частину правди, озвучивши варіант відповіді, найбільш комфортний для себе.
Вся ця історія відразу породила масу питань.
Власне, а навіщо потрібно було іноземним журналістам прив'язувати цей «український слід» до скандалу довкола «особливих відносин» Трампа та керівництва РФ? І чому знадобилося оприлюднювати цю інформацію саме зараз?
Варто згадати, що за іншими повідомленнями західних ЗМІ, зараз Р. Тіллерсон начебто працює над «відновленням формату Нуланд-Сурков» (але, звісно, з новими учасниками). Мова фактично йде про призначення «уповноваженого з питань війни на Донбасі», який би мав працювати над його урегулюванням у тісному контакті з російським візаві. Правда, напрямок цього «урегулювання» залишається незрозумілим.
Не можна виключати, що Медведчук цілком може розглядатися у США як один із значимих посередників для встановлення прямого контакту з Кремлем. Контакту поза офіційними протоколами та формальностями, а також поза впливом американських спецслужб.
Тут, знову таки, варто згадати, як нещодавно, під час міжнародної зустрічі з лідерами «Заходу», Трамп запропонував президенту Франції Еммануелю Макрону, усупереч протокольним вимогам, обмінятися особистими телефонами, аби «спілкуватися напряму». Ще один аргумент на користь висновку про те, що нинішнє керівництво Білого дому віддає перевагу «прямим контактам», і дуже насторожено ставляться до власних спецслужб.
До речі, з російським послом в США Кісляком представники команди Трампа Дж. Кушнер та М. Флінн також зустрічалися неформально ще у грудні минулого року, що і стало предметом для скандалу в американській пресі, який призвів до відставки Флінна.
Але одна річ – контакти з представниками російської влади чи російськими посадовцями чи дипломатами. І зовсім інша – контакти близьких соратників Трампа з українським політиком, який начебто не має формального відношення ні до американської, ні до російської влади.
Наприклад, формат перемовин «зять Трампа» та «кум Путіна» — це було б цілком «по-трампівськи».
Але з точку зору традицій дипломатії немає нічого дивного. В історії дипломатії маса прикладів, коли великі держави для вирішення складних проблем залучали посередників, які формально не мали відношення до жодної з сторін.
Посередники допомагають вирішувати найскладніші питання, і водночас
А) вони мають свободу маневру, якої не мають великі гравці (наочний приклад – це конфлікт адміністрації Трампа з частиною американського істеблішменту, який обмежив поле для маневру нового президента США);
Б) допомагають великим гравцям офіційно не брати на себе жодних зобов'язань, виводячи з-під удару критики опонентів.
Згадайте хоча б про легендарні обміни «полоненими» часів «Холодної війни», зображені, наприклад, у останньому фільмі С. Спілберга «Шпигунський міст». Кожний обмін супроводжував цілий ланцюг різноманітних посередників.
Є ще один важливий нюанс, який допомагає відповісти на питання, чому представники команди Трампа звернулися до «третьої сили». Мова про т. зв. «мирний план Медведчука», смисл якого полягає у виконанні Україною всіх пунктів «Мінських домовленостей» шляхом ухвалення Верховною Радою низки законів (щодо амністії, зміни до Конституції щодо децентралізації, особливого статусу ОРДЛО, проведення виборів на Донбасі), а також алгоритму з реінтеграції Донбасу до складу України згідно до виписаного «мінського алгоритму».
Чим цей план може бути цікавий для адміністрації Трампа? Та хоча б тим, що автор цього мирного плану має можливості погодити свої пропозиції з Кремлем. А найголовніше — обговорити з Путіним & Co поправки, запропоновані адміністрацією Трампа. При цьому, сам Трамп і його люди нібито не беруть на себе жодних офіційних зобов'язань. До того ж, офіційний автор мирних пропозицій – це український політик, спецпредставник України з питань гуманітарного характеру в Мінську.
У підсумку, вимальовується політична комбінація у дусі такого собі «кавалерійського наскоку» на проблему, що виглядає цілком у дусі бізнес-практики нинішньої адміністрації Білого дому.
І тут, знову-таки, варто згадати останню зустріч президента Д.Трампа з міністром закордонних справ України П. Клімкіним, яка відбулася в один день із візитом С. Лаврова до Білого дому. Тоді президент Штатів наголосив, що закликав «Росію та Україну будувати мир».
Тому логічно, що команда Трампа говорить про «врегулювання», а потім шукає виходи на того, хто відповідає цілому переліку необхідних вимог: має контакти з Кремлем; відомо, що Кремль прислухається до його думки; має «мирний план», який буде розглядатися в Кремлі; є автором пропозицій, як забезпечити «мир, врегулювання та реінтеграцію».
Щоправда, ця комбінація залишає чимало питань щодо того, яку позицію займають американські спецслужби та істеблішмент. Очевидно, у цій ситуації ми зіткнулися з протистоянням всередині американської політики, про яке стало відомо світовій громадськості. Саме тому ми побачили, як перші кроки президента Трампа щодо РФ викликали неоднозначну реакцію всередині США.
Але, загалом, версія, викладена Reuters та іншими ЗМІ, відповідає загальному стилю роботи Трампа та його оточення. Отже, має право на життя.
