Найбільш масштабний обмін полоненими 27 грудня – подія неординарна через низку причин.

По-перше – це масштаб. Власне, вперше з грудня 2015 року, коли було проведено останній серйозний обмін, звільнено з полону таку кількість українських військовослужбовців.

По-друге – це, фактично, перший приклад успішного виконання хоча б одного пункту «Мінських домовленостей» цього року (мова про пункт №6). Адже якщо подивитися на ситуацію у всій її повноті, то треба визнати, що протягом 2017 року процес «пробуксовував», на що були як об'єктивні, так і суб'єктивні причини. Відповідно, це серйозна заявка на початок перезавантаження самого «Мінського процесу».

По-третє, знаковим є перелік учасників обміну полонених. Процес, який призвів до кінцевого результату, розпочався 15 листопада із зустрічі спецпредставника України з питань гуманітарного характеру в Мінській контактній групі В. Медведчука з президентом Росії В. Путіним у присутності Московського патріарха Кирила. У подальшому в процес включилися інші представники України та Росії. Зокрема, досягнуті у форматі Медведчук-Путін домовленості були обговорені на рівні міністрів закордонних справ Росії та України С. Лаврова та П. Клімкіна. У процесі брав активну участь і президент України П. Порошенко. До речі, В. Медведчука раніше неодноразово називали основним комунікатором саме між П. Порошенко та В. Путіним. Очевидно, участь політичних фігур такого рівня свідчить про значення та досить серйозні наслідки даного процесу в майбутньому.

Загалом, треба сказати, що сам весь цей процес було з перших днів непогано візуалізовано, починаючи від перших зображень за участі В. Путіна, В. Медведчука та Кирила, і завершуючи фінальними кадрами.

По суті, окрім безпосереднього процесу обміну, будь-який аналітик без особливих проблем виявить низку меседжів, які намагалися ретранслювати учасники процесу.

Мотивація сторін, при цьому, є досить прозорою, але не у всіх моментах.

Щодо України тут, здається, все очевидно.

Звільнення полонених – це вагомий додатковий «політичний бал» для президента П. Порошенка, який не упустив можливість для активної участі у інформаційному супроводі події.

Для президента України звільнення бійців ЗСУ – це певний політичний меседж.

По-перше, це наочне підтвердження тези, яку він любить постійно повторювати, що «Мінським домовленостям немає альтернативи». Очевидно, таким способом він «прикриває себе» від критики з боку опозиції, та доводить ефективність власної геостратегічної лінії. Тепер він завжди може відповідати опонентам: «Так, Мінські домовленості можна критикувати, але вони працюють, і ми звільняємо наших хлопців».

По-друге, це демонстрація успішної зовнішньополітичної діяльності, що виражається у поетапній реалізації поставлених завдань. Зокрема, й таких завдань як звільнення полонених. Тепер Адміністрація Президента зможе обігравати тезу, що «за звільненням полонених відбудеться таке саме мирне звільнення територій».

Очевидно, в таких умовах президент свідомо погоджується із зростанням політичної ваги головного комунікатора між Києвом та Москвою – В. Медведчука. Більше того, зростання впливовості Медведчука може бути вигідним і Порошенко, адже, залучаючи колишнього главу Адміністрації Президента Л. Кучми до переговорного процесу, він демонструє власну готовність до реальних перемовин та компромісів. А саме переговорів і компромісів від Порошенка останнім часом так сильно вимагають «західні партнери». По суті, він – це не лише комунікатор між Києвом та Москвою, але й своєрідний «гарант договороздатності» з боку Порошенка для «країн Заходу».

Фактично, меседж з боку офіційного Києва звучить так: «Ми контролюємо ситуацію та повільно, але невпинно рухаємося до нашої мети через реалізацію Мінських домовленостей, які уже працюють».

Тепер про меседжі з боку Кремля.

Очевидно, що перший і найбільш ключовий меседж – це теж послання про «договороздатність» та про готовність до перезавантаження «Мінських домовленостей». Очевидно, невипадково це перезавантаження починають із «гуманітарної складової», що, теоретично, має бути позитивно сприйняте усіма та на всіх рівнях. Цей меседж, мабуть, орієнтований в першу чергу «на Захід».

Сигнал №2 – це меседж сили та авторитету російського президента В. Путіна, який, варто йому включитися в процес, спроможний «вирішити будь-яке питання». Цей меседж, очевидно, орієнтований більше на внутрішній вжиток.

Нарешті, третій, не настільки очевидний, але зрозумілий фахівцям меседж полягає, знову-ж-таки, в участі В. Медведчука, який, як відомо, є і автором власного «мирного плану» щодо Донбасу. Цей мирний план, загалом, відтворює положення «Мінських домовленостей», але передбачає першочергову реалізацію їх «політичної складової» (ухвалення законопроектів про особливий статус ОРДЛО із закріпленням його у Конституції, про амністію учасників бойових дій на Донбасі, про проведення виборів у ОРДЛО, внесення змін до Конституції щодо децентралізації тощо). Показове залучення Медведчука – це, по суті, теж меседж. Меседж про те, як саме у Кремлі бачать процес урегулювання конфлікту. Очевидно, що це меседж для такої аудиторії як професійні перемовники та дипломати.

Підсумовуючи все це, можна визначити меседж Кремля у такий спосіб: «Ми готові до перемовин з Заходом, але на визначених умовах, і для цього ми маємо міцні позиції та надійні ресурси».

Найближчим часом ми побачимо, як сторони сприймуть запропоновані меседжі, та чи справді відбудуться значимі процеси, які намагалися запрограмувати учасники переговорного процесу.