Масове обурення щодо нагородження президентом судді Г. Зубця, котрий свого часу за СРСР засудив дисидента Валерія Марченка (та, враховуючи хворобу останнього — прирік його на смерть у муках), насправді виглядає нещирим.
Тут варто нагадати, що сам Марченко досі не є Героєм України. Литвин, купа проросійських колаборантів лишаються «героями», а Марченко — ні.
І нічого дивного у цьому символізмі немає. Адже та Україна, що була урочисто створена 1991 року — це не «Україна Марченка», це, швидше, «Україна Зубців».
Нагороджуючи опосередкованого вбивцю Марченка — Григрія Зубця, президент ніби говорить всім: «Допоки ви в команді — вас будуть лише нагороджувати».
Кланова пострадянсьва Україна — це не держава, за яку боролися дисиденти. Це логічне продовження СРСР, яка можливо колись і справді стане Україною, але навряд чи швидко та легко.
Це країна, в якій судді, які виносили вироки на замовлення КПРС, так само успішно виносили вироки на замовлення «Адміністрації Президента».
Це країна, в якій колишні партократи створювали нові партії та проходили у парламент уже як «демократи».
Це країна, в якій продовжувалася тотальна брехня на всіх рівнях.
Не дивно, що така Україна нагороджує «Зубців», бо це — їх Україна. Поки що.
І не треба казати про «поганих бояр, які „підставили“ президента. Швидше за все, вони взагалі не задумувалися про результати. Вони, нинішня „еліта“, у масі взагалі не знають, хто такий — Валерій Марченко. Адже вони — вихідці з іншого боку барикад. Вони знають Зубця як відданого служаку будь-якої влади, а Марченко їм взагалі не знайомий.
І це теж символічно, бо нагороджують у нас зараз, як і раніше, не людей, спроможних на ДІЮ, на ЗВЕРШЕННЯ, а лише „служак“. За вислугу. З нагоди свята.
Ми можемо оголошувати декомунізацію ще мільйон разів, але Україна, в якій автора вироку дисиденту, який боровся за незалежну Україну, нагороджують державною нагородою з нагоди „професійного свята“ — це тотальний „совок“, що застряг в УРСР часів Брєжнєва.
