4 жовтня нардепи від БПП зареєстрували черговий цікавий законопроект. В ньому вони дуже турбуються про нещасного Юрія Віталійовича. Мовляв, мало у нього як у генпрокурора повноважень. Мучиться нещасний від нестачі роботи – тож давайте ще надамо йому право передавати кримінальні справи відомству, навіть якщо вони йому непідслідні.
І то правда, навіщо треба, аби якісь «сторонні люди» лізли у справи «поважних людей»?
Ні, для цього у ГПУ є власні – перевірені кадри.
Наприклад, є у ГПУ такий собі Максим Мельніченко. Очевидно, дуже поважна людина, бо займає неабиякий пост. Він — Керівник Генеральної інспекції внутрішніх розслідувань та безпеки Генпрокуратури. Ну, себто здійснює нагляд над прокурорами. Такий собі «законник над законниками». Себто, за всією логікою – повинен мати «холодне серце, чисті руки» і т.д. Тобто, бути ну просто ідеальним прокурором – взірцем усіх чеснот.
І тут треба віддати йому належне. Він – один з небагатьох, хто зумів продемонструвати чудеса винахідливості та обійти закон «про люстрацію».
Так, ви не ослухалися. Головний «наглядач» над «законниками» України мав за усіма нормами права уже давно відпочивати поза прокуратурою Оскільки у буремний час «Майдану» (та ще раніше – за часів правління улюбленого усіма нами «Віктарфьодоровіча») Мельніченко був заступником прокурора Подільського району м. Києва.
Достатньо відкрити Закон «Про очищення влади„, аби побачити. Мельниіченко мав бути люстрованим. Нічого особистого – просто закон у нас такий.
Більшість прокурорів просто змирилися та пішли працювати деінде, але наш герой – він не такий. Він перешкод не боїться. Після того, як Мельніченка звільнили – він одразу подав позов до суду, і в червні 2016 року суд все-таки задовільнив претензії колишнього зам прокурора Подільського району.
Це рішення настільки епохальне, що потребує окремої уваги.
Так от, що із нього слідує. По-перше, суд визнав очевидні факти. Так, працював. Так, має бути люстрованим. А далі починається найцікавіше.
Як відомо, мудрий законодавець передбачив одну шпаринку для чиновників, котрих мали б люструвати. Якщо такий «державний муж» із листопада 2013 по лютий 2014 року подав заяву про звільнення за власним бажанням з посади, то його люструвати не треба. Теоретично, це мало б захистити тих держслужбовців, котрі за покликом сумління не змогли служити «режиму Януковича», та вирішили підтримати посталий народ.
Як це використав Мельніченко? Абсолютно геніально. Саме на цю норму він посилається, аби не допустити власної люстрації.
Але чи писав він рапорт про відставку? Так, писав… У зв'язку з переведенням на іншу посаду – до прокуратури Київської області!
От так от, мудрий суд прирівняв переведення на іншу роботу до відставки за покликом сумління.
Не можна сказати, що Мельніченко – єдиний, хто зміг «відкосити» від люстрації, але настільки нахабно, з таким неймовірним викликом громадянському суспільству та пам'яті «Небесної сотні» — зробив це лише він один.
Але це не найцікавіше. Найцікавіше те, що його керівництво, очевидно, від того, наскільки «моторним» виявився Максим Ігоревич, почало сприяти його кар'єрному росту. І тоді ж – у 2015 році він став головним «наглядачем над надглядачами» — сторожем прокурорських чеснот.
Тепер повернемося до початку нашої історії.
Закон про люстрацію найефективніше і найнахабніше обійшов той, хто має слідкувати за законністю в прокуратурі. І всім байдуже. І ГПУ. І Генпрокурорам. І, найголовніше, нашим «борцям з корупцією» та «люстраторам». Всім байдуже до цього «колобка», що втік від «люстраторів».
Чи досить у Генпрокурора повноважень, аби вже зараз розібратися з цим неподобством? Звісно, досить. Чи використовує він їх? Очевидно, ні.
Але є великі сумніви, що у відомстві, де гниль залізла так високо та глибоко, справді зможуть адекватно визначати підслідність «корупційних справ». Бо у них там уже призначили вовка стерегти вівчарню.
