Натрапив на одну напіванекдотичну історію, яка (звісно, за уважного вивчення) виглядає геть не такою веселою. Пару місяців тому на Одещині за участю СБУ було призупинено одну цікаву схему, яка мала позбавити Україну залишків Дунайського пароплавства. Зокрема, 3 березня до офісу цієї установи навідалася «представницька делегація» з СБУ у камуфляжі, що було пов'язано з провадженням по статті 111 КК України (державна зрада). Ця ж гучна стаття, у свою чергу, мотивована спробою передати судна пароплавства у власність зареєстрованої нещодавно угорської фірми, засновником якої є панамський офшор. Саме у цю структуру мали перейти близько півтисячі українських суден.
При цьому, на основі врахування не ринкової, а балансової власності майна, аби не треба було узгоджувати дії з наглядовою радою. Ну у звісно під гучними гаслами про створення «європейського оператора» і т.п. У підсумку цей оператор мав стати незалежною структурою, звісно, без будь-якого зайвого «баласту» у вигляді численних співробітників Дунайського пароплавства, і їм ця ідея явно не сподобалося. Не дивно, що профспілка почала роздувати цю історію, звертатися до усіх можливих інстанцій, але відреагувало лише чомусь СБУ. Мінінфраструктри чомусь не сильно захотіло помічати цю ситуацію, не зважаючи на усю її серйозність та небезпеку для української національної безпеки (це навіть без економічних та соціальних наслідків). Хоча, власне, саме відомство міністра Криклія, мабуть, і мало б найбільше цікавитися подібними питаннями, бо якось би вийшло «невдобно», якби міністр прийняв суттєво більшу кількість суден, аніж здав? Але чомусь без включення правоохоронних органів вирішувати питання не виходило.
Незважаючи на факт відкриття кримінального провадження по держзраді керівництво пароплавства продовжило розповідати про «небувалі» перспективи пароплавства, а також про фантастичні успіхи роботи. Наприклад, що УДП закінчило минулий рік зі значним прибутком у 79,3 млн грн — вперше за десять років. Щоправда, і тут не все так просто, бо цей показник, особливо, якщо врахувати що обсяг вантажоперевезень на Дунаї у 2020 році скоротився на 16,8%, можна пояснити лише практично повною відсутністю ремонту флоту, скороченням робочого тижня протягом кількох місяців, скасуванням соцвиплат співробітникам, невиплаченими боргами і т.д. Так що за усією прекрасною статистикою висів «привид» банкрутства.
Власне, зіграла свою роль резонансність історії. Мова про сотні людей, сотні суден, величезні кошти. Не дивно, що питання піднімали на рівні Одеської облради, де більшістю підтримали звернення до центральної влади щодо ситуації з Дунайським пароплавством. У цій заяві окремо йшлося про загрозу доведення Дунайського пароплавства до банкрутства. Діяльність керівництва цієї структури розглядали на підкомітеті ВР та визнали незадовільним. Зрештою, в історію включилося СБУ, що дозволяє сподіватися, що ця історія у дусі 90х все ж минеться без вагомих негативних наслідків для України.
Але скільки усього такого лишається непоміченим через «менший масштаб»? Адже саме у такий спосіб Україна втратила майже все, що мала ще не так давно, стратила колосальну власність, яка могла бути використана зовсім у інший спосіб — для того, щоб суспільство мало якусь користь. Ця ж прекрасна модель може застосовуватися проти будь-чого, що має державне значення і вагу. Стратегічних підприємств. Виробництв. Та всього, що може бути комусь цікавим. Ми так можемо не лише без річкового флоту лишитися, а без будь-чого, якщо це, звісно, не буде зачіпати чиїсь вагомі інтереси, і цей хтось зможе їх відстояти, використовуючи будь-які методи. Власне, добре, що СБУ займається подібними справами, але чи є це їхніми питомими задачами? Можливо, інші державні органи, які, власне, відповідають за конкретні напрямки, мають якось це все контролювати?
Коротше кажучи, історії дивні і цікаві. Вони говорять про те, що, не зважаючи на серйозні зміни, 90-ті роки нікуди не пішли остаточно, бо багато-хто людей із серйозними повноваженнями продовжують жити у 90х. Жити, працювати і шукати шляхи для дерибану того, що у нас ще лишилося. Власне, це і може бути основним індикатором того, що Україна стає або ні нормальною сучасною державою, а не тим, чим вона була перші десятиліття своєї незалежності — конгломератом «угруповань» та кланів.
