Війна-ненька колиску колихала,
Немовляти майбутнє підміняла...
[Молоді дівчата в чорних, сяючих сукнях по черзі підбігають до самого краю сцени й грайливо задирають спідниці. Зухвалий танець викликає в залі сміх, вигуки й оплески. Відверта гра на межі пристойності, якою так захоплюється передвоєнний Берлін] Кабаре. Берлін, 1932 рік.
[Напівоголена дівчина сидить у невеликій ванні з водою прямо по центру сцени, і під еротичну музику до неї приєднується хлопець. Вони тісно притискаються одне до одного, виконуючи хореографію, що дедалі більше нагадує стриптиз. Зрештою хлопець опускає свою голову між ніг дівчини, і в повітря злітає штучний фонтан із бризок насолоди. У залі — свист, вигуки, оплески та гучні сповіщення про повітряну тривогу] МЦКМ. Київ, лютий 2026 року.
Чи маємо ми право говорити про мистецтво, культуру, пам'ять і майбутнє, коли війна змушує думати про значно нагальніші речі? Чи, навпаки, саме в такі часи особливо важливо зупинитися й спробувати зрозуміти, що відбувається не лише навколо нас, а й усередині нас?
Зима 2025-2026 років була важкою для пересічних мешканців столиці. Деякі обставини й події назавжди залишаться в пам'яті, бо виявилися тим, що в мирному, спокійному житті здавалося б немислимим. Ті події не просто врізалися в мозок — вони змінювали нас, породжуючи спротив перемінам, потяг до краси й цікавість до досвіду попередників.
Торохтіння центральних вулиць. Жінки, які у відчаї біжать за чорними тонованими автомобілями й б'ють по склу всім, що трапляється під руку. Тиша і темрява у квартирі після п'ятої. Вечері при свічках без жодного приводу для романтики. Протиракетні фіранки на вікнах. Затасканий спальний мішок і землянистий, сирий запах метро, який відчуваєш спросоння. Дрони, що полюють на людей. Сумні пусті полиці в супермаркеті.
Тихо і непомітно, війна виховувала новий характер соціальної взаємодії. Та нестримне бажання жити, наче нічого не змінилось ще бігло по жилах жителів міста і несло народ до музеїв і театрів. В такі, як Міжнародний центр мистецтва і культури (МЦКМ), де дбайливо зберігається історія попередніх поколінь. Там теж не без дивацтв. По промерзлій сцені повзали оголені хлопчики, на пілоні крутилися стриптизерши, поки на них, не знімаючи шапок і пуховиків, дивився здивований народ.
Сумне і завелике приміщення для тієї кількості глядачів, які ще не полишили віру в праведність культури, стояло тою зимою холодне і промерзле наскрізь. Міжнародний центр мистецтва і культури повнився людьми, не дивлячись на ракетні атаки на місто. Повнився людьми, які мліли у передчутті тремтіння тонких душевних струн. Та обличчя людей на самому початку вистави ставали втомленими і розчарованими від банальної та не цікавої, псевдо культурної, прямолінійної послідовності слів, яка чергувалась з музикою.
Минула зима була важкою. Але потроху вона перетекла у весну з її співами птахів, а потім — у тепле літо, щоб на мить занурившись у сумний осінній флер, нарешті замкнути цикл наступною зимою.
Літо проходило відносно спокійно, якщо враховувати вже значний рівень адаптованості людей до абсурду. МЦКМ стоїть, як і стояв, незворушний у плині часу. І лише якщо придивитися уважніше, зайти до його невеличкого парку, пройтися вздовж фасаду, можна помітити деталі, сповнені тихого смутку.
Могутній корифей потьмянів. Розташований у самому серці міста, все ж таки він був наче відкинутий від цивілізації. Стоячи на пагорбі, який під собою мовчазно ховав таємниці минулого, він задумливо споглядав на стародавні будівлі, величні пам'ятники жорстокої епохи, на символи надії, вкриті штучною позолотою та пошепки читав на табличках імена загиблих, яких поглинула нескінченна війна.
У своїй неможливості зрушити з місця, МЦКМ вібрує невидимими хвилями в гнітючій тиші своєї усамітненості. Фарба давно облупилась на високих стінах — неперевершений витвір мистецтва його величності часу, який не щадив нікого. Час, як нахабний хлопчисько, пройшовся своїми красками і по внутрішнім темним коридорам палацу, і по вікнах, і по стелі. А якщо зазирнути трошки далі, пройшовши у затишний дворик — то там можна побачити вибиті вікна, вибоїни в бетоні та зруйнований дах. Сучасний модернізм воєнного часу.
Десь в тиші його маленької алеї істерично закричить ворон, нажаханий небезпекою, що невідомо звідки підкрадається. Важкі думи осередка культури та мистецтва аж дзвенять у повітрі, страхаючи бідолашних птахів. Атакований ракетами, обгризаний часом, він продовжує стояти. Нажаль, ніхто не йде йому на допомогу, ніхто не чує ні його історії, ні його застережень... Але хто, як не ця будова, може розказати нам про наше майбутнє? Майбутнє, яке бентежить і вислизає з рук.
***
У 1838 році було закладено перший камінець його фундаменту...
МЦКМ народився в дуже прогресивній родині навіть для нашого часу, у якій було не двоє батьків, а значно більше: архітектор Вікентій Беретті, генерал-губернатор Київської губернії Василь Левашов, цариця Марія Федорівна та масон Дмитро Матвійович Бегичов. Міцний альянс, який спромігся звести вічну будівлю на хитких пагорбах.
Безпосередню участь в прожекті також брав Бецькой Іван Іванович — особистий секретар імператриці Катерини II, який заклав священну мету МЦКМ, яку він донесе крізь час до наших днів!
Іван Іванович був представником російського Просвітництва. І саме його систему виховання використовували в Інституті шляхетних дівчат — перший прообраз, початкова іпостась МЦКМ. Шляхом виховання Бецькой прагнув створити «нову породу людей» — дворян і представників інших станів, здатних гуманно поводитися із селянами та справедливо управляти державою.
Для цього він запроторив маленьких дівчат у вишукану темницю, де вони, мов пташки в золотій клітці, навчалися будувати майбутнє покоління українського народу. Навчались нести культуру в домівки паничам, через жіночу турботу і опіку. Вчились збільшувати прірву між поколіннями та станами, прокладаючи чіткі межі між людьми різних поколінь.
Як завжди водиться у світі, в основі нових змін лежала непогана, благородна ідея, втілення якої, без сумніву, мало б покращити всім життя. Іван Іванович так і писав: вихователі повинні бути «добросовісними й гідними наслідування людьми», навчати без примусу, з урахуванням схильностей дитини, не застосовувати тілесних покарань. Однак насправді начальницями інституту були злі, вузьколобі матрони, які, якщо щось і поширювали, то сухоти — якщо вірити Нечую-Левицькому, який описував Інститут шляхетних дівчат у своєму творі «Хмари». Щоправда, він міг і перебільшувати — адже мав доволі чіткі політичні переконання щодо росіян та їхнього «просвітництва» на українських землях.
— Ох, яких освічених, розумних дівчат я випускав з інституту до 1917 року! — міг хизуватись МЦКМ, пригадуючи юність, — Диво, а ні дівчатка! Молоді, гарні! Вони батькам давали прикурити! Вони і батьків потім своїх перевиховували! І в свою чергу нових народжували, «які могли б прищепити своїм дітям ті самі правильні й ґрунтовні правила виховання, що їх самі отримали, і так, передаючи їх із роду в рід, у прийдешні віки». Найкращі часи! Культура нарешті торкнулась і жінок! І понесли вони ту культуру по хатах, в тихі свої домівки.
Важливо зазначити факт з особистого життя Бецького — батька культури і просвітництва того часу, що він був неодружений, але мав низку «вихованок» з такого роду інститутів, які було розкидано по далеких закутках тодішньої імперії.
Коли тихий і непомітний процес перевиховання досяг своєї невловимої мети, в 1917 році знову хлинули зміни у домівки киян. Спочатку проповідували радянську ідеологію через інституцію НКВД, який з щирою радістю розмістились в розкішних палатах будівлі з 1934 року; потім проповідували німецьку ідеологію через інституцію Гестапо з 1941 року — ту зміну у світогляді радянських та німецьких управлінців можна було помітити лише у відтінку уніформи працівників закладу. Методи перевиховання у обох були вельми схожими. Якщо дівчаткам викладали Закон Божий, всі можливі мови, окрім української, літературу, географію, історію та інші предмети, які передбачають догми, то НКВД та Гестапо схилялись до більш радикальних методик — ув'язнення, допити, тортури, залякування, примусова праця та депортація, приниження, майнові репресії, стеження, прослуховування, обшуки, арешти родичів або близьких, шантаж.
Коли остання людина навчилась знаходити ворога, ненавидіти ворога і знищувати ворога, коли ворожнеча потекла людям по венах, просвітники трошки заспокоїлися, і методи вкотре змінились. Культура знову перейняла на себе роль вихователя. Отут і настає час танцювати і співати. Бо державі не обов'язково постійно примушувати людину — вона до цього вже сформувала людину, яка сама буде вважати існуючий порядок природнім і правильним.
24 грудня 1957 року Жовтневий палац культури відчинив двері для відвідувачів.
— У мене почалось нове життя. Світле і радісне, — міг би пригадати МЦКМ, якщо був істотою живою.
Будівля була повністю відбудована після наслідків війни, отримала статус пам'ятки національного значення, яка була включена до переліку об'єктів культурної спадщини, що не підлягають приватизації та можуть перебувати виключно у державній власності. З часом будівлі дали нову назву Міжнародного центру культури і мистецтв. І навіть назначили ціну — якийсь жалюгідний 1 млрд грн.
***
Але в кінці літа з'явились насторожуючи заяви. Спокій полишав людей, настрій нагнітався. Лячне припущення про те, що наступна зима буде найскладнішою в історії незалежної України, останнім часом подається як факт. Клікбейтні заголовки обліпили пости в соціальних мережах, які давно страх продають по ціні китайського ширпотребу. Продають, бо це працює. Бо їм уже вторять не лише нудьгуючі бабусі на лавках біля під'їздів та на зупинках, а й маленькі діти в бомбосховищах, яким, здавалося б, варто було б думати зовсім про інше і сидіти в іншому місці. Тривожні новини зробили свою справу, розділивши народ на табори: песимісти закуповують генератори, оптимісти насолоджуються останніми літніми днями, байдужі — забронювали готелі на зимівлю в теплих краях.
І дійсно, чим більше занурюєшся подумки в майбутні холодні будні, тим більше любиш серпень, і ті передостанні місяці тепла, якими, нажаль, не надишатися. А новини все гудуть:
Закрити б очі і не бачити! А ще безперевні ракетні атаки. Тривоги по колу. Черги. Паніка... І вже страх перед страшною зимою губиться серед нових новин. Нових руйнувань. Нових смертей.
— Знайшли, коло лякати! Покажіть таке, чого я ще не бачив! — бурмоче МЦКМ похмуро.
Гнітюче передчуття, яке стало тінню і ходить за людьми повсякчас, той осінній флер по теплу і сонечку перед обіцяною важкою зимою, які попри важкі думи ще гріють нашу шкіру і душу, то супротив дбайливої свідомості новим соціальним нормам. Народження нової соціальної одиниці болісний процес, який дуже схожий з фізичним народженням створіння — молоде покоління розриває зашкарублий, консервативний прошарок, відгризаючи голову тому, хто посіяв сім'я життя. Нескінченний циклічний процес переродження старого в нове.
Сумний погляд батька на свою дочку — ще таку наївну, чисту квіточку — яку він проводжає очима, відриваючи від себе й віддаючи під опіку вихователів Інституту шляхетних дівчат, вдягнених у лячно-деспотичні, однакові вбрання. Суворих наглядачок, які не приховують зневаги й неповаги до старого покоління, що вже віджило своє й було заочно позбавлене прав. І той останній погляд художника, який він кидає на червоний трамвайчик біля входу до Інституту НКВД, поки його, скрутивши руки й ноги, волочать до сирих підвалів катівні. Трамвайчик, що везе в останню путь вже бездиханні тіла історичними вулицями — повз прекрасні краєвиди, до гори з м'яса й кісток. Архів старих пережитків. І ті дитячі сльози дорослого чоловіка — письменника, який не стримає сліз від відчаю. Він житиме. Виповзе з камер допитів Інституту Гестапо. Але спершу його спину битимуть палицями, доки біль не народить у ньому генія — і ту лють, яка до кінця його життя палатиме в ньому, передаючись людям навколо нову норму існування. Народжуючи нове…
І то, що мусить відступити назавжди — поступиться своїм місцем майбутньому.
Цикли замикаються війною. В якийсь момент культура і мистецтво стають заклопотаними власним виживанням, продовжуючи вірити в свою незалежність від інституцій виховання потрібної людини, і доведені до краю, просто заробляють гроші — в цей момент на сцену Міжнародного центру культури і мистецтва виходять стриптизери і, як шалені, крутяться на пілоні, імітуючи неповторний оргазм. В цей самий момент головну виховальну роль суспільства на себе переймає війна. І простота методу захоплює. Просто страх. І просто надія. Просто чергуються. Нічого зайвого.
Війна радикально й безповоротно змінює структуру особистості людини. Вона знищує попередні соціальні ролі, руйнує звичні захисні механізми психіки та примусово формує нові якості, необхідні для виживання, спрощуючи механізми habitus — способи сприймати світ, оцінювати ситуацію та діяти, спираючись на попередні висновки. І, звичайно, безкінечно породжує абсурд. Абсурд як захисний механізм психіки від змін, що руйнують звичний порядок речей. Абсурд, який перевтілюється в реальне життя через сарказм і чорний гумор, а потім непомітно стає невід'ємною частиною буття.
Зараз МЦКМ 188 років, і він безперечно буде нести в собі історичну цінність, і навіть наглядну демонстративність, допоки його стіни не впадуть, і його не реконструюють в новий дім культури і просвітництва, щоб затьмарити пам'ять і відбілити непривабливе минуле заради світлого майбутнього.
Наразі формування шаблону майбутньої людини сучасного цифрового світу — ось головна мета подій сьогодення, на яку, на жаль, не звертають уваги ні медіа, ні збентежений нестачею їжі народ.
Війна виховує наступне покоління. Невпинно відбувається формування нової людини через невмовкаючі сирени, нескінчений потік страхаючих новин, через вибухи і руйнування, через дефіцит харчів і безсонні ночі. Пройде час, і переступаючи через щоденні невідворотні жертви, контрольований хаос народить на світ новий вид Homo sapiens. З палкою в руці, лахматий і немитий. Від його мови залишиться тільки глухе мичання. Від його свободи залишиться лише обумовлена покірність перед неминучими обставинами.
— М-ммм-м, — його дитина буде тикати брудним пальцем у кущі, куди впаде ракета, на що він не зверне уваги, наче нічого надзвичайного не сталось.
Наразі МЦКМ — центр культури та мистецтва. Але, здається, і цей час спливає. Цікаво, яка інституція наступною оселиться в цій будівлі?
