Інформаційні інструменти стали одним з засобів виробництва у сучасному світі.
Інформаційна робота зменшує кількість роботи фізичної, заощаджує час та матеріальні ресурси суспільства.
Зрозуміло, що без застосування інформаційних інструментів неможливо провадити політичну діяльність у інформаційному суспільстві.
У підсумку телекомпанія стає замінником політичної організації, а телеглядачі стають замінниками членів партії.
Боротьба за глядача стала одним з ключових питань політичної боротьби. Нарівні з боротьбою за читача, який втім також дивиться у екран монітора, як й телеглядачі.
Той, хто погодився запустити в свою голову будь-яке інформаційне повідомлення, автоматично дозволяє автору цього повідомлення впливати на свою діяльність.
Так непомітно людина може взагалі перестати жити власними цілями, прийнявши чужі цілі за свої.
Тут час замислитись — чи власними цілями живуть люди, які сповідують ту чи іншу політичну ідеологію?
Й взагалі, чи не є масова політична партія фантомним чи у кращому випадку — застарілим соціальним інститутом для інформаційного суспільства?
Можна точно сказати — політична партія, свідомість членів якої знаходиться під впливом сторонніх авторів інформаційних повідомлень, не може називатись політичною силою в інформаційному суспільстві.
Натомість політичною силою в інформаційному суспільстві є організована спільнота однодумців, яка сама здійснює активний інформаційний вплив на свідомість інших людей.
Теоретично політичною силою може стати одна людина, яка зможе впливати своїми думками на усе суспільство.
Але хоч одна, хоч у групі, людина повинна володіти достовірною інформацією як базою, а щоб впливати на події — володіти інформацією актуальною.
За логікою, найбільшу кількість глядачів має отримати джерело достовірної інформації, але за фактом більше глядачів збирає джерело, яке надає інформацію найбільш цікаву глядачам у даний момент.
Подібний ефект відбувається й з політичними партіями. Теоретично люди мають цікавитись фундаментальними політичними ідеологіями масово визнаних політичних партій, але дедалі більше успішними стають політичні проекти, що пропонують ідеологічний фастфуд.
Тому можна однозначно стверджувати — якщо у партій є майбутнє, то воно — у психологічній роботі.
А узагальнюючи можна сказати, що якщо є майбутнє у державного управління, то воно у психологічних інструментах, які прописуються не кодексами та конституціями, а логікою наукової думки.
Наукової думки, перед якою рано чи пізно капітулюють усі інформаційні фейки, разом з їхніми авторами.
