Вибачте, але я все ж про Усіків–Ломаченків додам. Тексту досить багато, та я наполягаю: прочитайте будь ласка та зробіть репост.
Я неодноразово чув думку, ніби згадані особистості дуже багато роблять для якогось іміджу України. І нічого страшного, їм треба пробачити якісь слизькі моменти, бо ж вони під українським прапором виступають!
Так от, мої хороші. Я вже написав, що під українським прапором виступають також Медведчук та Шуфрич. Але це не дає їм ніяких послаблень і не скасовує їхньої деструктивної роботи проти української державності. Ми знаємо, що вони — чорти. Відкриті агенти Кремля, які виконують певні завдання та відпрацьовують певну повістку. В чому ж різниця між ними та Ломаченками?
В будь–якому суспільстві є поняття норми. І норма ця формується або примусово державою (там, де жінки зобов'язані в хіджабах ходити, наприклад). Або самим суспільством (там, де дихається більш вільно): через медіа, культуру, відомих персонажів.
Ми живемо в країні, яка має назву Україна. Ми знаходимося в процесі боротьби за власну незалежність та лише будуємо державність: сам державний апарат тримається на гівні та палицях, а з травня цього року туди ще й залетіли люди без жодного розуміння, як це гімно має ці палиці скріплювати. Я не кажу окремо про законодавчі та виконавчі гілки влади, в нас північна лисичка по всіх напрямках.
Тому тримається держава здебільшого саме на суспільстві. Де суспільство щось контролює — там менше проблем. Де суспільство встановлює червоні лінії, там керівництву держави доводиться зупинятися. Коли суспільство вирішує, що керівництву пора на спочин, тоді віктор фьодоровіч ламає ручки в Ростові.
Але це все крайнощі, ті місця, де небайдужим громадянам доводиться казати «Привіт, ви шо, охуїли там?» і брати все в свої руки.
А кількома рівнями нижче йде норма — ті самі червоні лінії, щоправда менш масштабні і не такі критичні за терміновими наслідками. Правила суспільної поведінки, якщо хочете. Інститут репутації, який в нас тільки будується (редакторка Cosmopolitan в «плюсі», російські спікери з аудиторією 100+ людей на зустрічі в «мінусі», скасований виступ Хакамади в «плюсі» і так далі).
І ось ця норма за недовіри до політиків в Україні будується знаменитостями: співаками, акторами, спортсменами. Блогерами, якщо хочете. Чим більшу популярність має персона серед «простого народу», тим більшу відповідальність вона мала б нести за слова, дії та вчинки. Бо саме відомі люди проводять лінію норми. І, за бажанням, її пересувають.
З 2014–го року цю норму було різко вигнуто саме в Українському напрямку: ми підтримували армію, не купували російські товари, відмовлялися приймати представників російської естради, вводили квоти на українське мовлення та взагалі плекали мову і національний продукт. Не тому що ми раптово вирішили що саме Росія така погана. А тому що Росія раптово напала на нашу країну, анексувала Крим та окупувала частини Луганської та Донецької областей. Відторгнення від агресора є цілком природнім.
Задачею Росії у війні з Україною є не лише військове завоювання територій. Росії потрібно вигнути норму в протилежну сторону — ближче до себе. Ближче до Дудів та Собчаків, ближче до російськомовної музики в навушниках української молоді. Ближче до поїздок в окупований Крим наче його питання дійсно остаточно вирішено. Ближче до визнання права Росії на нашу з вами країну.
Ломаченко, Усік та Гвоздік — не просто люди, які представляють Україну на спортивній міжнародній арені. Це також люди, які активно викривлюють норму саме так, як того хоче Росія.
Якщо людина каже «давайте воювати на ринзі» в Москві — вона молодець. Якщо вона це каже в Києві — вона гандон і пропонує здатися. Бо не ми воювати почали.
Бо ж для неї це нормально — показово спілкуватися лише російською мовою «потому что мне так удобно». Нормально — їздити в Крим, бо в мене там родичі. Нормально — публікувати пропагандистські російські відео, прославляти спецназ та «Вежливых людей».
Нормально — візуально бути українцем, бути під українським прапором та з українським паспортом, але при цьому повністю слідувати російській повістці.
Тут є великий простір для фантазії. Можна навіть постійно повторювати «Крим — це Україна», але активно прописатися на російських телеканалах або вести проросійський блог на Ютубі чи працювати в «українському» виданні.
Бо Україна сама винна в тому, що на неї напала Росія. Бо Україна має вибачитися за п'ять років боротьби. Забути про вбитих та понівечених. Скоритися та здатися.
Мені дуже сумно, що саме такі люди — відомі, талановиті та сильні — вкладають в голови українцям ці меседжі та наративи. Ще більш сумно мені від того, що до цього триколорного шапіто доєдналася українська влада. Головне ж що за паспортом ми всі українці.
А хто там був проти України — ну то вибачте, пане, що ми стали суб'єктом вашої недбалості. В'їжджайте в Україну, пане доктор Єблан, в'їжджайте, йобане чортило Добронравов. В'їжджайте та російське зерно засівайте. Уму–розуму нас, ххлів, навчайте.
Норма — вона має великий запас міцності. І якщо насильно вигинати її в одну сторону, рано чи пізно вона стрімко перейде у іншу. А в ідеалі — повідриває всім вигиначам руки. І український прапор вже не врятує.
