«Криза системи» привела до влади В. Зеленського та його «Слугу народу». Це одна із найголовніших (якщо не найголовніша) причин феномену «зеленого повороту» України. Розчарування «старими елітами», інфікованими вірусом корупції та бездіяльності інститутами держави, державою як такою — це те, що змусило українців стрибнути з головою в невідоме, яке навіть своєю невідомістю виглядає для народу кращим варіантом, ніж відоме, але погане. «Гірше вже не може бути» — часто неозвучена, але базова підсвідома опора рішенню голосувати за «Зе!». Результат — позасистемність перемогла.
Що ж тепер? Нові «позасистемні еліти» замінюють «старі» у керівництві держави, проте інфіковані «старими» політиками інститути влади є першим викликом для нового класу. Домінування «токсичних» людей у владі тільки в перших роках існування незалежної України могло сприйматися як криза політичних еліт, які не здатні ефективно управляти державою та розвивати її в правильному напрямку. Коли «погані політики» заміняли «поганих політиків» протягом багатьох років і не було помітно світла в кінці тунелю, мимоволі отруювалася токсичними елементами державна машина, яка тісно асоціювалася (та й асоціється досі) зі «старими елітами». Держава та її інститути сприймаються більшістю українців в найкращому випадку як бездіяльна, неефективна бюрократична машина, а в найгіршому — як те, що погіршує їх життя, шкідливий елемент суспільного життя. До речі, ось ця дискредитація держави також є однією з причин перемоги «Зе-команди», адже недовіри «старим елітам» може бути критично мало для приходу «позасистемного», якщо в той же час не існує кризи державництва, яка знецінює інститути, механізми функціонування держави, тим самим знижуючи рівень вимогловості громадян до кандидатів-претендентів на владні посади. «Яка різниця хто очолить непрацюючу інституцію?», «Хай спробує, може заведе цю машину, хоч я не дуже вірю» — автономізоване через кризу державності українське суспільство (Майдан, волонтерство, добробати — це тільки найяскравіші приклади автономізації) не усвідомлює стратегічної ваги держави, її надзвичайної відповідальності за життя кожного з нас. Українці навчилися мінімізувати державу в своєму життя, обходитися якось без неї. Вина? «Старі еліти» (та й самі українці). Результат? Перемога людей насправді неготових до нової ролі керівників держави.
Опинившись в цьому середовищі, «позасистемні» ризикують інфікуватися, ризикують бути з'їдженими цим суспільним образом держави та її інститутів. «Криза позасистемності» — саме в ній полягає одна з найбільших загроз для існування України як держави. Розчарування в «нових» обов'язково приведе до злиття «позасистемного» з «системним». Тим «системним», яке українське суспільство відкинуло на президентських та парламентських виборах. Проте, на цей раз, площа «системного» збільшиться в декілька разів, ще більше отруюючи Україну. Коли стільки людей потрапить в цю нішу, існує величезний ризик не просто кризи державності, а її демонтажу, адже українське суспільство опиниться в ситуації відсутності «позасистемного» як альтернативи, а саме воно — це те, що утримує надію суспільств на краще майбутнє. Існування цього «загашника» — це наше «сподіваюсь» і наше «вірю».
Ми взяли «гроші» з цього «загашнику», обравши таких як В. Зеленський та С. Вакарчук. Якщо ці «гроші» будуть «проїджені», українське суспільсто може втратити віру у можливість самостійно спродукувати «хорошу» політичну еліту, підсвідомо розчарується у собі як «джерелі влади». Далі — пошук нових покровителів (на цей раз це буде ЄС та США, а не РФ), відмова від участі в проекті Української держави шляхом міграції, осідання на ПМЖ в інших державах, втрата в собі ідентичності українця як громадянина, представника держави. Останнє — це те, що дуже небезпечно для нас, адже ідентифікація себе як представника народу у нас є, але це тільки проміжна ланка для розвитку, наступним етапом завжди є поява відчуття відповідальності, потреба організації себе, як народу, у впорядкований, ефективний, «дихаючий» механізм, який обслуговуватиме народ, створить рамки для його розвитку, надасть цілісності та внутрішньої гармонії.
«Криза позасистемності» — поки що тільки ризик, але це не політичний ризик. Це ризик для державництва, для ідентичності себе як політичної нації. Тому віримо в краще.
