Емо́ції (від фр. emotion — «хвилювання», «збудження») — це психічний, складний стан організму, що призводить до дії симпатичної нервової системи і підвищення життєдіяльності організму.
НАКУРЕНО
В кафе «Україна» можна курити всім і де завгодно. Не тому, що це дозволено, а тому, що це не заборонено. «Некурці» не галасують з цього приводу, обмежуючись буркотінням собі під ніс, «курці» курять далі. Ось серед сигаретників можна помітити начальника поліції, поруч лікар районної лікарні, а в дальньому кутку депутат облради. Всі вони чекають закінчення обідньої перерви. Чекають її і «некурці». Останнім не потрібно йти на роботу відразу після обіду, вони просто чекають, коли на свої робочі місця повернуться володарі диму. Навіщо? Бо в миршавого згорбленого чоловіка, який давно кинув курити, є серйозна розмова з начальником поліції щодо працевлаштування сина. Худорлявій жінці, яка п'є чай без цукру, треба виробити медичну довідку, яка дозволяла б їй далі працювати. А представницькому чоловіку, який вдягнув свій єдиний костюм, потрібно до пана депутата, який обіцяв допомогти в розслідуванні минулорічного пограбування дружини. Кафе популярне для обох категорій. Це рутинна механіка життя закладу. А тепер поставте на місце диму корупцію.
Перед нами уже відкривається українське суспільство, де є курці (ті, хто беруть хабарі, далі — «бенефіціари») та ті, хто не курять (ті, хто не беруть хабарі, далі — «жертви»). Одні отримали від держави «сигарети» у формі державних посад, які дозволяють затягуватися, не звертаючи увагу на те, чи є поруч табличка «не курити» чи ні. Для багатьох з них це вже не спроба отримати кайф, а потреба, позбавлена емоції потреба. «Жертви» же сидять мовчки, адже потребують «бенефіціарів». Хто для благих цілей, хто — ні. Сидять вони мовчки ще й тому, що звикли до сигаретного диму, до корупції, ставши пасивними «курцями-корупціонерами». Рух. Хтось спробував відкрити вікно, щоб провітрити. Вивели. Виводили і «бенефіціари», і «жертви».
Що в цій картині вражає? Відсутність емоції обурення, рутинність цього дійства. Саме це і є найбільшою проблемою в питанні корупції для України. Українське суспільство дуже довго живе в диму цього явища. Ми всі розуміємо головою, що це шкідливо і навіть «бенефіціари» це розуміють. Нас вчили батьки з дитинства, що це неправильно, ми знаємо, що це забороняється законами, але продовжуємо не провітрювати зал. Чому ми так робимо? Бо ми звикли, розуміємо неправильність тільки розумом (вибачте за тавтологію), але не серцем. Що ж привело нас до беземоційності сприйняття та прийняття корупції?
В першу чергу, треба говорити про надзвичайно довгу тривалість життя в цьому диму, це стосується і «бенефіціарів», і «жертв». Перший хабар завжди стресовий для обох, він завжди емоційно забарвлений. Над «бенефіціаром» нависає «дамоклевим мечем» виховання батьків, привиті ними та освітою ідеали, страх закону. Над «жертвою» це теж нависає, але уже давши цей хабар «жертва» практично завжди розуміє як же це неправильно. По-перше, вона втратила кошти, на які могла щось інше купити, а по-друге, вона усвідомлює, що є легальний спосіб досягнути своєї цілі і тільки корумпованість та недієвість легального механізму змушують її платити. Це викликає обурення. Проте жодна людина не може бути в емоційному збудженні дуже довго і час краде емоцію, перетворюючи корупцію в реальність.
Виникає логічне питання — чому емоція не трансформувалася в дію? Наприклад, в скаргу на корупціонера. І тут ми приходимо до іншого важливого моменту, що перетворив корупцію на беземоційну категорію — ціна скарги. Вона або вища за ціну хабаря або вона просто нульова. Скарга може привести до ще гірших наслідків або ж взагалі не дати ніякого ефекту, що робить її або небезпечною або безсенсовною для «жертви». Усвідомлення цього приводить до примирення з корупцією, а отже ми втрачаємо таку необхідну для боротьби з корупцією збудженість, яскраву емоційну фарбу.
Все це можна помітити в українському інфопросторі. Український споживач інформації в своїй більшості сприймає корупційні розкриття, підозри, арешти як буденність. Виявлення хабаря у чиновника високого рівня не виводить людей на вулицю за його відставку (якщо її немає до того моменту). Так, ми обурюємося, дивлячись новини, але це «для годиться», це емоція, яка не провокує дію, це спогад мозку того, що нас вчили батьки, школа, університет. Спогад того, скільки грошей було занесено чиновникам, лікарям та іншим «бенефіціарам». Ми не жалкуємо, бо свого ж все ж добивалися. Просто так треба реагувати. Бо це такий же наш автоматизм, як і сприйняття корупції як рутинної реальності.
Як же нам повернути емоцію, збудження в собі, яке провокуватиме дієву захисну реакцію?
ДОБРАТИСЯ ДО ВІКНА
Потрібно наділити сильною емоцією саме поняття «корупції» в суспільному сприйнятті, яке було втрачено багато років тому, а для цього потрібно, щоб людина усвідомила, що потурання корупції коштує занадто дорого. Людина повинна відчувати загрозливість корупції, фізичну загрозливість, вона повинна зрозуміти, що сигарета реально вбиває, а не тому, що так пишуть на пачці. В Україні це важко зробити, адже ціна скарги у нас ДУЖЕ висока і людина не тільки боїться ще гірших наслідків, але й не вірить, що взагалі можна щось змінити навіть за умови початку боротьби. Тому боротьба має стати неминучою.
Переконати в потребі боротьби, переконати у критичній загрозі корупції словами, картинками, відео дуже важко, проте можливо. Для цього потрібні потужні емоційно символи, які треба пов'язати в суспільній свідомості з корупцією. Символи, які будуть зрозумілі майже всім і ціна яких буде однаково надвисокою майже для кожного. Такими символами можуть стати «дитина», «їжа», «вода», «мама», «тато» та ряд інших (я думаю, Ви зрозуміли про якого типу символи йде мова). Нам потрібні символи, які в силу своєї критичної важливості для кожної людини, мають у собі як інтелектуальну, так і емоційну глибину. Кожен з вищеперелічених символів є яскраво емоційно забарвленими і якщо переконати суспільство, що корупція представляє загрозу цим символам (кожен з нас знає практичний вимір цього символа, який полягає у конкретній дитині, реальній їжі чи воді з крану), то теоретично можливо викликати потужну емоційну реакцію на корупцію, яка може запустити дії.
Практичний приклад — буду трохи циніком, вибачте. Інколи потрібно говорити саме так, щоб ми почали усідомлювати ціну корупції. Новина про те, що 20 дітей згоріли у будинку тому, що пожежна служба взяла хабар, щоб не перевіряти протипожежну безпеку цього будинку, здатна емоційно розбурхати суспільство, адже символ «дитина» своєю емоційною потужністю забарвить корупцію своїми фарбами. І батьки, які бачать свою дитину поруч, не зможуть беземоційно це прийняти, хоча це та ж корупція, що й завжди, на перший погляд. Згадаймо початок Майдану, батьківство стало одним із каталізаторів протестного руху, бо побиття чиєїсь конкретної дитини стало побиттям власної через спільний всім символ «дитина». Та потужна емоція породила дію і остаточно очорнила В. Януковича і його оточення. Згадаймо ж знову події в Росії, в Кемерово, коли саме символ «дитина» підняв сотні тисяч людей по всії Росії. Кремлю вдалося каналізувати ту емоцію, але вона була показова.
Інший приклад з символом «вода» — уявимо, що десь в Дніпропетровській області люди масово отруїлися водою з-під крану через те, що відмивання коштів і хабарництво привело до покупки неякісних хімікатів для очищення. Звичайно, найбільш яскрава емоція буде саме в регіоні лиха, але вона буде і по всій Україні, бо ми розуміємо критичну важливість води, яка необхідна для нашого фізичного виживання і нестача якої завжди горить найяскравішим «емоційним» червоним світлом в нашому тілі.
Потужний символ при контакті з «корупцією» наділяє її механічною, «емоційною» енергією, збільшуючи потенціальну силу «корупції» і чим більша вона буде, тим суспільство гостріше реагуватиме, адже розумітиме яка в ній загроза. Теперішній же стан, коли «корупція» по телевізору для нас зачасту далека, а символи повторюються одні і ті ж, від чого вони втрачають у емоційному потенціалі сприйняття суспільством, робить корупцію малозначущою.
Давайте не чекати загроз конкретно нашому тілу, потужних емоційних приводів для дії. Бо ці приводи нехороші, бо ці приводи жахливі. Нам треба провітрювати кімнату, бо звичка до диму «подарує» туберкульоз не тільки «курцям», але і тим, хто не курить. За суспільством вибір — потурати «курцям» і вмерти в суспільному онкодиспансері чи ризикнути добратися до вікна, щоб відкрити його і провітрити зал. Слова «мужчіна, мені дує» ми почуємо від обох категорій відвідувачів кафе «Україна», а, можливо, вони й захочуть нас вивести, але пам'ятаймо, в цьому кафе немає вишибал, тут виводять самі клієнти, такі ж як ми. Все залежить від нас. Від клієнтів.
