Я вийшла на трасуі і пішла до Верби, насолоджуючись миттю спекотного дня. Сухий зухвалий вітер гойдав крони верб, які росли обабіч і намагався зірвати панамку з голови. Небо, прозоре, блакитно-перламутрове не обіцяло дощу. Вдалині замайоріла одинока постать, яка повільно наближалася. Порівнявшись, чоловік у військовій формі неодмінно привітався, як і заведено в селі, коли зустрічаєш незнайому людину. Серед мирного буденного пейзажу жовтих полів і зелених кучерявих посадок ця зустріч стала іще одним нагадуванням про те, що в країні йде війна.Я дійшла донизу, на край села, і тут під'їхав старенький Опель.
«До Володарки»,- сказав водій, тримаючи в руці телефон, і завершуючи у гучномовець розмову. На тому кінці дроту відповів жіночий голос. Щойно я всілася, як мою голову притисло до сидіння від того, як рвучко водій зрушив з місця. Під гору стрілка спідометра зметнулася до позначки 100.
«Не дме? Я закрию вікно»,- люб'язно запропонував водій. «Це щоб мене не видуло з машини? » «Давно я не каталася на американських гірках», -подумала я. Ми мчали дорогою, яка то здіймалася, то спадала донизу, обганяючи інші автівки. В машині на всю гучність співала Пугачова «Надо же, надо же, надо ж такому случиться...»
«Ваша дружина не боїться, коли ви так швидко їдете?»,- поцікавилася я, коли стрілка почала поступово рухатися до позначки 120?
«В мене нема дружини. Але мій син ще швидше їздить. І машина в нього краща.» –‘Весь в батька", сказала я. На лобовому склі стирчав жовто — блакитний прапорець з надписом "Україна понад усе". А в салоні вже голосно лунав російський шансон. "Ех, Море Черное, солнце печеное, рибка копчьоная мєчєт ікру. Бари отлічниє, баби столічниє, всєм абєспєчіт вас солнєчний юг. "
Водій торкнувся смартфона і на білому екрані. Абонент Танька Володарка взяла слухавку.
" Я біля маршруток на Київ буду чекати, давай, випльовуйся."
Ми під'їхали до місця призначення.
"Ви, мабуть, таксист", — з цікавості сказала я, дістаючи гроші. Так, відповів водій, який чудово знав, де і коли чекати на клієнта, такого, як я.
