Одним із найпопулярніших нині підходів до української мови загалом і до будь-якої мовної дискусії зокрема є припущення про фундаментальну антиросійськість. «Найпопулярніший» не означає «правильний», але поширеність поглядів на гуманітаристику, які можна визначити як «антиросійськість», змушують пильно придивитись до цього явища. Явища, котре явно чинить потужний вплив на наше мовне середовище, на нас як мовців і навіть на наше самовизначення як носіїв української.
Під антиросійськістю я маю на увазі підхід, який вимагає від української бути повною і послідовною протилежністю російській. Лексично, стилістично і просто в усьому українська має бути не сама собою, а не-російською. Оскільки в російській є лайка, в українській лайки бути не може. Оскільки в російській є «на протяжении», в українській лише «впродовж», ніякого «на протязі». Не ізюм, бо ж «изюм», а виключно родзинки. Іноді навіть ніякого «привіт», бо ж «привет». Тільки «вітаю».
Поки що залишаючи осторонь мовознавчий аспект питання, не можу не відзначити глибоку магічність такого підходу. Позаяк українська мова століттями була загрожена з боку російської та через близькі контакти з нею, інтуїтивний метод самозбереження полягає у розподібненні. Російська є маркером загрози, тож для вбезпечення належить позбутись будь-яких спільних рис, максимально відгородитися. З погляду магічного мислення, позбуваючись подібности з російською, ми вбезпечуємо українську.
Проте щойно в цьому питанні з'явиться мовознавчий аспект, стане зрозуміло, що самого лише магічного мислення нам недостатньо. Неможливо доглибно розподібнити дві споріднені мови, не спотворивши їх обидві. Хоча, ми в цьому підході спотворюємо лише українську. Російська ж тут перебуває в дуже цікавому становищі ‒ з одного боку, в нашому публічному дискурсі заведено відмовляти їй у слов'янськості загалом, називаючи «мокшанською» чи «фіно-угорською», або в автономності, називаючи «староболгарською». З іншого ‒ ми без особливих сумнівів та рефлексій готові віддавати їй цілі пласти спільнослов'янської лексики, аби тільки досягти достатнього рівня розподібнення.
Ясна річ, з часів староукраїнської ми втратили безліч питомих форм. В українській вони архаїзувались, а в російській ‒ ні, тому слова «сейчас», «искати», «постепенний» чи «защита» для нас будуть безапеляційно російськими, хоч і «сей час», і «зиск», і «степінь», і «щит» ‒ цілком нормальні, хай іноді стилістично забарвлені чи архаїзовані слова. Вони достатньо відмінні від російського значення (зиск у значенні «вигода» проти російського сыск у значенні «розшук») або достатньо безальтернативні (практично позбавлений розхожих синонімів щит), аби не викликати нарікань. Натомість зворотні приклади з російської мови давно перетворились на частину нашої сміхової культури ‒ так, у російській очки, але глаза, прапорщик, але флаг, прачечная, але стирка. Меми на цю тему знайти нескладно.
Різноція похідних від спільного кореня в близькоспоріднених мовах ‒ явище природне і очікуване. Проте правила, за яким можна визначити, що певна форма буде приналежна тільки російській, а певна ‒ тільки українській, не існує. Процес ідентифікації власної мови (і загалом розмежування свій/чужий) за визначенням епістемологічний, оскільки поділ залежить від безлічі індивідуальних практик і динамік, а не єдиного фундаментального закону, котрому безвинятково підлягають особисті мовні практики індивідів.
Полювання на російських відьом в українській лексикології й дериватології іноді відгукується несподіваними (і відверто небезпечними для української мови) наслідками. Зміркуйте, коли ви востаннє чули серйозні заяви про галицький сепаратизм та про те, що Галичина, мовляв, балакає іншою мовою, не зовсім українською чи й зовсім неукраїнською? Між тим, популярна свого часу була теза, і то звісного походження.
У сучасному Zeitgeist"і "галицький сепаратизм" виявився цілковитим пустодзвоном, а "галіцизми" переважно вважаються хіба менш бажаними за літературні діалектними формами. Проте в основі неприязні що до інших діалектів, що до слів, які "надто нагадують" російські, лежить відмова від поліваріантности української. Це точна калька, якщо не плоть від плоті російського підходу "єдино правильної мови"
Літературна мова, як і поняття мовної норми ‒ передовсім соціальні конструкти, становлення яких пов'язане з процесом укладання загальних правил передачі інформації у вигляді граматик і стилістичних норм. Позаяк у 19 і на початку 20 століття два історичні осередки формування української (київсько-поліський і галицько-подільський) перебували в складі різних імперій з різними культурними політиками, становлення літературних норм у них відбувалось по-різному.
Якщо граматики, укладені на Наддніпрянщині, згрубша відповідали тій українській мові, яку ми й нині маємо за літературну, то в Галичині стандартизація мови відбувалась відповідно до вимог місцевих діалектів. Це виражалось і у відсутності подвоєнь (скажімо, нічю замість ніччю; Володимир Гнатюк взагалі вважав тягу до подвоєнь впливами московської вимови на наддніпрянську), і в залежній від подвоєнь специфіці закінчень у деяких іменниках другої відміни (житє ‒ в житю, весілє ‒ на весілю, але збіжжа, палічча), і в паралельному вживанні і/ї на позначення звука [i] залежно від м'якості / твердості попереднього приголосного (нїс, але ніс).
Усі ці специфічні риси правописів, за якими навчалися в школі, згідно з якими писали художню літературу та наукові статті, були породжені місцевими діалектами, для котрих і творились правописи. Зрештою, нормування мови і має бути узагальненням, підсумком місцевих говірок, який створить єдину систему письма і правил.
Цілком імовірно, що якби СРСР не окупував західні регіони України в 1939 році з відповідними наслідками для тутешнього шкільництва і науки, сьогодні ми мали б уже два суттєво відмінні варіанти української мови, які звести до спільного знаменника було би принаймні непросто. СРСР же цими проблемами не цікавився і просто заборонив будь-які прояви нерадянської мови, оскільки вони суперечили сформованій Сталіним позиції щодо української. На диво, саме ці погляди майже не зазнали ревізії з плином часу.
Звісно, дискусія про галицьку роль у становленні української мови зродилась не сьогодні і навіть не з початком радянської окупації, а ще з дев'ятнадцятого століття з його випрацюванням української мови через співдію інтелектуального процесу по обидва боки кордону.
Якщо співзалученість галицько-подільського і наддніпрянського ареалів залежала радше від інтенсивности дискусій і напрацювань авторитетів у відповідних напрямках, окремі частини української тяглости якраз ізолювались настільки, щоб сформувати окремий стандарт. Це сталося з українською мовою в Канаді, котра не тільки перебувала у відносній ізоляції, а ще й значно активніше почала контактувати з англійською, зокрема на рівнях, недоступних і/або неактуальних для нас із вами. Так, на відміну від діаспорян, ми не мали шансів виробити слова тронк (англ. trunk, багажник) чи синьк (англ. sink, зливальниця), бо відповідні позамовні реалії для нас не були пов'язані з англомовним середовищем і прийшли не з нього.
І, хоч як прикро про це говорити, подібне відбувається з багатьма закарпатськими говірками. Популярність концепції русинської мови як окремого ідіому Закарпаття значною мірою випливає з того, що закарпатська діалектна тяглість загалом не включена в простір української мови. З погляду нашої філософії мови русинська мала би вважатися окремою вже тому, що не тотожна "правильній мові", проте з політичних міркувань ми дозволяємо собі певне лицемірство (хоч формальні відмінності там цілком співмірні, скажімо, з гуцульським чи східнополіським діалектом). Тому що сам простір української мови нібито неминуче має бути маркований лише її літературним стандартом. І навіть більше ‒ не просто має бути маркований, він має ним вичерпуватись і в усьому бути не тотожним російській мові.
Говори Полісся, Слобожанщини, Приазов'я, Таврії, Кубані, Наддніпрянщини, Білгородщини, Стародубщини і Сіверщини зазнали потужної русифікації. Попри те, що інституційний тиск російської мови залишився здебільшого в минулому, проблема ідентифікації з локальною мовою залишається. Через ексклюзивність та елітарність літературної мови як єдиної "санкціонованої" місцеві особливості, які часто перегукуються з особливостями російських говорів на суміжних територіях, огульно записують до суржика і ставлять на цьому крапку.
В основі цього простого рішення лежить ще одна недоосмислена проблема, успадкована з СРСР. Діалект вважається низовим поняттям, мало не частиною сміхової культури, тому його прийнято зараховувати в ту саму "ушкоджену мову". Сьогодні на практиці це означає нерозрізнення регіональної норми і суржика ‒ оскільки шкільна програма поняття про локальні норми не дає, радянський підхід продовжує грати на відсутності відповідних знань, а як наслідок ‒ неможливості критично осмислити власну мову. Тому замість діалектного спектру в публічному сприйнятті часто маємо два полюси: безальтернативний прескриптивний стандарт і безбожний сурж.
А з суржика, як відомо, є два (суспільно прийнятні) шляхи: намагатись перейти на російську, аби не "коверкать мову", чи цілеспрямовано позбуватись реґіоналізмів та діалектних особливостей, аби "говорити українською". Попри те, що існування діалектного спектру, в якому одна ізоглоса (територіально маркована мовна риса) плавно змінюється іншою ‒ буквально перший факт, із якого починається вся діалектологія, багато для кого він залишається поза межами розуміння.
При цьому національний наратив нітрохи не виключає території та людей, діалекти котрих на спектрі лежать між "нормативною" українською і російською. Світоглядно ми трактуємо носіїв цих діалектів як українців, а їхні краї ‒ як частину України. Хоч не офіційно, але в цьому наративі присутнє також визнання Кубані та інших етнічних українських територій тим, чим вони є ‒ етнічними українськими територіями. Але мови це переважно не стосується.
Українська мова має бути антиросійською або ніякою, тому діалекти, які мають відносно більше спільних рис із російською, з погляду цього "антиросійського" наративу трактують в найліпшому разі як суржик, тобто "ушкоджену українську", в гіршому ж випадку абсолютного незнання стверджують повальну русифікованість цих країв. Мовляв, вони говорять практично російською, тому наше завдання в межах реалізації національної ідеї ‒ українізація цих земель. Українізація прескриптивна і унітарна, на противагу роботі в першу чергу з місцевими мовними ознаками.
На перший погляд проблема доволі бінарна: неможливо заперечувати присутність на цих (і на всіх інших, власне) українських землях потужного впливу російської, але так само неможливо заперечити й розуміння місцевих особливостей, котрі подеколи нагадують відповідні форми в російській чи й повністю з ними збігаються.
Суржик ‒ явище не так лексичне чи граматичне, як соціолінгвістичне. Він походить не з принципів функціонування мови як системи, тому його неможливо окреслити правилами. Неможливо "позбутися всього суржика" за певною загальною ознакою. І бінарною виявляється не так проблема, як наш власний підхід до її вирішення: однією рукою ми залучаємо певні групи людей, зокрема й з-поза меж України, до категорії українців, іншою ж ‒ відштовхуємо їхню "неправильну українськість" на підставі локальних ознак, які, власне, й визначають належність. Видається, в межах цього підходу відмінності необхідні лише для ідентифікації, а вже ідентифіковані групи можна гомогенізувати.
Наш сучасний підхід зберігає всі системні недоліки радянського. Більше того, він генетично радянський, некритично успадкований зі сталінського мовознавства. Політика партії змінилась, але ревізії методів майже не сталося. Втім, це сталінське мовознавство таки існує в суттєво відмінному світі. Сьогодні метанаратив, що вимагав гомогенізації мови відповідно до ідеологічно визначеного процесу розвитку, неактуальний. Ми ж, як виглядає по тридцяти роках все більш повного розвою української мови, досі намагаємось українізуватися інструментами, створеними для зросійщення. Не можна сказати, що це геть неефективний метод ‒ зрештою, його ефективність таки перевірена часом. Питання лише в тому, який вжиток української ми вважаємо пріоритетним у далекій перспективі: офіційний чи домашній.
/Перепублікація з сайту zbruch.eu/
