Іронізувати з публічної поведінки церкви можна скільки завгодно, але насправді радикальна і неосвічена нетерпимість — це не особиста замашка сучасних кліриків. Це традиція, якій без крихти дві тисячі років.
Для християнства, як для кожної молодої релігії, були притаманні великі доктринальні розбіжності, особливо на такому багатому ґрунті, як Середземномор'я з його політеїзмами і філософським спадком (яким абсолютно не гребували автори канонічних книг, канон канонічний не тому що він вільний від нашарувань). І звісно що багато для кого було важливо, щоб саме їхнє трактування вчення Христа, котре в 1-2 столітті ще було значною мірою усно-епістолярне, було найбільш правильним. Так слово αἵρεσις, котре означало «вибір» чи, в ширшому значенні, «школа думки», стало означати те, що ми сьогодні вкладаємо в поняття «єресь».
Загального собору тоді ще не було, тому спільна платформа була не так інституційна, як доктринальна. Не було й канону євангельських та епістолярних текстів, тому в окремих спільнотах цілком собі могли використовувати різні версії євангельських текстів і вважати істинними дуже суперечливі моменти щодо історій про Ісуса. Дуже скоро все, що було недостатньо ортодоксальним (на думку самих ортодоксів), ставало негідним визнання, єретичним.
Але як пояснити простій людині, що ці кляті гностики неправильно зрозуміли природу Христа (на відміну від ортодоксів, котрі, ясна річ, усе зрозуміли правильно і нітрохи не помилились)? Не доктринальними ж інструментами, бо інфопростір ще не той. На щастя, тоді в науковій думці ще не дуже розрізнли дескрипцію і карикатуру. Тому технічно писати можна було що завгодно. Тому ці кляті єретики не просто собі мають якесь відмінне розуміння природи Бога, а, наприклад, вживають екскременти і менструальну кров замість причастя (чи то в Гегесіпа, чи то в Евсевія Кесарійського така краса описана). І, що важливо, єретики незмінно мужоложці, скотоложці і канібали (вживання немовлят чи ембріонів як причастя у ранніх єресіологів теж описане).
Традиція виявилася живучою, що капець. Альбігойські війни (котрі знищили культуру Провансу — ага, чимало класиків шляхетної куртуазної літератури з канонічного погляду християнами взагалі не були), тевтонський Drang nach Osten, ліквідація ордену Тамплієрів і ще десятки, якщо не сотні сторінок церковної історії супроводжуються тим, що всі навколо єретики і гомики, а католицька церква — д'Артаньян. Чи православна церква, бо ортодокси і у Візантії і поза нею теж не лінувалися шукати єресі і, звісно, знаходили. І, як завжди, проблема була в тому, що правильна церква в білому пальто стоїть красива, а всі навколо гімноїди і содоміти. Що, до речі, теж антична традиція протиставлення цивілізації і варварів, у котрих усе «не так» і вбрев ойкумені елліна, римлянина чи, в нашому випадку, християнина. Колоніальна риторика про об'єктивну вищість культури, яка має стати світочем для культур нижчих, теж звідси. І російська мовна політика теж. Бо і в церковній риториці інвективи завжди перебувають не просто в релігійному, а в соціальному контексті. Ці «інші» групи винні переважно в тому, що порушують суспільну норму. Так, скажімо, брутальні українські лайки «католик» і «уніат» давно вже не лайки. Бо бути католиком чи греко-католиком тепер нормально.
До початку доби бароко ця тема перетворилась на свідомий літературний прийом. Власне, зламав систему ще Ренесанс — у того ж Данте ключовою фішкою «Комедії» була якразз інверсія із зарахуванням церковників до єресіархів по суті за тими ж ознаками, які використовувала церква. А там і Реформація нагодилась. Тому якщо ви не читали нашу полемічну літературу — там ці старі як світ інвективи літали між сторонами, як срані віники. Досить глянути, які риторичні конструкції дозволяв собі Вишенський, аби побачити, що християнське смирення там окремо, а шитпостинг — окремо. Особливо прикольно, що в полеміці воно часто оберталося взаємним мірянням смиренністю і поливанням опонента помиями якраз за те, що він недостатньо смиренний. І неважливо, чи правдиві наведені приклади. Це вже цілком риторична карикатура, а не спроба зафіксувати реальний стан справ. Незмінним, проте, залишається той факт, що в цих срачах єдино праведною стороною є саме та, на якій перебуває автор. А хто не згоден — той скотоложець, хай навіть фігурально.
В сучасних умовах і з сучасною позицією церква бачить загрозу в секулярних тенденціях. Ну як в сучасних умовах. Відколи церкву з державою розділяють, відтоді вона цю загрозу і бачить. Тому, коли мова заходить про гомосексуалів чи атеїстів, для тисячолітньої церковної риторики це буквально подарунок якийсь. Буквально та колода, яку церква два тисячоліття примальовувала буквально всюди, нарешті знайшлася ще в чиємусь оці.
А далі радість від упізнавання гасне і включається стара риторика. Риторика, що вимагає не думати про суть опозиції, не гадати, чи є взагалі доктринальна потреба у конфронтації і чи є повноваження втручатися в справи людей, котрі до лона церкви не належать. Ця риторика сама домальовує зоо-, некро- та педофілію, стверджуючи, що сучасні «єресі» якось їх просувають, бо ж завжди так було. Ця риторика апелює до оманливої філософії, яку згадує Павло і приписує атеїстам кризу віри, службу демонам і мало не статуси лжепророків, котрі збивають вірян з істинного шляху. Йдеться не про дискусію і не про те, щоб осмислено розбирати свої проблеми з умовним іншим. Йдеться про те, що, як і дві тисячі років тому, церква єдина стоїть на варті всього хорошого, а всі за її межами пообколються своєї марихуани і грають одне одного в дупу в перервах між абортами. Дуже багато спільнот церква інституційно бачить (а то й змушена бачити) як дитячі страшилки, котрі втілюють все погане остільки, оскільки не поділяють єдину правильну в світі позицію.
Це, звісно, не стосується всієї церкви чи всіх церковників. Але достатньо репрезентативної їх кількости і частини, аби цей підхід був репрезентативний і подавався мало не до буквального розуміння. Що сказати — традиція.
