Термін lingua franca доволі часто зринає в дискусіях про мовну ситуацію в Україні, а Вікіпедія дає трошки неповну картину ситуації (бо опирається здебільшого на енциклопедичні статті). Російська, як ви знаєте, претендує на роль lingua franca країн балто-чорноморської осі та Кавказу, і побутове розуміння терміну, на жаль, не містить конотацій, що лягли в основу поняття. А вони цікаві.

Отож, у сучасному розумінні лінґва франка — це мова загального порозуміння, принаймні в межах певної групи людей. І в усіх енциклопедіях, від Британіки до Виноградова, ви почитаєте про наслідки фразеологізації цього поняття — араби називали франками всіх европейців, через інтенсифікацію торгових контактів поняття «лінґва франка» стало позначати мову, якою розмовляли купці середземноморського басейну, тобто певний романський піджин.

Оця концепція ґенези lingua franca потім склала теоретичну основу есперанто та інших мов із претензією на універсальність. В принципі, це абсолютна правда, проте не вся.

Після читання статті на вікіпедії є два потенційні питання:
1. Чому араби називали мову загального порозуміння латиною? (росвікі стверджує, що це переклад арабського поняття, але джерел на цю тему рівно нуль);
2. Якщо навіть це переклад арабського поняття, нащо європейцям було взагалі перекладати арабське поняття на позначення мови, якою спілкуються вони самі?

А тому що це лише друга половина історії. Взагалі ж походить це діло з часів Карла Великого та його імперії. І спадку Карла в часи, коли після Верденського поділу імперія розділилась на три частини: західну, східну і серединну. Імперія Карла була дуже неоднорідною, народів там було багато, мов і діялектів — ще більше, а з цієї імперії вийшли Франція (в середньовічні часи — дикий мовний казан), Німеччина, Італія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди і Люксембурґ. І Каталонія, котра зокрема на цій підставі відчуває свою окремішність від Кастилії. Імперія таких масштабів вимагала адміністрування і бюрократії. Дуже сильно. І якщо для більш офіційних речей була придатна латина, то побутові документи, не пов'язані з управлінням державою на вищих ланках, потребували інших засобів — купці латину, як правило, не знали, але письма потребували для облікування та угод, особливо із потужним розвитком торгівлі на території імперії. Тому імператор видав указ, згідно з яким, щоб зменшити непорозуміння та ошуканство, спростити жисть купцям, а заодно і всім навколо, всі торговельні та інші приватні угоди належить укладати in lingua franca. Тобто мовою франків.

Оскільки на території імперії жили може й десятки народів, але імперія була саме франків. Інше питання, що навіть впродовж існування імперії сама лінґва франка не витримала романських впливів на території Галлії та здебільшого стала суперстратом у формуванні французької, а також породила фламандську та нідерландську (і деякі німецькі діалекти). Верденський поділ 843 року цю ситуацію лише закріпив.

А от лінґва франка в первісному розумінні — це державна мова. Це мова, яку зобов'язані знати всі мешканці певної території. І якщо не йдеться про торгові операції, а саме про побутовий вжиток — lingua franca позначає мову, яку зобов'язані знати всі, незалежно від того, якою мовою вони говорять з народження. Lingua franca у тому розумінні, в якому говорять про російську — це мова імперської метрополії, яку зобов'язані опанувати підпорядковані народи. Це інструмент гомогенізації, а не порозуміння.