Я виклав у себе у фейсбуці фрагмент із книжки британського дослідника, де він описує розграбування британцями Каїрської Ґенізи і відкрив браму до пекла. Правду кажучи, мене шокували масштаби любови до імперій. Якщо не до російської, то до британської, іспанської чи (хай уже з ним) до римської. Адже не буду я, насправді, шпетити римську імперію і заперечувати блага, які вона дала світу?
Водночас буду і ні. Те, що ми нині користуємось сучасними версіями багатьох речей, котрі в іншій формі існували дві тисячі років тому, нічого не каже про етику Рима, котра більшості з нас, тупих варварів у штанях, не сподобалася б.
Будь-які технологічні/інфраструктурні надбання імперії не є і не можуть бути контраргументом чи противагою до питання про етичність імперій як таких. Технологічний прогрес per se не має етичного виміру. Геноцид не вимірюється в збудованих дорогах. Якщо ви вважаєте інакше — вам доводиться з уздром прийняти аргумент про виправданість Голокосту через німецькі автобани, збудовані в приблизно той само час. Доводиться прийняти аргумент про виправданість Голодомору і репресій тридцятих через радянську індустріалізацію. Вимірювання етичности диктатури в її технологічних здобутках — це необхідна передумова аргументу про Сталіна, соху і ядерну бомбу. Не можна прийяти цей підхід для всіх випадків, крім тих двох, які здаються особливо трагічними нам сьогодні. Концтабори для бурів, Береза Картузька і підвали НКВД мені однаково огидні як засоби здійснення політики. І якщо якийсь із пунктів у цьому ряду ви вважаєте менш огидним чи більш потрібним — я не розумію, як для вас працює універсальна етика.
Європейський колоніалізм поклав край багатьом практикам, які ми нині вважаємо огидними. Десь це канібалізм, десь — практика спалювати жінку з покійним чоловіком, а десь — криваві жертвопринесення. І приніс багато практик, які ми нині вважаємо огидними. Наприклад, відрубування пальців і рук за дрібні провини, насильна християнізація, зокрема через відбирання дітей у батьків, примусова робота на сировинних виробництвах з дванадцятигодинним робочим днем... Це не кажучи про те, що імперії доби промислової революції не були світочами гуманізму, навіть приблизно. Поцікавтесь, за що можна було отримати смертну кару в Британії чи Франції кінця 18 століття (наприклад, за крадіжку ріпи).
Як аргумент часто наводять низький рівень життя або негуманні практики, з якими європейські колонізатори зіткнулись на інших континентах. І тільки в цьому контексті згадують американські чи африканські імперії — мовляв, там же люди теж не були святі та божі. Серйозно, це буквально той аргумент, яким Путін сьогодні виправдовує свою зовнішню політику. Дослівно. Просто з дистанції часу подібність легше проігнорувати. Хоча єдине питання, яке тут доречно ставити — що саме озброєні європейські колоністи робили на тих землях? Уже вісім років у нас під боком біснується живий контраргумент до будь-якого імперіалізму, але нам мало. Бо промислова революція 19 століття — це ж, ясна річ, більше благо, ніж індустріалізація в СРСР. Зокрема тому що в СРСР архітектура і товари були жахливі, а в раніших колоніальних імперіях ні. Бачу, шмат ковбаси донині лишається солідною пропозицією в питаннях імперіалізму.
До речі, промислова революція. Звісно, всі ми раді, що живемо в світі з Інтернетом і благами цивілізації, але не варто забувати, що в добу великого просвітительства шлях до цього лежав через повальну дитячу працю на важких виробництвах у дванадцятигоднну зміну. У це складно повірити, але багато сучасних стандартів життя у колишніх метрополіях сформували ліві політики, котрі пом'якшили цілком нелюдські з нашого погляду умови життя тих само великих і славних часів. Великі та пишні центри метрополій збудовані мільйонами людино-годин неоплачуваної праці, а не великим гуманістичним устремлінням імперії. Як сьогодні всі прагнемо пам'ятати, що «збудовано державою» насправді означає «збудовано за наші податки», так і не слід забувати, чиєю кров'ю ота земля напоєна, що картопля родить. Колоніальна метрополія завжди процвітає за рахунок отриманих з колоній ресурсів. У цьому й суть колоніальної імперії.
Але, звісно, ми живемо в світі, сформованому промисловою революцією і тими часами. І немає на те ради. Тому так, нам належить шукати способів примиритися з власним і з глобальним минулим, яким би воно не було. Іноді пам'ятки цього минулого заслуговують знищення. Але частіше ні. Наша суспільна дискусія щодо декомунізації дуже добре показує, наскільки складно навіть зсередини вирішувати проблеми колоніалізму. Навіть коли дистанція настільки невелика, що звірства ще в межах живої пам'яти.
Також загальніше ставлення до декомунізації добре показує ширшу проблему. Бачите всіх отих іноземців, котрі люблять совок, знаючи про нього лише з нечітких чуток та іміджевої пропаганди самого совка? Котрі не вникають в ціну, яку мешканці імперії заплатили (і часто продовжують платити) за належність до неї? Оце вам дзеркало любови до будь-якої імперії.
Ми живемо в світі, збудованому імперіями. І нема на це ради. Але також ми живемо у світі, де маємо змогу думати і робити висновки, а не вірити на слово наративам 19 століття про носіння розумного доброго і вічного відсталим дикунам. Ми з вами були в статусі цих дикунів. Придатних, загалом, до цивілізування (на відміну від деяких інших), але базово — варварів. Були довго. Ніколи, ні на секунду не забувайте про це.
Неприйняття імперій не означає, що ми повинні взяти і викинути їхній спадок, і навіки відмовитись від нього в повному обсязі. Примирення з минулим так не працює. Люди з задавненими травмами ходять до психотерапевтів не для того, щоб ці травми забути, а все, що їх пов'язує з минулим, викинути. Вони ходять до психотерапевтів власне аби навчитися не робити цього, навчитися жити з минулим. Від падіння нашої останньої імперії минуло тільки тридцять років, тому минуле досі дуже болить. Тому багато тем про себе ми не можемо спокійно обговорити. Це ж причина, з якої СРСР нині усвідомлено не любить куди більше людей, ніж Римську імперію. Не тому що Римська імперія була «хороша імперія», а тому що вона упокоїлась понад півтора тисячоліття тому і латиною нині більше ніхто не говорить. Pax Romana більше нікому не загрожує. Русский мир загрожує. І це формує наше ставлення. Тому декомунізація для нас має той сенс, якого для жодного народу Європи більше не має знесення колони Траяна в Римі. Не тому що дакійська кампанія Траяна була етичним (чи, власне, особливо виправданим) кроком.
Я переконаний, що без послідовного антиімперіалізму неможливий усвідомлений патріотизм. Бажання шукати на лайні сметани і атрибутувати прогрес етичній площині геноциду — річ неприйнятна, але зрозуміла. Проте вона також містить одне дуже небезпечне і непромовлене припущення. Будь-який колонізований народ не має морального права на повстання проти імперії, якщо ця імперія несе інфраструктуру і прогрес. Замість сприйняття свого локусу як власного дому і бажання розбудовувати його відповідно до власних потреб і власної соціальної угоди, цей погляд ніби передбачає, що нам потрібно шукати, хто більше і кращою валютою заплатить за нашу ідентичність. Якщо ви хочете глянути, як цей сентимент виглядає зі сторони і в перспективі — подивіться на Гоголя.
Проте чи має подібне ставлення до Британської імперії зразка 19 століття чи Іспанії 17 диктувати наше ставлення до цих країн сьогодні? Абсолютно ні. Сто п'ятдесят років минуло, ще би хто спитав, чи можуть британці пред'являти італійцям за Цезаря. Але також сучасне ставлення до спадкоємців імперій не має створювати враження, що система координат, яка привела нас до цього становища, була в якомусь сенсі ідеальною чи бодай необхідною. Бо з цієї передумови, власне, починаються розповіді про золотий вік і бездоганне минуле, яке ми втратили (в кожного своє). Тому трохи дивно, що люди, критикуючи мою критику будь-якої імперії, будь-якого державного утворення, що лізе на чужу землю, бажаючи там господарювати, зазначають, що, мовляв, не варто дивитися на ситуацію односторонньо. До цих людей у мене тільки одне прохання: ТАК. Так, будь ласка. Давайте досягнення глобального колоніалізму нарешті підуть пліч-о-пліч із розумінням неетичности цих досягнень. Не для того, щоб їх позбутися (здебільшого, бо лише колонізованому вирішувати, як бути зі спадком колонізатора). А для того, щоб нарешті побачити в них релікт історії, який ми нарешті переросли.
