Протест як захист від неврозу

Якщо зараз зайти в український фейсбук, то може скластися враження, що всі пересварилися з усіма щодо того, як має виглядати справжній протест. Крім владної структури МВС і підпорядкованих їй ЗМІ. Там панує повна гармонія і консенсус. Тому, перш ніж засуджувати чи підтримувати суботні події, варто з'ясувати для себе, як і чому взагалі народжується протест і демократія прямої дії. Я не намагаюсь розповісти вам, як треба ставитись до Стерненка, руху опору капітуляції чи суботніх протестів. Це буде розповідь про підспіддя та передумови будь-яких акцій протесту, а також про те, чому жодна публічна акція не виглядатиме так, як ми цього хочемо.

Перший і найважливіший момент для розуміння будь-яких протестів – ніхто з нас не має права на насильство щодо іншої людини. І це чудово. Наше суспільство існує завдяки соціальному договору, який передбачає, що ми не можемо просто брати і шкодити одне одному. Щоб це працювало, нам потрібна третя сторона, котра матиме владу чинити насильство у відповідь на насильство. Такою стороною є державна влада – вона дійсно має монополію на насильство та поліцію, котра є виконавчою стороною такою монополії. Дуже спрощено це означає, що ми всі делегуємо частину своїх свобод державі в обмін на безпеку. Так це працює в ідеалі.

Звісно, ніде у світі поліція не є запобіжником від насильства в принципі: п'яні бійки, та навіть тверезі бійки, домашнє насильство та інші малоприємні речі є в кожній країні. Саме тому поліцейський апарат доповнює пенетенціарна система – в'язниці та ізолятори, інструменти обмеження базових свобод – та судова гілка влади. Поліція підтримує порядок, суди визначають необхідний рівень обмеження свобод, аби компенсувати завдану шкоду, а пенетенціарна система допомагає це обмеження свобод реалізовувати. Це абсолютно неідеальна система, але про її недоліки ми говорити не будемо. Просто саме так працює охорона правопорядку в найкращому сучасному сценарії – і ми зазвичай не проти.

Але що стається, коли сценарій не найкращий? Оскільки в усіх гілках влади сидять живі люди зі своїми ідеями, упередженнями та помилками, піти не так може практично все. Найбільші проблеми виникають тоді, коли державний апарат не хоче або не може балансувати делеговану поліції монополію на насильство проти власних громадян. У країнах із недостатньо випрацюваними демократичними інститутами – до яких поки що належить Україна, поліція часто починає обслуговувати інтереси невеликого прошарку, наділеного владою, та ще свої власні.

Це породжує добре знайомі нам ситуації – наближені до влади люди легко уникають відповідальности, оскільки поліція та судова влада обслуговує їхні інтереси. При цьому поліція може безкарно чинити злочини проти цивільного населення, оскільки система себе не контролює. Ми називаємо таке явище «поліцейською мафією».

Дуже часто – і в нашому випадку теж – протести породжуються тим, що загроза, яку несе неконтрольованість цих структур, переважає потенційні блага від жертвування свободою в обмін на безпеку. Чинний у нас принцип «своїм усе, решті – закон» є найкоротшим шляхом до нарощування громадської непокори. Бунт і повстання часто є реакцією саме на те, що органи, яким ми делегуємо своє право на насильство, стають для нас джерелом небезпеки. Сутички при цьому – спроба повернути собі суб'єктність та можливість розпоряджатися своїм життям.

Проте основний інструмент поліції – навіть не залякування. Це підтримування віри в те, що без порушення статусу-кво, ситуації, яка дає самій поліції надмірні привілеї, буде гірше. Бачте, ми всі – не дуже раціональні істоти. Ми хочемо вірити в те, що нас оточує справедливий світ, який працює за конкретними правилами. І якщо ми будемо дотримуватися цих правил – то все в нас буде чудово. В публічному просторі це виражається аргументами «Якщо пов'язали, то було за що», «Якщо побили, значить опирався», хоча всі ці аргументи потрібні для раціоналізації страху «Мені це не загрожує».

Світ несправедливий. Соціальне життя – це лише спроби домовитись про те, щоб зробити його більш стерпним для всіх. Але, як свідчать випадки, аж надто добре відомі українцям – Врадіївка і Кагарлик тільки з найвідоміших – рівень насильства не лише не залежить від рівня провини, а ще й не стосується провини взагалі. Тому з одного боку – так, суто статистично значно більше шансів на те, що особисто вас не поб'ють ногами і не зґвалтують у відділку. Але це не ліквідує більшу проблему. Більша проблема полягає в тому, що люди, з котрими таке станеться, не матимуть до кого звернутися, крім нас із вами. Бо система, яка дозволяє собі подібне, не каратиме сама себе. Навпаки. Система завжди намагається легітимізувати власне насильство.

Осуд публічного насильства чи графіті на фасадах – річ цілком зрозуміла. Ці акції, незалежно від контексту, дійсно вписуються в наше уявлення про вандалізм. Але щоб зрозуміти, як це працює, слід глянути на цілі, які перед собою ставлять організатори і учасники.

Суботня акція на Банковій була організована під слоганом «Не чуєш? Побачиш.» Дуже легко зрозуміти, хто і що в цій ситуації не чує. Андрій Антоненко за ґратами вже майже п'ятсот днів у відверто сфабрикованій справі. Натомість ситуацій, коли копи… навіть не перевищують повноваження, а скоюють важкі злочини, доволі багато. І в умовах розбалансованої системи стримувань розраховувати на покарання не випадає. Це першопричина, з якої люди вимагають відставки Авакова та проведення повноцінної поліцейської та судової реформ.

Справа Шеремета, суд над Стерненком, викрадення Сорда – це лише окремі приводи для протестів. Прояви загальнішої, глибшої проблеми. При цьому, зазначу, не настільки важливо, чи підозрювані в кожному випадку скоювали інкриміновані злочини. Важливо те, що в кожному випадку судова система виступає каральним механізмом, для якого ступінь і доведеність провини неважливі, порівняно з політичною мотивованістю процесу.

І тут можна заперечити: але ж Остапе, про яку більшу картину йдеться, якщо люди буквально оперують гаслами «Волю конкретній людині»? Але й навряд чи більшість протестувальників вважають, що людина не має нести відповідальність за скоєний злочин. Просто з іншого боку цієї ситуації знаходиться судова система, не здатна адекватно визначити ступінь провини підсудного. Тому що вважати нашу судову систему чесною і неупередженою може лише дуже наївна людина. Але все громадське обурення і мирні протести наразі працюють в одну сторону – вони не викликають взагалі жодної реакції, і це на тлі розповідей про те, що жити стало краще і веселіше.

Агресивний протест – це продукт істеризованого суспільства. І зараз буде трішки філософії. Ми згрубша визначаємось двома факторами: з одного боку в нас є самосвідомість і несвідомі процеси, які диктують певні внутрішні критерії поведінки. Ми – це те, як ми себе визначаємо. Це історії, які ми розповідаємо самі собі про себе. З іншого боку нас оточують зовнішні правила, заборони і обмеження, котрі визначають нашу соціальну поведінку. Це історії, які про нас хочуть чути інші люди.

Коли між цими двома факторами виникає глибоке протиріччя, тобто коли зовнішні заборони і обмеження без раціональної підстави ігнорують чи замовчують вагому частину нас самих, наша психіка намагається вирішити це протиріччя і зазнає невдачі. У конфлікті між внутрішньою необхідністю і зовнішнім примусом народжується невроз, який допомагає нам зберегти особистість.

Взаємини українського суспільства і поліції легко зрозуміти на прикладі аб'юзивних стосунків. У цих умовних стосунках один партнер послідовно ігнорує інтереси та потреби іншого, а кожну спробу обговорити проблему зводить на жарт чи переходить до прямих звинувачень – мовляв, якби партнер був такий, як треба, то в нього все було б добре. Це називається ґазлайтинґ – процес, у якому сторона, наділена більшою владою, переконує іншу сторону, що її інтереси, проблеми та потреби надумані або вигадані. Такий внутрішній конфлікт згрубша має два можливі результати: або ми приймаємо підпорядковану позицію і згодні нескінченно жертвувати своїми інтересами на догоду ілюзії стабільности, тобто статусу-кво, який нам нав'язали і який не враховує наших інтересів, або наша поведінка зрештою істеризується і набуває нібито неадекватних проявів, які, однак, допомагають зберегти контроль над особистістю.

Ті стани, які ми звикли називати істеричними, зазвичай породжуються психологічним насильством – це відчайдушна спроба підпорядкованої сторони зберегти свою індивідуальність, а не цілеспрямоване намагання завдати шкоди, скажімо, майну. Це спроба докричатися. І якщо ми опиняємося в ситуації, коли в нас виникає внутрішня потреба оприявнити цей конфлікт, єдина альтернатива – зламатися.

Що ж до горопашної будівлі офісу президента, то вартість очищення, за словами клінінґових компаній — п'ятдесят-вісімдесят тисяч, а не два мільйони. Суті протестів це не стосується ніяк. А от владного ґазлайтинґу і намагання марґіналізувати суспільне невдоволення — цілком безпосередньо.