Повідомлення, яке ми проігнорували

Я дуже добре розумію всіх, кому фільм не сподобався. При цьому він мені не просто сподобався — я водночас погоджуюся з найпоширенішими точками критики і вважаю їх, власне, частиною мистецького повідомлення фільму.

Перше і найочевидніше — це не фільм про комету. Комета, як заведено, виступає символом тривог сучасного світу. З одного боку, загрози смертельні. З іншого боку, насправді їх можна відвернути. Це фільм про пандемії, ядерну війну, зміну клімату і все те, що загрожує нашому існуванню на цій планеті.

Тому так, у цьому фільмі надзвичайно просте, навіть глибоко банальне повідомлення. Так само, як і повідомлення про реальні загрози сприймаються як щось надзвичайно просте, навіть глибоко банальне. Ми їх чуємо, до певної міри навіть розуміємо. Чи робимо вигляд. Але при цьому самі загрози нікуди не діваються, звісно. І якщо повідомлення цього фільму здалось вам до зубовного скреготу прямолінійним, впору процитувати головну героїню: чому ви не нажахані?

В цьому, як на мене, ідея. Суть проблеми в тому, що, хоч за нею стоять складні розрахунки і десятки тисяч людино-годин, її далекосяжні імплікації зрозумілі всім. Чи допомагає це? Ну, як бачимо. Ми ніби й визнаємо правду, яку, хоч гіпертрофовано, транслює цей фільм, але також відчуваємо сильну спокусу відмовитись від повноцінного розуміння імплікацій. «Це все дуже правильні слова, і ми чуємо їх усі, але також звична рутина дозволяє нам зберігати психічну стабільність».

Друга складова — тривалість. Так, дві з хвостиком години — це довго. І дивитись фільм із банальним посилом про кінець світу дві з половиною години — якось трохи тойво. Але ж, даруйте, це практично закон жанру. «Армагеддон» триває дві з половиною години. "2012" триває дві години і сорок хвилин. Обидва фільми стали преуспішними і в певному сенсі культовими. Там не було ні інтриги, ні особливої глибини сюжету. Щоправда, там були спецефекти і ми дивились на героїчних героїв, що героїчно рятують Землю в єдиному пориві братання. Ми начебто визнаємо, що це збите і зловжите кліше, але фільм, котрий показує сценарій, куди правдоподібніший із нашої перспективи, викликає дискусію саме через свою тривалість.

Нота бене: якщо перед «Не дивися вгору» подивитись «Меланхолію» фон Трієра, багато рішень можуть зненацька набути сенсу.

При цьому всьому фільм знятий практично блискуче. Візуальний сторітелінг працює дуже добре, хай місцями передбачувано. Для мене найбільшою розвагою було помічати дрібні жарти, заховані в монтажі чи постановці. Це дуже якісна робота, особливо якщо припустити, що цього разу фільм справді про гуманізм та спектр індивідуальних способів приймати неминуче. Характери персонажів показані, але майже неозвучені. Це вибиває з зони комфорту, якщо ми підходимо до картини з багажем фільмів-катастроф, у котрих персонажі в кращому разі просто є.

«Не дивіться вгору», якщо підбирати порівняння з мистецтва, нагадує мені досконало відображений об'єкт. Гіпербола картини переважно в тому, що всі персонажі потрапили в ситуацію, якої не було в реальному житті. Космічна, вселенська загроза для нас має вирішуватися за правилами кіно, а не реального життя. Попри те, що, повертаючись на початок, це фільм не про комету. Фільм занурює нас, хай через іронію, в стан повної безвиході, яку ми, безперечно, час від часу відчуваємо. Бо цей фільм не про те, що умовно може бути. Він про те, що є.

Так, можна сказати, що переживати одне з найменш приємних відчуттів дві з половиною години — така собі практика. Також можна сказати, що первинна екзистенційна криза від катастрофічної події, що перекроює подальше життя, українцям доволі знайома завдяки Росії. І цю частину критики я розумію найліпше — але також ніхто не обіцяв, що фільм не буде американоцентричним. А це робота передовсім із їхнім каноном жанру.

Що ж до найочікуванішої (і тим доречнішої) складової повідомлення — попри його абсолютну простоту, попри його абсолютну експліцитність і розжованість, він сам, як і будь-яке повідомлення на тему, не справить жодного ефекту. І обговорення фільму, очікувано, стосуватимуться того, наскільки захопливо і динамічно нам подали це повідомлення.

Перший епізод на ток-шоу, де Кейт зривається, в певному сенсі є мікрокосмом виходу цього фільму чи будь-якого попередження про смертельну загрозу в світ. Точний еквівалент. Як і реакція соцмереж, зрештою (так, це все часттина лівацької аґенди, як спостережливо зазначила не одна людина в моїй стрічці). І навіть трохи образливо, що в усіх обговореннях «слабкого фільму» було небагато обговорення власне фільму як твору кіномистецтва.

Ще раз, я цілком розумію, чому цей фільм міг не сподобатись, здатись нудним чи банальним тощо. І нітрохи не претендую переконати вас полюбити його, якщо вже не склалося. Втім, мистецтво необов'язково любити, щоб його розуміти.

І, як на мене, саме напрямок дискусії навколо картини дозволяє вважати її відносно сильним мистецьким висловлюванням. Ми здебільшого зійшлись на тому, що посил фільму гранично правильний і точний (звісно, на американський уряд тут кожен може спроєктувати своїх неулюблених політиків), а тоді вирішили трохи відкласти обмірковування нагальних проблем, аби з'ясувати, чи достатньо смішні жарти супроводжували це повідомлення.

Цей фільм не про попередження, які ми ігноруємо. Цей фільм — попередження, яке ми ігноруємо.