У мене є велика проблема з роботою апарату Зеленського. Не в сенсі якогось із останніх скандалів, а глобально. Тільки от я не впевнений, чи справа саме в роботі апарату Зеленського. Можливо, проблема в самому їхньому підході до роботи, а не в окремих вчинках. А може й у глобальному суспільному тренді, в якому технічно ніхто не винен, але який фактично все одно нам шкодить. Вважайте це політичною поганою звичкою, якщо хочете.
В демократії, до якої ми мали би прагнути (егалітарне делегування політичної влади), якість роботи уряду визначається за тим, як влада реагує на проблеми, що з'являються в реальному часі. Є змінні, зокрема війни, епідемії та інші форс-мажори (цікаво, як публіцистичний стиль досі відкрито перекладає відповідальність на вищі сили), але здебільшого політична дискусія відбувається навколо того, наскільки ефективно влада реагує на проблеми чи створює нові.
Але в нас, здається мені, ця система працює інакше. Отже, ви політична партія і ваше завдання — залучити на свій бік виборців. Ви шукаєте проблему, яка буде інтуїтивно зрозумілою вашому цільовому електорату і врубаєте фінансові резерви. Тому що ефективно доносити своє бачення проблем — дорого. Хтось перемагає і, залежно від ситуації в уряді, формуються перспективні проблеми на каденцію. Як, наприклад, реформація освіти часів Табачника (так, це поляризувало суспільство, але частина послідовно проукраїнських людей тоді була помітно меншою). Армія, мова, віра як єдиний наратив, який був у команди Порошенка після екватора його президентства. Велике будівництво зараз.
З одного боку, кожна з цих реформ давала предметний результат. Реформа Табачника дала русифікацію освіти і розпалювання ворожнечі. Політика Порошенка потужно зміцнила... ну, армію, мову і віру. А велике будівництво... Ну, я провів у заторах на трасі стільки часу за цей фестивальний сезон, що було б образливо це заперечувати.
У більшости з нас до цих трьох політик буде три різних ставлення, залежно від політичних поглядів. Мені важливо те, що жодна з цих політик не була об'єктивно бездоганною, тобто кожна мала об'єктивно негативні наслідки незалежно від того, наскільки етично виправданою ми вважаємо кожну з них. Тому що це буквально кожна політика. Є об'єктивно кращі, є об'єктивно гірші, але немає ідеальних.
Але мене трохи непокоїть їхня структурна подібність.
Вважайте, це п'ятирічки. Ми обираємо не методи, якими ці люди будуть вирішувати актуальні проблеми. Ні, ми вибираємо проблеми, які будуть вирішувати ПОСИЛЕНО. Проблеми кожної каденції абсолютно очікувані, бо про них нам розповідає передвиборна агітація. Ми голосуємо за проблеми, а не за шляхи їхнього вирішення. Звідси, природно, і певний вождизм українських партій, який досі залишається трендом. Замість фокусувати політичний процес на менеджменті життя країни, політичний фідбек намагається звітувати в процентах жиров у маслі за тими критеріями, які визначили керівні партії в цій каденції. Однопартійна система зникла, тому тепер щодеякий час змінюються маніфести. Бо ігноровані проблеми схильні загострюватись. Тому замість однієї партії з плановим підходом до політики ми час від часу обираємо іншу партію з іншим планом на наступну п'ятирічку. І дуже багато політичних проблем породжені тим, що плани в усіх різні.
