Десь на нещодавній публічній дискусії пролунала згадка інтернет-неграмотности. Мовляв, великі літери, пунктуація і всі ці діла для зумерів часто є ознакою «чужого», бо в Інтернеті вивчені в школі правила нечинні. Ну і десь у цьому полі трапляється висміювання чужої мови за те, що вона надто грамотна.
Щодо Інтернету я згоден. В англомовному мовознавстві вже є дослідження діахронічних змін англійської під впливом Інтернету. В нас таких досліджень поки немає, бо аналізувати зміни мови (тут не лише про лексику) під впливом одного конкретного медіума в одній конкретній мові — праця не просто титанічна, а кросдисциплінарна і навряд чи підйомна для одного дослідника. Звісно, якщо ми говоримо про програмне дослідження, а не розгляд одного окремого зрізу для статті. Без дослідження можна сказати дві речі: Інтернет колосально вплинув на українську мову і ми досі не знаємо, наскільки саме.
Але «зумерська» (а насправді дитячо-підліткова) традиція висміювання «іншої» мови — це не страшний наслідок, даний нам глобалізацією. Це просто чудова традиція людської комунікації.
Мова — один із первинних маркерів «свого», і що далі в минуле — то більше цей маркер важить. До становлення модерних націй, які поступово привели нас до ширшої ідентифікації в межах спільноти, маркерами «свого» були мова і віра. І якщо віра була плюс-мінус однакова серед усіх вірян, то мова відрізнялась від носія до носія. Починаючи з того, що в нас є етнонім «лемки» (від слова «лем»), так існує ще й дзеркальний лемківський етнонім «лишаки» на позначення бойків. Чому? Бо там, де лемки кажуть «лем», бойки кажуть «лиш». Одне слово як підстава для етноніма.
Це працює до найнижчих щаблів. У народній традиції первинними іншими є мешканці сусідніх сіл, а первинний засіб їхньої ідентифікації, окрім відмінностей в обрядах чи строях — мова. Іноді відмінність у деяких словах може мало не століттями слугувати джерелом анекдотів і образ у бік сусідів, котрі «не такі». Зрештою, ми походимо з етнічної групи, назва котрої буквально походить від слова «слово» (ми далеко не одні такі, це популярний підхід до самоназви) і вживаємо на позначення іншої мовної групи, з якою свого часу мали дуже тісні мовні контакти, поняття, похідне від слова «німий». Що якби натякає на універсальність пошуку інших через мову.
Інший не обов'язково загрозливий, але його іншість тягне за собою реакцію. Переважно сміхову. Акцентувати на іншості — доволі природна для людини (але не надто корисна для суспільства) практика. А мова, як первинний засіб порозуміння, природно дуже легко маркує «інших».
Коли я вчився в молодшій школі, моє мовлення ще було густо здобрене діалектом, а фонетика, котра в побуті досі лишилась реґіональною (та й у публічних виступах деякі риси просто є, бо я не вмію вимовляти інакше), була на мовному спектрі значно ближчою до рідних мені говірок, ніж до літературної української.
Нескладно здоагадатися, що це було підставою для сміху. Не цькування чи чогось подібного, а саме для сміху, як із незрозумілої диковинки. Бо жив я в Калуші, населення котрого в період радянської індустріалізації виросло в чотири рази. Вгадайте, за рахунок кого відбувалась левова частка цього приросту? Підказка: не носіїв діалекту. Мова, якою говорили в нас удома, була натурально чужа багатьом моїм ровесникам, котрі при цьому теж говорили українською. Що було для мене шоком, бо на той момент я уявляв мову чимось монолітним і про всі ці діалекти, здається, не мав жодного поняття. В тому віці я перся від генетики, а не філології.
І так, слово за слово, «цьотка» (тітка) за «вівганявси» (набігався) я позбувався деяких слів і наближав їх до «стандарту», тобто мови, якою говорили мої ровесники. До стандарту, при чому незалежно від віку, також належали слова «мусор», «гладити», «туфлі» і тому подібна побутова росіянщина. Тож я її, звісно, переймав. На щастя, вчителька була жінкою мудрою, тому ставала на заваді суржику, але не діалектам. Вдома в мене за «мусор» теж докірливо дивились, тому ці слова в моєму лексиконі не прижились.
Але й говірка не повернулась. Я переїхав до Івано-Франківська, пішов до школи, де багато хто просто в житті не бував на природі за межами пікніка, і де говорили якраз літературною мовою з порівняно рідкісними вкрапленнями суржику і говірок. Найлегший спосіб зберегти свою говірку — прожити ціле життя в місці народження. Один із найлегших способів її втратити (принаймні, на час) — піти в міську школу. Не те щоб це добре чи зле. Таке життя, і мова індивіда змінюється залежно від соціальних динамік.
Ми взагалі несвідомо схильні імітувати деякі патерни мови нашого співбесідника, навіть якщо його говірка нам не рідна. Ми вловлюємо деякі характерні ознаки і починаємо вплітати їх у свою мову — це допомагає викликати більшу довіру і загалом налаштовує співбесідника на легший тон. Якщо цей процес двосторонній і співбесідник починає імітувати деякі ваші риси — мої вітання, ви чудово порозумілись на найбазовішому і, можливо, ще домовному рівні. На практиці це явище переважно називають «мовна емпатія», якщо ви чули цю назву — оце воно.
Так от. Навчання в престижній школі і активне спілкування з приятелями з інших кінців України навпаки, наблизили мою мову до літературного зразка шкільного штибу. Ортографію і пунктуацію я засвоював з книжок, які в дитинстві часто запам'ятовував дослівно, тому на письмі відображав не правила, а побачені моделі. З помилками, але послідовно.
І от у 13 я вперше опинився в таборі для підлітків, де відпочивало також чимало прикарпатських школярів, левова частка котрих відповідно до нормального розподілу того часу була в мирському житті молодою гопотою. Мене в таборі не чіпали, бо я їздив на «Найрозумніший» і на питання «шо, самий умний?» спокійно відповідав «так», плюс на тихій годині переказував старшокласникам книжки, які їм задали на літнє читання.
Але те, що в таборі мене не цькували у вузькому розумінні слова, не означає, що «іншости» не було. І, крім освітньої, в розмові знову була присутня мовна іншість. Якщо «іншість» освітня допомагала влитися в компанію, то мовна, хоч цьому вливанню не заважала, все ж не була нейтральною. «Ти чого так грамотно говориш?» і «Та ми не на уроці, базар нормально» були фразами, які я чув доволі часто. Тому що правильна українська теж не була і не є ключем до мовної «нормальности». Можна сказати, так я вперше познайомився з поняттям соціолекту.
І якраз впродовж підліткового віку, коли доводилось бувати у дуже різних компаніях, поступово прийшло розуміння, що «нормальної» мови немає — є лише нормативна. І з цим розумінням прийшов інтерес до філології, котра доти замикалася в класному кабінеті з нуднющою програмою.
З тих пір сталось багато речей. Я практично перейшов на літературну мову в університеті, а зараз, через три роки після переїзду з Києва, помічаю, що все більше ознак рідної говірки повертається назад. Дещо я переймаю від дружини і її буковинського середовища. Дещо вона переймає від мене. Нормальний, загалом, процес.
Я пишу, перекладаю і записую відео, але жодна з цих діяльностей не наближає мене до «нормальної мови», бо її немає. Щоразу, коли мені висловлювали претензії через мову в дитинстві — це був природний подив через різницю в наших соціолектах, попри те, що для дорослих ми всі розмовляли просто сленґом. Завдяки ютубу я отримую дуже багато коментарів щодо помилок у своїй мові чи мовленні. Серед них вистачає посутніх, бо мислення, як водиться, випереджає і мовлення і письмо, тому помилки неминучі. Але більшість — сміховинні.
Ну, тобто сміховинні тут і зараз. Бо переважно йдеться про слово, яке конкретна людина зараховує до «російського поля» і, відтак, вважає мене російськомовним. Це стається значно частіше, ніж я міг уявити. Звісно, ці виправлення не мають жодної внутрішньої цілости, вони часто суперечать одне одному, бо йдеться не про розходження з мовною нормою. Йдеться про відмінності в соціолектах, якщо не в ідеолектах, через які певні нейтральні для більшости з нас маркери набувають ознаки «чужих». Подібні відчуття в нас виникають, коли ми бачимо «виглядати» в значенні «мати вигляд» чи «на протязі» у значенні «впродовж». Ми настільки звикли до гіперкорекції цих слів, що повернення до нормального слововжитку може сприйматись як вихід із зони комфорту.
Саме тому я цілком розумію, чому для діячів культури із центральних, південних і східних областей суржик стає своєрідним «безпечним простором». Це «своя мова», соціолект середовища, за яким впізнається «свій». А ще — це гра, на яку соціальна загалом практика мовної емпатії перетворюється, коли ми її усвідомлюємо. Ніхто (наскільки мені відомо) в літературному середовищі не шеймить інших за вживання літературної мови, хоч за діалектизми — трапляється. Проте взаємне оперування суржиком, котрий, по-перше, «низова мова», а по-друге фундаментально позбавлений правил, створює таку собі «сіру зону» комунікації, в якій локальні маркери затираються і перестають передавати вагому інформацію. Те, що зробило суржик глобальною проблемою української мовної політики загалом, водночас зробило його привабливим для іронічного використання в колі «своїх». Втім, я на цю гру пристаю нечасто і негусто, хіба через повторення слів, які вже звучали в розмові, бо суржик для мене самого є чужим кодом і чужою формою комунікації. Я не можу перейти на суржик. Не вмію.
У мене «безпечного простору» на кшталт суржика немає. Є говірка, котра на ділі ввібрала риси відразу кількох, але й працює говірка як груповий код лише в розмові з іншими носіями. Зате на базарі я відводжу душу, так. Інша справа, що іншування через «не таку мову» не є чимось, що стосується мене особисто. Воно направду існуватиме завжди, і навіть перехід на умовну глобальну мову йому не завадить. Бо всередині самої мови кількість варіантів дорівнює кількості носіїв.
Я розумію, що це був безпардонно довгий допис, як на виправдовування школярів, котрі неграмотно пишуть в Інтернеті. Але зводиться він якраз до того, що ці школярі виправдання не потребують. Лише доступу до належної освіти, бо з віком їхня мова однаково прийде до скромнішого варіанту, разом із самооцінкою і відчуттям власної безпомилковости. Допис радше про те, що коли ви дивитесь на спільноту носіїв мови, котра, як вам здається, нищить певну «нормальну» мову своїми «ненормальними» правилами комунікації — придивіться уважніше. Можливо, перед вами природний і закономірний мовний процес. Особливо, як у цьому випадку, пов'язаний навіть не з окремою мовою, а з самою мовною здатністю як такою.
