Я їй-богу не вважаю, що українці якісь особливо ліниві порівняно з рештою світу. Що саме лінощі коштують нам добробуту. Непродуктивність, так. Але не лінощі.
Найрозумнішою людиною в моєму ранньому дитинстві, крім дідуся, була бабусина сестра. За моїми мірками в неї був немислимий словниковий запас, тому кросворди вона розгадувала миттю, а ще неперевершено грала в дурня. Як мені свого часу пояснили, обидві ці вмілості вона відточила на роботі, на якій здебільшого треба було просто сидіти.
При цьому змалечку мене готували до кількох речей: по-перше, до того, що після університету дев'ять годин кожної доби буднів мені не належать. А належать вони начальнику, тому самому, порівняно з котрим я дурак (ох, це була ultima ratio бабусі, коли я намагався з нею сперечатись — от підеш на роботу, мовляв, і там такої лафи не буде. Начальник скаже, що ти верблюд — отже, ти верблюд). Неважливо, що саме я робитиму і де я це робитиму. Я неодмінно мушу працювати на роботі, бо як жеш так без трудової. Якщо в мене буде начальник-ідіот, то мені до цього яке діло, адже я й так не зможу змінити роботу. Ну і якщо я цю роботу не любитиму (а я не любитиму, бо ніхто не любить) — то це моя власна проблема, головне шо трудова є.
Я розумію, що моя бабуся, в п'ять років вивезена на Сибір з ферми і перетерта в жорнах найкращої освітньої системи, дитина родини ворогів народу, була вдячна системі вже за те, що змогла знайти нормальну за мірками СРСР роботу на шахті в Калуші. Але це налаштування — воно ж не тільки наше домашнє.
Це життя, до якого мене намагалися готувати виховательки в дитячому садку, вчителі в школі (особливо в гордій та націоналістичній Українській гімназії, тільки там у фразі «на благо трудящого народу» слово «трудящий» замінювали на «український») і до якого цілком серйозно готувались багато моїх однолітків.
Готувалися, що в університеті скажуть забути все вивчене в школі, а на роботі скажуть забути все вивчене в університеті, а також поняття «вільний час» і «особиста гідність».
В підсумку найважчими роками мого життя виявилася середня школа, з якої я не раз повертався о п'ятій-шостій і до глибокої ночі робив домашнє під примовляння заучів, мовляв «тіштесь, бо потім вільного часу ВЗАГАЛІ не буде». Якби я старанно вчився — саме тоді його б і не було. Тому що, користуючись тією садистською владою, яку в розумінні радянських людей начальник має над підлеглими, нас змушували (через психологічне насильство зокрема) до великої кількости позаурочної активности.
Звісно, ця активність не була націлена на результат. Вона була націлена на те, щоб залучені в неї заїбались. І це дало свої плоди. Гадаю, саме через такий підхід до виховання, я стабільно уникав офісної роботи. Два місяці я працював у редакції газети, тоді зрозумів, наскільки багато часу марнується на дорогу і вирішив, що краще спробую заробляти перекладами. В моїй трудовій немає жодного запису, але я й не відчуваю з цього приводу жодної тривоги за майбутнє. Тому що в тій системі, до життя в якій мене готували (передайте там хтось адміністрації моєї гімназії, що Україна вже 30 років як незалежна і можна й попуститись), ціною скупої державної подачки на старість була решта вашого життя, витрачена на самоприниження і втому.
Якщо ніде в цьому дописі про систему праці ви не помітили фрагменту про результати праці, виконаної в межах цього культу — це тому що їх немає. І в цьому наша проблема. Корисною роботою вважається не добре зроблена, а важка. Тому що сильніше ми вбиваємось, то ефективніше працюємо, навіть якщо результату немає. І багато моїх ровесників, що характерно, так і зросли, увнутрішнивши цей підхід. І мені повсякчас видається, що в нас із ними потужна різниця у віці, хай навіть її насправді немає.
