Оскільки я живу на Галичині, і фестиваль, про який уже всі чули, відбувається на Галичині, мій інформаційний простір останнім часом переповнений розмовами про те, що таке гріх і як він нам шкодить. Я не маю наміру вдаватись до теологічної дискусії, оскільки — хочу вірити — не живу в теоцентричному суспільстві. Проте хочу розібрати саме поняття гріха з погляду суспільства, яке передало нам, даруйте за триґерний термін, «християнську етику».
Більшість близькосхідних наративів, які збереглись до наших днів, ґрунтуються на ідеї порядку. Створення світу є впорядкуванням прапервнів, постання людського суспільства є впорядкуванням хаотичної людської природи. Книга Буття дуже прямолінійно описує цей процес, у якому від вигнання людини з Раю (стану, досконало відповідного божественному порядку) до скочування в повний треш і угар перед Потопом, минає вкрай небагато часу як текстуально, так і генетично (десять поколінь). Після Потопу світопорядок гарантується першим Заповітом, який Бог укладає з Ноєм.
Далі наратив повторюється — люди розмножуються, люди грішать (чит. «не дотримуються соціальних умовностей з перспективи моменту створення тексту»), Бог карає людей за те, що вони не вміють шанувати ближніх, а не за те, про що багато хто думає, знищуючи Содом і Гоморру. Праведник Авраам рятується, Господь укладає з ним другий Заповіт через випробування віри, як і з Ноєм.
Третій Заповіт Бог укладає з Мойсеєм, теж через випробування віри, але цього разу дія заповіту поширюється не на безпосереднє потомство обранця, а на всіх визначених другим Заповітом. В самому тексті можна спостерегти цікаву тенденцію: перший Заповіт не накладає жодних обмежень і не встановлює правил. Другий ставить єдину вимогу: обрізання. Третій же зненацька пускається берега і встановлює 613 заповідей.
Бо, на відміну від перших двох, третій Заповіт укладено не в мітичний, а в історичний час. Якщо приймати біблійну хронологію (хоч би й просто заради дискусії), кодекс Хаммурапі передує Виходу. Історія кодексу дуже подібна до третього Заповіту: Хаммурапі теж отримав таблички з кодексом напряму від Владики Дня (ім'я-титул бога сонця у вавилонян). Дуже, дуже подібна історія.
Тому що всі ці близькосхідні історії дуже, дуже подібні. І в основі лежить одна й та сама ідея: правила, покликані підтримувати порядок, встановлений Богом. Йдеться не просто собі про беззаконня. Йдеться натурально про повернення світу в первісний хаос, із якого він вийшов до того, як Бог впорядкував (а не створив з нічого, якби так що) першооснови, призначивши їм функції. Власне, тому впродовж тижня творення Бог не створює природу, а «відділяє» і «називає».
Але важливо розуміти, що ні кодекс Хаммурапі, ні заповіді Тори не співвідносилися з тим, що ми вкладаємо в поняття «закон». Римське право з його поняттям lex прийшло пізніше. Радше за все, приписи Тори були дидактичні, а не прескриптивні. Тобто вони були орієнтиром, безперечно. Але ніяк не колекцією строгих відповідностей між переступом і покаранням, як ми б хотіли вважати. Хоч би й тому, що для багатьох заповідей (наприклад, для всього 18 розділу Левита) покарання взагалі не вказано. Обмеження є, але кари за переступ немає. І порушувати заповіді, відповідно, не слід не тому, що тебе за це оштрафують чи каменують. Просто якщо ти відступиш від накресленого Богм шляху, твоє життя стане нестерпним. Гріх для старозавітньої людини — це не просто переступ встановленого з доброго дива правила. Це натурально порушення порядку речей, яке наближає і тебе самого, і цілий світ до загибелі. Покарання є неминучим наслідком цієї проблеми, а ніяк не встановленим обов'язком.
Якщо читати Тору в контексті інших книг Старого Заповіту, можна помітити, чому. Після смерти Мойсея і його наступника Ісуса Навина, в богообраності котрих ніхто не сумнівався, починається боротьба за владу. Не міжусобна, а міжзаповітна. Наступники, котрих люди просто вибирають поміж себе, не стягують бути ефективними виконавцями Заповіту, Господь гнівається, Ізраїль плаче. Тому ми маємо спершу суддів, а тоді нарешті царя.
Це не просто собі ідея посланої Богом влади. Це ідея божественної санкції на інтерпретацію Божого закону і, відповідно, підтримання порядку. Бо, якщо пригадуєте, виконання заповідей націлене на добре земне життя, а ніяк не на посмертне спасіння. Якби для читачів старого завіту заповіді були однозначні, значна частина дальшого тексту мала б... ну, не бути. Тому що далі раз у раз повторюється проблема належного розуміння заповідей. Із законом Хаммурапі була схожа штука. Він, звісно, був красиво карбованим на камені кодексом законів, але фактично їхня інтерпретація і практичне використання покладалась на суддів. Це був не кримінальний кодекс і не конституція.
Апотеозом подібного підходу, звісно є перша Книга Царів. З якої ми знаємо, що Соломон мудрий через його вміння належно судити. Тобто використовувати божественний закон не відповідно до заповідей, а відповідно до внутрішнього порядку речей, вищої етики, котра відділяє створений світ від його хаотичного стану, через який світ уже не раз страждав. Простій людині це вміння недоступне, тому, коли проста людина пробує трактувати закон по-своєму, наслідком буде переступництво і хаос. І текст Біблії наголошує, що саме божественне натхнення, здатність винести правильний присуд, а не дотриматись конкретного положення Тори, є наріжною ознакою царя. Звідси й висновок історії: «Як же почув увесь Ізраїль про царський присуд, то всі сповнились пошаною до царя, бо зрозуміли, що в ньому була мудрість Божа, щоб судити». Проста людина не має достатньої мудрости, аби пізнати справедливе рішення, але справедливе рішення достатньо просте, щоб кожна людина побачила його мудрість. Ця тема дуже, дуже часто повторюється і в Біблії, і поза нею.
З цієї ще доантичної концепції випливає також значно пізніше міркування, яке підтримували і в імперському Римі, і в Середньовіччі, і в «Поверненні Короля» Толкіна: особа короля є мірилом благополуччя землі. Інакше кажучи, «богообраність короля» перебуває у прямому зв'язку з підпорядкованою територією, тому прихід доброго царя означає також прихід благодатних і ситих часів, коли світ наближатиметься до первісної гармонії творення. Оце-от, де «кози самі понесуть молоко з полонини додому». Звідси й концепція месіанства, як старозавітня, так і сучасна. Оскільки Месія по суті своїй є досконалим правителем, котрий своєю особою ідеально відбиває божественний задум, його прихід означає повернення світу до стану ідеальної гармонії, що передує гріху, котрий неминуче приносить хаос.
Або можна вважати, що Біблія — це буквально-хронікальний текст, що не корелює із ширшим етосом родючого півмісяця і Тора надається лише до герметичного трактування та не містить жодного інтертексту.
Інше питання, що багато хто вважає П'ятикнижжя буквальним текстом І ТОМУ трактує порушення заповідей (але, звісно, не всіх, а лише деяких) як крок до первісного хаосу. Звідси всі картини неминучого пекла на землі отпростозараз ще за нашого життя, якщо ми негайно не заборонимо Х. З антропологічного погляду, звісно, цікаво спостерігати доантичне мислення у своїх сучасників. Але з прагматичного погляду ліпше було би спостерігати наслідки трьох-чотирьох тисячоліть суспільного поргресу.
