Останнім часом у мейнстримі побільшало соціально орієнтованого мистецтва і, відповідно, побільшало його критики — мовляв, це все заради грошей. Що соціально анґажоване мистецтво заробляє гроші — це не проблема, ми ж не живемо в плановій економіці. Не так важливо навіть те, що дуже часто соціальний коментар є продуктом очевидно капіталістичного бренду, котрий просто говорить про те, що капіталізується (хоча ґрінвошинґ і подібні практики до позитивних таки не належать). А найбезпечніше капіталізується те, що вкладається в Zeitgeist, на що є запит в повсякденній реальності. Цінність твору (здається, про це говорить Рорті в контексті історичної ситуативности) породжується не лише якістю самого продукту, а й його «внутрішньою відповідністю» поточній актуальності і тому, як ці два фактори реалізуються.
Наш Zeitgeist багато в чому сформований кіберпанком. Після літератури про інформаційне суспільство ми почали жити в інформаційному суспільстві. Це не перший раз в історії, коли культурні орієнтири попередніх поколінь втілюються в нашому. Так позитивістські пригодницькі романи, котрі захоплювалися прогресом людського інтелекту багато в чому зумовили естетику футуризму (і, відповідно, фашизму) і соцреалізму, котрі захоплюються вже з'явленими продуктами цього інтелекту — поїздами, заводами, електрівнями. Люди періоду міжвоєння вихваляються поколінню, яке жило до першої світової, що в них є такі здобутки, про які раніше можна було тільки мріяти.
Ми живемо в світі, який сорок-п'ятдесят років тому, залежно від ваших поглядів на світ, виглядав або як технологічне диво, або як нова антиутопія. Кіберпанк тяжіє до песимістичного антиутопічного погляду в тому сенсі, що краще не стане. У своїх поглядах на світ кіберпанк — це антифутуризм, у ньому жоден прогрес не допомагає вирішувати проблеми гуманізму. Навпаки, прогрес провокує кризу «старого гуманізму» і нерідко, власне, займається пошуками нового. Але те, що ми визначаємо як «кіберпанк», здебільшого представляє низовий погляд на зображуваний світ. Власне, звідси й частка -панк. Цей жанр домінантно змушує нас приймати погляд низів чи марґіналізованих груп, котрі спостерігають системні проблеми свого суспільства. І в цьому сенсі кіберпанк можна назвати «лівим» жанром. Але його «лівизна» — це не якась нова стратегія, впроваджена культурмарксистами чи хто там в нас впроваджує лівизну. Тут, як на мене, набагато цікавіший культурний феномен.
Соціальну протилежність кіберпанку в його власному світі, тобто мистецтво і моду вершків суспільства, я назвав би кіберампіром. Фетишизація ексклюзивних предметів (наприклад, справжнього дерева чи живих тварин) — майже універсальна риса еліт; не те щоб в реальності не було так само. У візуальних рішеннях кіберпанкових світів ампір (класицизм) і ренесанс доволі помітно впливають на естетику багатства, від «Зінакшеного вуглецю» до "Deus Ex".
Кіберпанковий типаж еліти — це не просто злі дядьки з корпорації, котрі дбають лише про гроші. Такий типаж критикує вугільну і нафтову індустрії. А тут важливу складову відіграє отой загублений гуманізм. Загальний погляд на людину, дискусія про право визначати людськість в інших, право здійснювати владу над тілом іншого і про межі такої влади.
Це проблематика Французької революції. Наступна після Ренесансу хвиля гуманізму спровокувала якраз дискусії про людську природу і саме поняття людського. Ну, ви знаєте про свободу, рівність і братерство. В принципі в цих трьох словах усе є. Друга половина 18 і перша половина 19 століття — це період глобального (крім Російської Імперії) переосмислення самого визначення людини і усвідомлення, принаймні філософського, що всі соціальні динаміки мають людську, а не божественну природу.
З одного боку, це спричиняється до включення частини людей в ментальний перелік «людей». В той час людство значно розширило свої погляди на те, хто є людиною. Закріпачених селян поступово починають сприймати саме як поневолених людей, а не як «живі машини». Власне, «живі машини» — це цілком собі розхожа в ті часи метафора, зокрема й серед аристократії. На зорі індустріального прогресу інших метафор не випадало чекати, але якраз індустріалізація і знецінила рабську працю.
І йдеться не про те, що їм якось прямо відмовляли в людськості. Звісно, за втікачами могли вирядити якогось місцевого Декарда, котрий мав їх знайти і привести назад чи вбити, але за цим всім стояла просто повна байдужість до раба. Еліти не були жорстокими до своїх ближніх. Просто ці люди етично не були їхніми ближніми.
Друга складова, це як конфлікт щодо визначення людини наштовхується на проблему контролю життєво необхідних ресурсів. Наскільки саме доступ до чогось може зробити людину людиною. І кіберпанк, і натхненна ним рядова фантастика, часто звертаються до проблеми часу і віку. Вічне життя, клонування, перенесення свідомости в комп'ютер, посмертна оренда віртуального світу — базова тривога перед нерівністю, котра стає питанням життя і смерти.
Звісно, технологічне безсмертя кіберпанку — це зведена в абсолют умова, котра, проте, добре віддзеркалює доступ до ліків і медичних процедур, доступ до освіти, роботи і, відповідно, здоровішого способу життя. Це, звісно, універсальна штука. Але під час Французької революції вона була особливо актуальна з цілого ряду причин. Людовік 15 був правнуком Людовіка 14. Людовік 16 — внуком Людовіка 15. Це був такий цікавий період у династії, коли правителі в молодому віці сходили на престол. Тому, хоч 14 і 15 прожили не геть небачені 76 і 64 роки відповідно, правили вони дуже довго і переживали своїх дітей і внуків. Це був не просто абсолютизм, а дуже тягучий абсолютизм. Людовік 14 правив 72 роки. Людовік 15 — 59. І життя народу впродовж 131 року, що ці двоє сумарно провели на чолі держави, стабільно погіршувалось.
Не скажу, що це прямий вплив історії на візію майбутнього, ні. Радше одна з двох закономірних тенденцій. Концепція «боротьби за майбутнє» просто буквалізується в ідеї безсмертя, коли ми говоримо про технології. Колишнє «після нас — хоч потоп» перетворюється на значно глобальніше і страшніше «не буде ніякого „після нас“». Обидва підходи дуже добре втілюються в есхатологічному мистецтві, звідси (і з реальної пандемії теж) романтичні лякачки про бенкети під час чуми і розповіді про катастрофи, які переживуть лише багаті, бо вони до них готуються або, що останнім часом чутно все частіше, вони їх організовують. Конспірологія, яку й стібе кіберпанк, у літературному сенсі — фольклор нової доби. Вона користується тропами, якими користується купа казок. І навіть доволі типовий сюжет про представника соціальних низів, котрий завдяки своїм неймовірним талантам опиняється на верхах, переважно щось розслідуючи, мало чим відрізняється від селянина, котрий прийшов найматись до пана, що виявився дияволом (дуже поширений сюжет в українських заробітчанських казках, до речі).
Друга тенденція — оскільки егалітарному визначенню того, що є людським загрожує протиставлення між знаними high tech i low life, ми переживаємо постійну кризу визначення людського. Дуже часто жанр користується парадоксом — те, що ми трактуємо як low life через очікувану автором емпатію, еліти всередині тексту просто не розпізнають якраз через те, що їхнє визначення людини більш архаїчне. Якщо звести етичну метафору «людського» до базового твердження, вийде приблизно «істота, яку я вважав не-індивідом, виявилася здатною до емпатії і/або вартою співчуття». Це в певному сенсі навіть коментар щодо нашої еволюції — і відкритість, і ксенофобія можуть стати ефективним інструментом виживання в різних ситуаціях.
Процес перевизначення меж «людського» зумовлений тим, що певна група виявляється понад цими межами і набуває певної ознаки, яка відділяє їх від усіх інших. Тому пошуки нового визначення людини — настільки ж популярна тема кіберпанку, як історії марґіналів і суспільних парій, здатних на великі вчинки — соціальної літератури 19 століття. Коли новий світ викликав не менший оптимізм загалом і песимізм у деталях щодо всіх цих людей, котрі лише впродовж останнього покоління почали вважатись людьми і тому не мають жодних засобів до існування. Отаке-от не дуже добре забуте старе.
