Метастазам російської культури присвячую

В житті Антона було практично все, чого може бажати людина. Була хата на дві кімнати з дахом, котрий навіть у сильний дощ майже не протікав, п'ять соток городу і п'ять занедбаних курей, котрі харчувались хіба тим, що знайдуть самі, та ще й відносно новий дерев'яний сортир. Сортир, до того ж, стояв геть близенько від хати, так що в грозу можна було сходити посрати і при цьому не промокнути. Антон ходив до школи, їв два-три рази на день і тільки за останній рік отримав у подарунок нову, ще з фабричною біркою, кепку. Жодного разу не ношену. Словом, причин нарікати на життя в нього нібито не було.

І тільки одна річ у цілому світі не давала йому спокою – його власне обличчя. Воно було ніби зліплене з пісочного тіста, незугарне і бульбате, вкрите гірськими системами акне і забитих пор, вирощеними на безформній масі розпластаного носа.

Колись у першому класі хлопець із сусідньої вулиці розповів Антону, що в дзеркалі люди бачать себе в п'ять разів гарнішими, ніж насправді. Вдома в Антона дзеркала не було, у школі теж, але він кілька разів бачив своє відображення в калюжі, і побачене наповнювало його тупою люттю. Якщо всі навколо бачать його в п'ять разів потворнішим, то...

У словниковому запасі Антона бракувало понять, щоб він міг висловити свої почуття з цього приводу. Через кілька тижнів після розмови він тихцем заліз на горіх, що ріс дорогою до школи, і кинув своєму кривднику на голову важкий камінь. Кривдник після того місяць лежав у райцентрі в лікарні і почав заїкатись, і Антону це здалося справедливим обміном. Принаймні, на кілька днів, – тупа лють нікуди не поділась і давала знати про себе щоразу, коли хтось нагадував про його ваду.

Коли з нього сміялись однокласники чи сусіди, коли називали «жопомордим» і «пробірочним», було ще стерпно. Зрештою, він бачив цих людей щодня, вони були його друзями, тому навіть коли хтось із них бив його під дих, сунув голову у відро з гімном, котре в школі було за туалет, чи вдавано ригав на його вид, Антон сприймав це як частину гри. Це було природною частиною дитинства. Але варто було йому побачити гарне або, ще гірше, звичайне обличчя незнайомої людини, як тупа лють прокидалася і починала дряпатися всередині, намотуючи кишки на пазурі, вимагаючи кинутись на людину, розбити їй голову об камінь, відгризти носа, обухом сокири повибивати зуби... Щойно Антону в око впадав хтось із нормальною зовнішністю, світ зникав йому з-перед очей аж до вечора, натомість залишалися солодкі думки про помсту всім цим обличчям, котрі з нього насміхаються, і питання, чи можна відгризти людині носа, не наковтавшись при цьому її шмарклів.

Словом, Антон жив життям кожного нормального підлітка.

Проте з віком ставало тільки гірше й гірше, і вже до шістнадцяти років стала очевидною друга проблема: Антон ні з ким не міг поговорити про свою першу проблему. Бабуся його, напрацювавшись за життя, переважно пила сама чи з сусідками, а мама працювала у фельдшерському пункті і на городі, щоб забезпечити сім'ю, так що Антон уже й сам не пригадував, коли вони востаннє говорили.

Звісно, в Антона був іще тато. Підкоряючись батьківському інстинкту, він пішов із сім'ї зразу після народження сина, переїхав до райцентру, одружився і навіть знайшов цивільну роботу. Антон бачив його один раз – коли йому виповнилося 12, мама повезла його до району, в кіно. Був початок серпня, попри загалом холодний клімат сонце пражило з усіх сил, і єдине місце, де їм хотілось опинитися після задушливого кінозалу – фонтан. Поближче до бризків води, до прохолодного вітру. Змити піт з лиця, а якщо буде небагато людей, то й помити ноги.

І тоді Антон побачив Його. Високий, під метр вісімдесят чоловік у смугастій майці, зі шрамом, що перетинав обличчя від правого вуха до лівого краю губи, стояв у позі супергероя біля бетонної чаші. Він гучно гарчав і клацав зубами, оточений гуртом ще з дюжини таких само. Їхні крики, реви і стогони розлягалися площею. Один за одним чоловіки розривали на собі майки і стрибали у мілку чашу фонтану, як у надувний басейн. Останній, Його чоловік, не квапився за ними. Він вивудив із наплічника, що лежав під ногами, дволітрову цицьку «Жигулівського» і збовтав з усіх своїх чималих сил. Тоді одним досвідченим рухом змахнув кришку і направив ароматний пінний струмінь собі в обличчя. Ті, що вже були у фонтані, замахали руками і заревіли – щойно тоді він націлив фонтан пива на них, щедро поливаючи кожного. І ось тоді, коли останні краплі пива впали у фонтан, а остання розірвана тільняшка впала на землю, мама штурхнула його під бік і не без гордости сказала:

– Вишь? Эт" твой батя.

І цей момент, оце горде "вишь?" запало в його душу значно глибше за все інше. Щоразу, коли його голова знову опинялася в унітазі, коли його сніданок після вранішніх традиційних побоїв у класі тонкою цівкою витікав крізь кволо розтулені губи, щоразу, коли він не підходив до симпатичної дівчини, бо знав, що вона його висміє, і пізніше, коли він уже підходив до симпатичної дівчини, бо бачив, що вона п'яна в дим і не розбере його лиця, коли він полізе до неї в труси, щоразу, коли світ нагадував йому про його потворність, у голові ясною міддю бриніло оце горде "вишь?"

В цьому слові було багато, значно більше, ніж сам Антон годен був зрозуміти чи пояснити. В ньому був дотик до чогось великого і дикого, чогось, здатного втілити його найпотаємніші бажання за милу душу, чогось, що знає, чи можна відгризти людині носа, не наковтавшись шмарклів. Але також там була обіцянка гордості за себе, обіцянка, що навіть зі спотвореним обличчям ти все ще можеш стати людиною, на котру всі дивляться, котру всі поважають, котра може робити все, що їй завгодно, і ніхто не скаже кривого слова.

У 14 років на початку серпня Антон вперше сам поїхав до району. А тоді наступного року. Він приходив на площу, як у зоопарк. Завжди та сама сцена. Завжди тваринне ревіння, смугасті майки падають додолу, фонтан пива влучає у фонтан води...

Коли Антону виповнилося 17, коли він саме мав перейти у випускний клас, він наважився. Приїхав до міста, в магазині біля автостанції купив дволітрову цицьку пива і пішов до фонтану. І от, коли останнє тіло, тіло його баті, опинилося серед решти у фонтані, він дістав із наплічника пляшку, струснув і заходився поливати нею чоловіків у чаші.

Коли Антон отямився, голова вже майже не боліла. Чоловіки в трусах сиділи на цямрині фонтану, юрба розійшлась, а сонце хилилось до заходу. Слово за слово, хлопець розповів, хто він і пощо прийшов, а чоловіки довго сміялися між собою, і ще довше – з Його Баті. Вони навперебій вітали його з тим, що син виріс настільки схожим, і з кожним привітанням сміялися ще гучніше. Але тоді, коли Антон нарешті, затинаючись, виклав їм свою біду, раптом посерйознішали і сказали, що "надо решать". Коли ж сказав, що вже п'ятий раз приїздить подивитися на Батю в свій день народження – і взагалі розтанули, і от невдовзі Антон лежав уже не на теплому асфальті, а на гарячій полиці в сауні, підходив потом і уважно слухав старі вояцькі анекдоти: про тупих молдаван, про кастрованих чеченських підлітків, про грузинів, котрі самі їм віддавали телевізори і килими. Один із татових друзів дуже артистично зображав зґвалтування глухонімої, котра однією рукою просила відпустити, а іншою кричала від задоволення.

З цього анекдоту Антон сміявся особливо гучно – надто гучно, підбадьорюючи себе і прибавляючи хоробрости перед наступним етапом. Бо щойно вони як слід розпарилися – в сауну прийшли дівчата. Батя пообіцяв, що за цей вечір зробить із сина мужика, і був налаштований дотримати слова. Антон протримався не довше хвилини, а коли кінчив – розплакався. І хоч всі запевняли, що для першого разу і так нормально, він відчував, що трохи зіпсував вечір усім присутнім і підвів Батю.

Вже над ранок Антон, наполовину п'яний, наполовину з похмілля, опинився на автобусній станції в очікуванні першого автобуса. Тепер він був геть іншою людиною. Тепер він знав, як йому змінити своє життя. Батя багато розказував про службу в армії, мало – про свою нинішню роботу в похоронному ательє (де готують людей до похорону, але по-багатому), а наостанок сказав:

– В жизни разное бывает, сына, но с таким ебальником тебе ни одна баба без денег не даст. Шрамы – это да, это сила, они украшают мужчину. Но если ты просто урод, то тут только под нож, пластику делать.

Це й була відповідь, котрої Антон марно шукав біля того фонтану всі ці роки. Дві частини однієї відповіді.

Випускний клас пролетів як один день. На випускний Антон не пішов, зате в армію летів, як на крилах. Армія була не кращою і не гіршою за школу, до побоїв і макань головою в лайно він давно звик, тому й службою був задоволений. І, щойно відслуживши, підписав контракт.

Не слухаючи відмов, не слухаючи забобонну бабу з давно пропитими мізками, котра, вже коли він був на службі, щотижня зичила в когось телефон і дзвонила розповісти, що служити в 200-й бригаді – то лихий знак. Служив, бо служба була шляхом до шрамів, а також шляхом до грошей, а гроші були шляхом позбутися тієї власної потворности, котра гірша за будь-які шрами.

Антон підрахував, що йому треба відслужити п'ять років у мирний час, аби назбирати на операцію. Або – миттю зрозумів він, коли почалась війна – вистачить десяти місяців на фронті.

Антон загинув за три, від осколка, котрий ввійшов крізь потилицю і куцим кінчиком вистромився на переніссі. Помираючи, за крихітну долю секунди він зрозумів, що тепер, завдяки компенсації, нарешті матиме достатньо грошей на свою мрію. Він їм усім показав. Антон помер з посмішкою на вустах. Хоч йому пощастило і тіло поїхало додому майже відразу, там його заледве впізнали – доти ніхто не бачив, як Антон посміхається.

Коли на кілька років доросліше, але все ще кволе тіло Антона лягло на стіл перед його батьком, помічником у ритуальному ательє, той не відчув жодних емоцій. По-перше, тому що давно вже не міг нічого відчувати, але по-друге, тому що роки у війську і на цивілці дарували йому вищу мудрість. Спостерігаючи, як майстер своєї справи ріже, зшиває і латає обличчя його сина, Батя розумів, що це просто цикл життя. Подаючи майстру потрібні інструменти, Батя розумів, що це природний порядок речей. Так має бути, і нічого з цим не вдієш.

Майстер попрацював на всі дві третини компенсації, які взяв за свою роботу. Антон у труні не був як живий, нікому не здавалося, що він от-от встане і заговорить. Навпаки. Ніхто не впізнавав Антона. Зліплене майстром посмертного марафету обличчя виглядало практично нормальним. Виглядало як обличчя, яке кожен сто разів побачить на вулиці і миттю забуде.

Коли труна опускалась у багнисту землю сільського цвинтаря, Антон вперше в житті почувався людиною.