Попри популярність образу інтелектуала в сучасній культурі, він, як правило, «не від світу цього». Від асоціальних людей до соціопатів і людей в аутичному спектрі, а то й просто наркоманів і деструктивних осіб. Оце скільки знакових інтелектуалів у масовій культурі, а з них насправді мало хто, якщо хтось, вкладається в ідею «нормальної людини». Що Голмс, що доктор Гаус, що Шелдон Купер — усі вони так чи інак перебувають поза тим, що ми визначаємо як «нормальність» чи, радше, «нормативність».
Як на мене, це очікуваний розвиток образу. Починаючи з Еклезіастового «хто примножує знання, той примножує скорботу» аж до постлавкрафтівської ідеї божевілля як способу збереження нормальности при зіткненні з невідомим. При чому це навіть не те щоб літературний винахід чи прийом.
У багатьох ранніх суспільствах ієрофант так чи інакше табуйований. Це і описана Еліаде «хвороба шамана», в якій відхилення від «норми» власне дозволяє виконувати свої функції до різного роду ієрофантів та оракулів, котрі в певному сенсі перебувають «між світами» або «поза світом», жертвують частиною того, що пересічна людина розуміє як «людяність» в обмін на закрите іншим знання. В різних культурах сама жертва нормальністю реалізується трохи по-різному, але вона майже незмінно присутня. Ми звикли трактувати носія знань про світобудову як певне інтелектуальне табу.
Здається мені, суто психологічно це спрощує для нас віру в псевдонауку. Що чіткіше ми розуміємо, що науковці — теж прості звичайні люди, то легше нам ігнорувати різницю між науковцями і псевдонауковцями, бо це лише слова однієї людини проти іншої. Інститут знання з сакрального став просто елітарним (не у фінансовому сенсі), але це ж і порушило ідею «зовнішнього знання», котре перебуває радикально поза межами умовного «світу людей». Приблизно така культурна вартість необмеженого доступу до знань.
Лавкрафта я згадую, загалом, не просто так, бо в нього повторюється ідея сакрального розуміння світобудови. Древні Боги мають своїх жерців, котрі це все розуміють, але нікому не кажуть. Вони ізольовані від нормальности і буквально не належать до світу людей. Натомість герой, котрий зазирає в сакральне знання, тобто порушує табу, може засвоїти його і залишитись живим лише через незворотну зміну мислення, яка іншим здаватиметься простим божевіллям. Лавкрафт був надзвичайно освіченим чоловіком, тому фінали його текстів про пізнання світу вкрай архаїчні — це історії зі світу, в якому мітосвідомість працює цілком буквально.
Але в нас нині вже не романтизм і навіть не неоромантизм, метафори хвороб трохи інші. Натомість структурно образ ієрофанта, «того, хто знає», залишився практично незмінним. Тільки роль божевілля на себе перебирають соціопатія чи розлади аутичного спектру. Ці речі в певному сенсі є запоруками «табуйованої особистости» сьогодні.
Ніщо не видає когнітивний консерватизм людства так добре, як його метафори.
