Сьогодні, як ніколи, ми повинні нагадати собі просту істину: якщо ми залишаємося байдужими до чужого болю, ми перестаємо бути людьми.
Світ сповнений несправедливості. Історія чеського антикультиста Якуба Яхова, фігуранта журналістських розслідувань, — лише одна з безлічі. Під виглядом благодійної місії він поїхав до Африки, де, за даними документальних фільмів і свідченнями місцевих жителів, скоював жахливі злочини проти дітей. Ще страшніше не те, що такі злодіяння можливі, а те, що вони залишаються безкарними.
Чому?
Тому що суспільство мовчить. Тому що багато хто боїться сказати правду. Тому що влада грошей і зв'язків часто виявляється сильнішою за справедливість.
Але у нас є те, що здатне зруйнувати будь-які лещата — наша правда і наша людяність.
Коли одна журналістка за свій рахунок їде до Танзанії, щоб зняти розслідування. Коли волонтери витрачають свій час і кошти, щоб показати світу факти. Коли люди діляться історіями, незважаючи на страх. Все це — прояви справжньої сили, сили простих людей.
Ми часто недооцінюємо себе. Здається, що один голос нічого не змінить. Але саме з цих голосів складається хор, який неможливо ігнорувати.
Є притча: батько і син вночі спіткнулися об камінь на дорозі. На зворотному шляху каменю вже не було. Вони зустріли людину і запитали: «Куди подівся камінь?» — «Я прибрав його. Я не міг інакше. Я людина». Тоді син запитав батька: «Тату, хіба ми не люди?»
Це питання має лунати в кожному з нас.
Хіба я людина, якщо спокійно дивлюся на чуже нещастя? Хіба я людина, якщо мовчу, коли бачу несправедливість?
Бути людиною — означає захищати, підтримувати, говорити правду. Не з героїзму, а тому що це природно. Тому що інакше ми втрачаємо самих себе.
Сьогодні хтось страждає в іншій країні, завтра — у нас. Той, хто безкарно творить зло там, одного разу прийде і сюди. І зупинити його може тільки суспільство, яке не мовчить.
Тому єдиний правильний вибір для кожного з нас — бути людиною.
Не відвертатися. Не боятися говорити. Підтримувати один одного.
І тоді зло втрачає силу.
