Якщо ми зазирнемо в словники, то побачимо, що «культура» — страшезно широке поняття, яке «об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд».
Також словник нам пояснить, що культура – то «прояв життя людини, що виражається у моделях поведінки, засобах і продуктах діяльності, зокрема ідеях, ідеалах, нормах та цінностях». А також що «слово „культура“ було поширене на „діяльність, пов'язану з обробленням, піклуванням і догляданням; воно набуває також змісту сакральної, культової діяльності, духовної опіки та поклоніння“.
Звичайно, у інших мовах генезис терміну інший. Китайці ототожнювали культуру не з поняттям обробки, вирощування, а з поняттям „вень“ — знаку, символа, мови. І були в цьому трошки ближчими до істини, ніж римляни, бо лиса мавпа ніколи не доросла би до обробки землі, якби не мала системи звукових знаків, тобто мови. Знак — це те, чим культура зберігається й поширюється в часі та просторі.
Сучасному значенню слова „культура“ дав поштовх Цицерон, коли написав про cultura animi, тобто, „обробку душі“ з метою розвинути її від душі варвара до душі філософа. Вислів пішов у маси, і в середньовіччі вже писали про cultura juris — законотворчість, cultura scientiae — освіту, cultura literarum — красне письменство.
Доволі довго людям не спадало на думку досліджувати культуру в цілому, як явище — бо воно було надто всеохопним, від зведення палаців та храмів до практик дефекації. Але і повітря, яким ми дихаємо, ніхто не досліджував, аж поки Отто фон Ґеріке не поставив свого досвіду з порожніми півкулями і довів, що повітря потужно тисне на всі тіла.
Більш-менш системно досліджувати культуру стали в епоху Просвітництва, бо Просвітництво підняло її на п'єдестал ще більше, ніж Відродження. Але просвітники практикували більш філософський, ніж дослідницький, підхід до культури. Вони не занурювалися у життя первісних спільнот, не вели археологічних розкопок, не порівнювали мови, а читали роботи тих, хто все це робив, плюс античних класиків, і робили широкомасштабні висновки. Це все одно був крок уперед в порівнянні з античним та середньовічним поглядом на культуру, коли вважалося, що культура нам дарована богом/богами.
Вже античним діячам було „очевидно“, що одні культури є більш розвиненими і складними, інші — менш розвиненими і простішими. Римляни стверджували свою культурну перевагу над варварами, і вважали це за гідну підставу для завоювань „варварських“ земель і поневолення тамтешніх жителів. Римляни водночас визнавали культурну перевагу греків над собою — тому був високий попит на грецьких рабів, учителів та лікарів. Так, ця система працювала в будь-якому разі в сторону Рима. Взагалі, визнання чужої культурної переваги це не завжди на добре для того, хто має перевагу. Чінгісхан цілком визнавав культурну перевагу над монголами китайців, бухарців, хорезмійців… і це було підставою для зруйнування міст та винищення народів, аби монголи не спокусилися їхнім способом життя. Допомогло, але ненадовго: зрештою, імперія Чінгізідів потребувала управлінського апарату, отже, прошарку людей, яким приємніше займатися діловодством, ніж „їсти м'ясо, гасати на м'ясі та пхати м'ясо у м'ясо“. Культура перемогла насильницькі засоби її стримати. Або можна сформувати на китайський лад: культура „вень“, писемності, зрештою відтіснила культуру „ву“, войовничості, на маргінеси монгольських степів. Те, що побудували Тамерланіди та Моголи, геть не схоже було на пасторальний ідеал Чінгісхана.
Ще одним своєрідним однодумцем Чінгіза був Жан-Жак Руссо. Він також вважав, що культура людину псує, а життя у згоді з природою — гармонізує. Але поширювати свої погляди він міг лише за допомогою культури — писемності та друку.
Інші просвітники також протиставляли культуру і природу, але дотримувалися протилежної точки зору на те, що є для людини кращим: для них саме культура була однозначно засобом покращення людини. Адже очевидно, що витончений джентльмен в перуці та камзолі, цитуючий Аристотеля та Цицерона в оригіналі, кращий і за голого дикуна з пір'ям в голові, і за немитого мужика, що з ранку до вечора длубається в землі, аби прогодувати джентльмена в перуці. Очевидно же. Хіба ні?
Просвітники здебільшого ототожнювали культуру з цивілізацією. Вони не писали 'cultured person' або 'personne culturel', вони писали 'civilized' або 'civilisé'. У Франції та Англії „цивілізований“ замість „культурний“ вживали впритул до ХХ століття.
Проте були й такі філософи, хто протиставляв культуру цивілізації. З їхньої точки зору культура була про релігію, мистецтво і науку, а цивілізація — про мораль, закони, економіку, війни. Або: культура стосувалася гуманітарної сфери, цивілізація — технічної. Проте, якщо в народа не було цивілізації, то вважалося, що нема й культури.
В 19 столітті запанував романтизм, і все більше філософів під його впливом доходили висновку, що некультурних чи безкультурних народів не буває. Кожен народ так чи інакше „обробляє душу“, просто одні це роблять через університети й театри, а інші — через пісні та оповідки довкола вогнища. Проте вченим все ще було „очевидно“, що одні культури „кращі“ за інші, а разом з „весною народів“ почали шукати й національні корені культур, пошуки „душі народа“. А заодно поповнювати багату бібліотеку національно-культурних стереотипів.
За часів Просвітництва вважалось, що культура універсальна, що освічені люди завжди порозуміються (а оскільки обов'язковим елементом освіти була латина, то це було майже фактом). За часів романтизму люди почали активно вивчати свої (та чужі) національні культури, шукаючи спільні риси та відмінності, співставляючи та протиставляючи. І поруч з ідеєю національного звільнення повставала ідея культурної тожсамості народів, спротиву імперській уніфікації, яку роздивлялись як елемент поневолення.
Але водночас доводилося визнати, що жодна культура не росте собі в окремій чашці Петрі (якщо це не культура бактерій), культури взаємно впливають одна на одну і взаємно проникають. І одні мислителі починали казати, що одного дня всі культури зіллються в одну, як-ото ріки впадають в океан, а інші — що це буде за фактом знищенням культур, і тому хай ріки залишаються ріками, а океан — океаном.
І саме в 19 столітті стали усвідомлено проводити „культурні війни“, не обмежуючись спорадичними акціями на кшталт заборони певних мов або певних культурних практик. Так, Російська Імперія свідомо вживала заходів для „обрусєнія“ підкорених народів, а японці намагалися те ж саме зробити з корейцями.
В ХХ столітті дослідження культури і культур нарешті остаточно обросло науковими методами: експеримент, статистика, спостереження, доказова база. Тисячі учених поїхали в джунглі і тундри вже не для того, щоб нести туди слово Боже, як робили місіонери, для яких культурознавство було побічним інструментом, а для того, щоб безпристрасно спостерігати життя людей. Або мавп, як Гуддолл, Фоссі та Сапольський. Бо з'явилися серйозні сумніви не лише у вищості однієї культури над іншою, а й у вищості людини над природою. Зрештою, у нас з горилами, шимпанзе і орангутангами є спільний предок, який жив близько 14 мільйонів років тому. Одні популяції цього вида створили культуру і стали людьми, інші — залишилися частиною природи таеволюціонували у мавп-гомінідів. Яка примхлива мутація генів дала поштовх до розвитку „понаднормового“ мозку і як він закріпився в популяції? Багато хто присвятив життя з'ясуванню цього питання.
У гомінідів є прототип культури. Вони здатні винаходити знаряддя праці та дотримауватися певних норм поведінки. Деяких із них навчили розв'яувати логічні задачки, як шимпанзе Вікі, котра робила це не гірше за своїх однолітків-дітей. Знаменита горила Коко оволоділа мовою жестів і могла „говорити“ зв'язними фразами, демонструючи почуття гумору, розуміння емоцій, усвідомлення того, що таке смерть, розрізнення правди і неправди. Вона вміла компонувати слова, створюючи нові поняття. Вона самостійно винайшла лайку, і вилаяла свого партнера Майкла словами „Ти поганий брудний туалет“. Бонобо Канзі не лише засвоїв мову жестів, переглядаючи відео з Коко, але вивчив кількасот графічних знаків-лексиграм, за допомогою яких може складати цілі фрази. До того ж, у шимпанзе і бонобо навіть без навчання існує система невербальних сигналів, які можна назвати прото-мовою. В кожному разі вони не тупіші за наших волохатих предків, які змогли якось стати людьми. Вони здатні до мовно-культурної творчості, але ця здатність чомусь не закріплюється в популяції. Як же вона закріпилась в популяції волохатих предків? Так багато питань.
Одне ясно: культура не передається з генами і не осідає як радіація в почві. І хоча певні види ландшафтів спонукають утворювати певні види культурних практик, культура не детермінована географічно. Блют унд боген не працює, і, забігаючи наперед, закидів про генетичне рабство жителів боліт тут не буде. Ми говоримо за культуру.
Культуру створюють не гени і не ландшафти, а люди.
Проте можна сказати також, що культура створює людей. З покоління в покоління ми передаємо практики, які мають зробити наших дітей членами нашого суспільства. Вже доведено, що культурне середовище, в якому людина формувалася до 5-7 років, має колосальне значення для формування. Діти з єврейських родин, врятовані під час Голокосту і всиновлені християнами, нерідко відчували в дорослому віці відразу до свинини. Вони були у війну такі маленькі, що геть не пам'ятали, що вони євреї, вони зеленої гадки не мали про кашрут, але їсти сало їм чомусь було огидно.
Але й ми формуємо культуру, не лише вона нас. Ми відкидаємо одні культурні практики і випрацьовуємо інші. Вже давно не комільфо спалювати живцем на центральній площі міста людей і тварин чи міняти кріпаків на собак. Та навіщо далеко ходити за прикладами: те, що відбувалося зі мною та подругами в 90-х у середовищі гравців в „Що? Де? Коли?“ і сприймалося як норма, сьогодні могло би стати матеріялом для MeToo. Якась смілива людина колись казала про якусь культурну практику: та ну нахрін, ця єбола не повинна існувати — і після боротьби, інколи довгої та кривавої, єбола переставала існувати.
Тому безнадійно поганих культур також нема. Кожна культура, навіть абсолютно токсична і жахлива, здатна трансформуватися на краще.
Але така трансформація потребує свідомих зусиль. А для цього потрібне усвідомлення того, що тут щось не так.
І так, трансформація на гірше теж можлива, причому значно швидше, ніж трансформація на краще, Мао з Пол Потом не дадуть збрехати.
Трансформацію на гірше ще називають аномією — втратою норм.
І згідно того, що ми знаємо про культуру, відповідь на питання „Чи зумовила російська культура те, що роблять росіяни під час війни?“ та „Чи відповідальні росіяни за стан своєї культури?“ відповідь „так, сі, єс“. Якщо культура у нас „виражається у моделях поведінки, (...) зокрема ідеях, ідеалах, нормах та цінностях“, то в ідеалах нормах та цінностях Путіна, Прігожина і Прілєпіна вона теж виражається. І якщо це не російська культура так виражається, то яка? Самоанська?
Переходимо до суті. Багато росіян, саме „хороших росіян“, воліли би, щоб то була не трійця Путін-Прігожин-Прілєпін, а скажемо, Пушкін-Чехов-Прігов. А трійця Путін-Прігожин-Прілєпін не має жодного стосунку до Справжньої Російської Культури, то випадкова аберація. Випадковість, а не спадковість.
І це позиція, яку треба опльовувати, обсцикати і спалювати при кожній нагоді. Бо це абсолютно свідома відмова від осмислення своєї культури, її цінностей, ідеалів та норм. Отже, відмова від будь-якої роботи над помилками. Російські інтелектуали схожі на талановитого, але лінивого учня, який не повторює матеріал і провалює іспит раз за разом у сподіванні, що цього разу фішка ляже на його користь і питання в тесті будуть саме такі, на які він знає правильну відповідь або зможе її вгадати.
Чомусь не прокатує. Мабуть, зла доля.
Не так давно, майже щойно, на Ютубі вийшов фільм Міхаіла Козирєва „(Не)мой рок-н-ролл“, де він намагався відповісти на питання — як так вийшло, що російський рок, який у 80-х був музикою протесту, запхав язика в дупу хто після протестної хвилі 2011-2012 років, а хтось і ще раніше? І в цьому фільмі він сказав річ, абсолютно унікальну для російського культурного діяча — що його провина є в цьому, принаймні частково. Що саме він, своїми руками, формував репертуарну політику „Нашего радио“, на той момент найпрестижнішої російської станції, і не брав до трансляції гостросоціальні та жорсткі пісні. Він дбав лише про рейтинги, і боявся, що „гарячий контент“ їх знизить. Візьміть до уваги, він не боявся цензури чи переслідувань. Він чесно каже, що це він геть не брав до уваги. Лише рейтинги, від яких залежав рекламний бюджет.
Вау, сказала я. Моря горять, ліси течуть, рибка в камені потопла. Російський інтелектуал визнав свою провину. (Так, я пам'ятаю, що цитую Стругацьких).
Здавалося б, невелика громадська чеснота — визнати, що ти сам збирав собі на голову вугілля. Але Козирєв мало не єдина людина з московських лібералів, в котрої вона знайшлася. Навіть самі музиканти, яких він інтерв'ював у фільмі, не дійшли до тієї простої думки, що якось відповідають ну хоча б за те, що робиться в їхньому музичному жанрі. Козирєв це просто якийсь сяйний виняток з загалу людей, які співають на мотив Дуремара: „А я тут ні прі чом, совсєм я ні прі чом“.
Ця усвідомлена сліпота цілковито однакова в російських лібералів і в зетників. Я люблю тягнути прикола з виступів у жанрі „вгадав всі літери, не вгадав слово“, дуже популярного в зет-сегменті. Зетники як муха об скло, б'ються об питання „Чому влада заохочує в армії корупцію та некомпетентність і знищує все, що хоч віддалено схоже на чесність і компетентність“ — а я бачу людей, які не читали ані „Севастопольских оповідок“ Толстого, ані „Безсоромника“ Лєскова. Бо якби читали, то знали б: некорумповані та компетентні вояки колись налякали царя Миколу до срачки, і тому заохочення крадіїв та нездар і знщення всіх, хто хоча би в теорії здатний на бунт преторіанців, стало в російській армії традицією. Путін один раз вже помилився, поставивши на більш-менш ефективного Прігожина, невер егейн. Російська влада завжди триматиме армію і чорному тілі, бо завжди вбачатиме в ній загрозу насамперед для себе, а вже потім для всіх зовнішніх ворогів. Тримати під контролем вас для них все ще важливіше, ніж перемогти нас. Якби ви читали власну літературу замість того, щоб нею пишатися, ви б це розуміли. Цитуючи нашого класика, „Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізете на небо: — І ми — не ми, і я — не я!“
Але щойно ти бачиш в якомусь руському вільнодумці якийсь проблиск надії на те, що він здатний чогось навчитися, як він тебе знову жорстко приземляє.
— Міша, як ти міг покликати на свій фільм такого гівнюка як Олєг Кашин?
— Я його кликав не як моральний орієнтир, а як свідка. Як моральний орієнтир я кликав Шендеровича.
Nuff said.
У наступному дописі я розповім, як проводила свій власний культурологічний експеримент: наскільки пересічний російський ліберал здатен щось усвідомити в ході дискусій про культуру. Залишайтесь на лінії.
