Частина третя. Ідейна складова
Коли я навідувала творчі семінари Олді, вони любили сміятися над тими, хто казав, що в «Путі меча» головна ідея — те, що мечі розмовляють. Але на запитання, у чому насправді головна ідея «Путі меча», Олді віджартовувалися в дусі «якщо треба поясняти, то не треба поясняти».
На нещодавній зустрічі Олді на запитання відвіду про конфлікт в «Лялькарі» відповіли, що це конфлікт ідей. Я не могла пройти мимо такого подарунку, і запитала, конфлікт яких саме ідей. Олді відказали щось в дусі «ну, рабство це погано…» і звернули бесіду.
Не оспорюючи той факт, що рабство — це погано, я зауважу, що це ідея не на роман, тим більш не на трилогію, а максимум на оповідання. І тут у нас одне з двох: або панове метри, тридцять років присвятивши красному письменству, так і не навчилися розуміти власні тексти, або вони стісняються озвучити ідею власного твору, бо вголос її озвучити насправді трохи ніяково.
Ідея, щоправда, добре замаскована під нашаруваннями сюжетних перипетій, але вона є, і звучить вона так: конформізм є тією рисою, котра забезпечує людству порятунок і прогрес. Конформізм, тобто повна відсутність принципів, окрім принципового пристосуванства, робить з центрального героя Тартальї «клей», завдяки якому з купи різних людей народжується над-істота, здатна переходити в форму енергії та мандрувати між зірок. Як годиться в нормальному романі, ця ідея доповнена контр-ідеями, які наприкінці поєднуються, утворюючи синтез: нації та раси, що уособлюють інші риси, чесноти та вади людства — незламну жорстоку волю (помпіліяни), творчу божевільність (вудуни), холодну логіку і раціо (гематри), самодисципліну (вехдени), містицизм (брамайни) ані самі по собі, ані в спілці не спроможні поєднатися у над-істоту. Для цього потрібен безхребетний пристосуванець Тарталья, здатний під'єднуватися до кого завгодно у невро-манипулятивному зв'язку «лялькаря» та «ляльки».
Блаженні безхребетні та безпринципні, вони успадкують Всесвіт. Якби я написала роман з таким меседжем, я б теж не дуже ділилася з публікою щодо його головної ідеї.
Якщо передивитись творчій доробок Олді у 21 столітті, ми побачимо, що так чи інакше, їхні книги стверджують і схвалюють конформізм. Але чи було так завжди?
Ніт! В 90-ті ми почали читати і любити зовсім інших Олді. Олді, які написали «Безодню голодних очей». Цикл, у якому герої не збираються миритись з непереносимими обставинами, і готові перекроїти світ, аби змінити щось на краще. І коли щось змінюється не лише на краще, а й на гірше, як і в нашому грішному світі, вони не пасують, бо приходить нове покоління героїв і знову змінює світ.
Якими ідеями дихав тодішній «Олді-верс», або «світ безодні»?
Нагадаю, що надворі тоді був початок дев'яностих, перші роки після падіння СРСР. І Zeitgeist того переламного часу дуже відбивався у «Вітражах патріархів», «Тому, що живе востаннє», «Сутінках світу» та інших книгах циклу. Старому спорохнявілому світові загрожував неуникний розпад, але з'являвся герой, готовий перемінити його і своїми діями омолодити. Але переміни та омолодження можливі лише ціною втрат і помилок. Зрештою підвалини світу знов закосніють та спорохнявіють, і тоді знадобиться новий герой…
І навіть не дуже дратували постійні цитати з російської поезії та прози. Тому що світ цілковито оригінальний, а в цілковито оригінальному світі ну чому б віршам Гумільова не бути сильним чаклунством.
Ідейне наповнення циклу «Безодня голодних очей» вельми цікаве. Насамперед, це дуже танатоцентричний світ. Мріють померти і заздрять смертним «біси» — безсмертні люди в цілому ряді творів. Герой «Того, що живе востаннє» закохується у нежить — вампірку, і сам робиться вампіром. Та й у цілому «Олді-верс» є постапокаліптичним світом, який виник з Некросфери, утвореної неживими речами, які надбали певну подобу життя, бо люди надавали їм забагато значення. І навіть в найпершій повісті цикла герой рятує іншого рядками з Гумільова «Но молчи: несравненное право — Самому выбирать свою смерть.»
(Цікаво, що перший опублікований твір Дмитра Громова називався «Координаты смерти», а перший спільний твір Олді — «Кино до гроба и…».)
Світ «Безодні» є також світом логоцентричним. Слово наділене в ньому магічною силою. Для фентезі ця концепція геть не нова, і прийшла вона в фентезі з реального світу, де не в одній культурі слово наділялося магічною владою. Проте Олді скористалися нею дещо по-новаторському, побудовуючи сюжети й мінісюжети окремих фрагментів своїх книг на тих чи інших віршованих творах або театральних п'єсах. Оскільки Олег Ладиженський за спеціальністю є режисером театру, а за покликом — поетом, а познайомились обидва автори в театрі-студії, нема чому дивуватися.
Релігія в світі (чи то пак світах) «Безодні» є різновидою мистецтва. Богів не існує, але віра в них здатна на реальні чудеса, і її можна контейнувати, направляючи на добрі чи злі справи. Релігія і мистецтво ходять рука об руку, люди мистецтва можуть служити релігії чи то навіть ставати засновниками релігій.
Отже, всі твори циклу так чи інакше крутяться довкола смерті та магії слова. Цікаво, що в ранніх творах — «Вітражі Патріархів», «Увійти в образ», «Страх», «Той, що живе востаннє» — майже нема спроби поєднання в окремий сетинг з характерним для фентезі жанровим історизмом. Перша спроба це зробити — роман «Дорога», в якому пояснюється виникнення «мультиверса», об'єднаного персонажами на ймення Сарт і Мом, а також сутністю, яка називається «Безоднею голодних очей». Щоправда, «Дорога» не дуже сильно додала зв'язності та зрозумілості цьому комплексові текстів, проте така малозв'язність бачилася органічною для оповідки про час, який «вивихнув суглоб». Розпадається світ — розпадається і текст, який про це оповідає. Логічно.
Проте, коли ми подивимось на пізніші твори Олді, то побачимо, що цільного сюжету бракує і там. Він більш-менш є в творах, де за основу взяті мітологічні та епічні сюжети — «Ахейський цикл», «Чорний баламут», ділогія «Сильні». Щойно ця підвалина зникає — зі зв'язністю починаються серйозні проблеми. Але не будемо забігати сильно вперед.
Отже, які ідеї ми знаходимо в «Безодні голодних очей»?
Мистецтво — це круто. Воно може творити чудеса.
Прив'язаність до речей і матеріального світу — це погано. Це погубило світ. Мистецтво не врятувало, що характерно, але дало певний шанс на створення нових світів. Тому мистецтво— це завжди добре.
Майстерність — важлива складова мистецтва. Майстерність — це завжди добре, в чому б вона не проявлялася.
А якщо хтось майстерно робить якісь негарні речі? Наприклад, убиває людей? Або катує?
Нічого, майстерність і в цьому випадку — добре. Майстер поганого не навчить.
Релігія — це майже завжди погано. Але віра — це майже завжди добре. Віра — це сила. Проте віра може виснажувати мистецтво. Тоді це погано.
Влада — це зло. Особливо духовна влада. Представники влади та владні фігури огидні майже завжди, але особливо огидні, коли претендують на владу духовну.
Єдиний виняток — коли владна фігура є водночас і фігурою авторитету, побудованого на майстерності. Коли це наставник бойових та інших мистецтв. Тоді так, тоді владоможець буває хорошим.
Безсмертя — це погано. Безсмертні не вміють цінити життя.
Жінки — це такі прикольні створіння, в яких нема душі, але для розкриття чоловічої трансцендентності вони необхідні як представниці іманентності. Простіше кажучи, жінка не має характеру і сюжетної арки, але є важелем для створення сюжетної арки чоловіка. Трансценденція може відбуватися навіть безпосередньо у статевому акті, коли чоловік або його дитина робляться чимось іншим, переступаючи поріг власної іманентності. Кохаючи смертну жінку, безсмертний породжує Дев'ятикратного, кохаючи вампірку, Той, що живе востаннє, робиться варком, кохаючи Дев'ятикратну, перевертень робиться… просто кращою людиною, і т. ін. Але самі жінки не переступають через свою іманентність і не причащаються трансцендентності, вони хіба що вмирають.
Трансцендентність — це така штука, котра не для всіх. Коли речі отримують трансцендентність, набуваючи власного буття — це погано, це погубило світ. Але люди (не всі, лише чоловіки) — то інша справа. Вони покликані до трансцендентності. І, власне, мистецтво, майстерність, віра — це все хороші, гідні засоби отримати трансцендентність. Герой оповідки майже завжди прагне насамперед подолати власну іманентність, в якій його заключив хтось інший. Наприклад, біси, приречені на безсмертя і вічну бійку на арені або роботу на рудниках, мають подолати цю іманентність і знайти засіб померти, стати чимось іншим. Так само Порожники мають подолати іманентність Звіра, або ж Безодні, в собі. І таке інше.
Проте, якщо ти хочеш заключити когось в іманентність, щоб здійснити свій власний трансцендентний проєкт за його рахунок, ти перетворюєшся на лиходія. Ну хіба що ти робиш це з жінкою. З ними можна.
(Я не буду зараз загостряти увагу на інтелігентній мізогінії Олдів, яка входить в їхній ідейний комплекс. Ідея не настільки значуща в циклі «Безодня голодних очей», щоб до неї чіплятися. Але щойно ми полишимо простір ідейної поліфонії цього циклу, як мізогінія перестане ховатися в інших мелодіях і вилізе на видне місце в усій своїй гидотності. Отоді я на ній увагу і загострю.)
Отже, ключовою ідеєю циклу «Безодні» є подолання власної іманентності. І ця ідея не полишить творчість Олді ще довго. От лише її трансформації будуть… цікавими.
Після «Безодні», яка привернула до Олді увагу широких мас фендома, вони створили свій абсолютний хіт, який, з моєї точки зору, залишається їхньою кращою книгою — «Путь меча».
І центральною темою цієї книги знов-таки є подолання власної іманентності. От лишень герої «Путі меча», Сяйні, починають там, куди герої «Безодні голодних очей» лише прагнули. Насправді дарма Олді сміялися над наївними читачами, які казали, що ідея «Путі меча» в тому, що мечі розмовляють. Якщо сформулювати те ж саме в літературознавчих і філософських термінах, то ідея «Путі меча» в тому, що завдяки майстерності людей навіть інструмент — зброя — зміг подолати свою іманентність. Залізяччя, створене, щоб вбивати, зробилося розумним та животнім, перерісши своє призначення. Тобто так, одна з ключових ідей роману — саме в тому, що «мечі розмовляють».
А тепер пригадаємо одну з ключових ідей «Безодні голодних очей» — речі, які надбали власної іманетності, влаштували людям Некросферу. У «Безодні» трансцендентність речей була однозначно злом. У «Путі меча» трансцендентність мечів-Сяйних — однозначно добро. Що змінилося, чому помінялася полярність?
Елементарно, мій друже. У «Безодні голодних очей» речі надбали трансцендентності через людську пожадливість та хіть до матеріального. А в «Путі меча» — через майстерність та артизм людей у бойових мистецтвах. В казковій країні Кабір та суміжних землях люди більше не хочуть паскудити мистецтво бою такою огидною штукою як вбивство. Тому і зброя зі знаряддя вбивства зробилася знаряддям комунікації, Бесіди. А ставши знаряддям мистецької комунікації, отримала душу. Отже, ще одна ідея Олді перейшла з «Безодні голодних очей» до «Путі меча»: мистецтво підносить і оживляє, мистецтво долає іманентність.
Але, подолавши свою іманентність, мечі-Сяйні опинилися беззахисними перед тими своїми субраттями, хто іманентність не подолав, Тьмяними. Тьмяні залишилися знаряддями вбивства, здатними знищувати і Сяйних, і людей, яких Сяйні кликали своїми Придатками. І, власне, Сяйні не можуть нічого їм протиставити.
Олді розраховували, що антитезою Тьмяним стане Чен Анкор та його меч Єдиноріг, які завдяки жорстокій витівці втікачів від Тьмяних зуміли встановити контакт одне з одним — через сталевий протез руки, який скували для Чена. Теза — непохитний пацифізм Сяйних — в протиборстві з антитезою — убивчими намірами Тьмяних — випрацює якийсь синтез.
От лише ніякий синтез тут неможливий. Власне, його втілюють ті мечі, які пройшли через Шулму і навчилися вбивати — Сяйні зрікаються їх, бо радикальний пацифізм не визнає, що можна бути «трошки» убивцею. Так само хибним був шлях Дванадцяти й Одного, які контейнували убивчі навички батинітів через регулярні само-жертвоприношення, але одного дня вирішили покласти цьому край і назавжди вбити вбивць — спершу батинітів, а потім і себе.
Неможливо бути «трошки» вбивцею. І впоратися з армією злих кочовиків, не ставши убивцею, неможливо. Тут немає простору для компромісу.
Тобто, начебто є: Чен з Єдинорогом їдуть до Шулми, аби навчити Дикі Леза Путі меча. Причастившись високого мистецтва Бесіди, Шулма відкине шлях убивства і піде шляхом мистецтва.
Зараз ми вже не такі наївні, якими були в дев'яностих. Уявіть собі, що хтось поїхав на болота наставляти русню в дао меча в сподіванні, що русня проникнеться і виправить шляхи свої. Це навіть для фентезі аж надто дуже фентезі.
Тільки навіщо це Шулмі. Все і так прекрасно працює. Убивця може бути майстром зброї не згірше за пацифіста, це зрозуміло кожному читачеві. Вбивці навіть не обов'язково бути майстром зброї: для вбивства згодиться таємний кинжал зненацька, отрута, стріла, зашморг… Он же Джамуха мало не вколошкала Чена каменем з пращі. Куди не глянь, а в Шулми перевага, причому перевага, з якою нічого не вдієш.
Тому Олді тут вдаються до ідейного шулерства. Вони перетягують протистояння з площини ідей (нагадую: пацифізм проти убивства) в площину характерів (Джамуха/Чінкведа проти Чена/Єдинорога) — і тут виявляється, що хан шулмусів Джамуха є насправді дівчиною на ймення Хаміджа, яка закохується в Чена. І симпатії шулмусів Джамуха втрачає після того, як Чен публічно роздягає її.
«Под доспехом на ней был только нижний халат из полосатой ткани, который и резался легче, и рвался куда проще.
Под халатом — туго стянутая нагрудная повязка.
Под повязкой — грудь.
Маленькая и твердая девичья грудь, с остро торчащими сосками; и бесстыдный ветер тут же тронул их своими холодными ладонями.
Чэн опустил меня в ножны, сунул Обломка за пояс и подошел к Джамухе.
Чинкуэда даже не пошевелилась, когда Чэн Анкор раздвинул защитные пластины шлема Джамухи и снял его, обнажив голову девушки-гурхана.
Потом Чэн повернулся к Джамухе спиной.
Змея Шэн не двигалась.
— Шулма! — громко крикнул Чэн-Я. — Это твой владыка, Шулма?!Лавина дрогнула, глухой ропот прокатился по окрестностям, всколыхнув стоячую воду священного водоема — и Шулма страшно двинулась вниз с холмов, грозя живым валом захлестнуть поле невиданной Беседы.
— Все, — почти беззвучно выдохнула Джамуха. — Вот и все…
Новое будущее с ревом неслось к нам отовсюду, и в реве этом отчетливо слышалось:
— Асмохат-та!..
Для того ли Я-Чэн сумел избежать предсказанного убийства, чтобы опозоренных Джамуху и Чинкуэду, Змею Шэн, растоптала гневная Шулма, мстя за свою поруганную воинскую доблесть?!»
От цікаво, а як би викручувався Чен, якби Джамуха був тругендерним хлопцем. У такому випадку Ченові довелося би просто його вбити, і, можливо, Шулма підкорилася б йому — але ідейну битву він би програв безповоротньо. Яке там дао Сяйних, яка там трансценденція через мистецтво і артизм — хто першим допався до горлянки ворога, той і переміг…
Ні, звичайно, тут ще залишається варіант перемоги через кохання — слешерам доводилося долати й не такі перепони, але то все одно чітерство.
А якби шулмуси не були такими мужськими шовіністами, і навпаки кинулися до нього мститися за честь своєї гурханші? Якби вони сказали: гаразд, у Джамухи є цицьки, але вона і з цицьками давала всім тришия, і далі даватиме, і ми з нею завоюємо світ, а всякі чужинці тут не порядкуватимуть?
А якби Джамуха була досвідченою та літньою некрасивою жінкою? «Неєбабельною»? Якби груди під пов'язкою не випиналися, а відвисали? Що б робив Чен — геройськи відступив і дав шулмусам її розірвати?
Але Олді здали своєму героєві всі козирі: Джамуха молода, прекрасна і закохана в Чена, шулмуси — мізогіни, і в результаті суперечка між пацифізмом і убивством вирішується на користь мізогінії. Мізогінія рятує світ.
«Вот такой весёлый джир».
Олді і самі десь відчували, що центральний конфлікт якось не туди повернув, щоб не сказати злився, тому в епілозі запропонували інше рішення — вчасно винайдений алхіміками порох. Ура, тепер Сяйні можуть не марати свій блиск людською кров'ю! Всю брудну роботу за них робитимуть бездушні вогнепальні чудовиська.
Потім Олді написали продовження — «Дайте їм померти». Хтось пам'ятає цю книгу? І я теж забула.
Отже підсумкуємо: цикл «Безодня голодних очей» вирізнявся ідейною поліфонією, в якій домінувала ідея подолання своєї іманентності за допомогою майстерності в якихось мистецтвах, ба навіть і бойових. В «Путі меча» Олді спробували просунути цю ідею далі, і виявилось, що вона не дуже класно працює з такою штукою, як холодна зброя: якщо меч подолає свою іманентність, своє призначення знаряддя вбивства — його існування втратить сенс. Він перетвориться на доволі некорисну іграшку, яка не може стати в пригоді своєму володареві/партнерові попри всю майстерність, бо він ніколи не завдасть вирішального удару. Контр-ідея книги «Меч існує для вбивства» виглядає переконливіше, ніж ідея «меч і людина існують для мистецтва», яку книга обстоює. З цієї кризи ідей Олді виходять за допомогою двох чіт-кодів: сексу і поетики. Ідейну перемогу Олді підміняють сексуальним домінуванням героя над антагоністкою, а ідейну слабкість радикального пацифізму маскують прийомом, який і понині зачаровує: оповідкою з точки зору меча. Цей прийом залишається настільки унікальним та приголомшуючим, що ідейна слабкість роману за ним успішно ховається. Також на це працюють численні поетичні вставки.
Роман відрізняється від «Безодні голодних очей» у вигідний бік за рахунок більшої зв'язності. Попри цікавезний експеримент з мечем-наратором, при зміні точок зору оповідки завжди можна сказати, що відбувається і навіщо воно (у «Безодні» — не завжди). Не дивно, що «Путь меча» став суперхітом і залишається «головним» романом Олді аж до сього дня.
Але перш ніж перегорнути його останню сторінку, пригадаємо ще одну ідею, яка теж майже заховалася в поетиці та сюжеті.
Хто штовхнув Джамуху і інших її однодумців на шлях помсти?
Рада Дванадцяти й Одного.
Чого вони хотіли?
Вони хотіли як краще: покінчити з убивствами навіки.
Хотіли як краще, вийшло як завжди.
Ця ідея — той, хто хоче кращого, зрештою все псує — зараз на задньому плані. Але скоро, дуже скоро вона стане однією з центральних. Власне, в романах наступного року «Месія очищає диск», «Пасербки восьмої заповіді» та в «Герой має бути один».
Почнемо з «Месії». Головним винуватцем епідемії «Безумства Будди» був монастирський кухар Фен, який свого часу доклав багато зусиль до повалення монгольської династії Юань та встановлення династії Мін. Дядько хотів, щоб Китай процвітав — і трошки поламав світобудову, буває.
Фен ще не лиходій. Олді взагалі уникають описувати лиходіїв. Їхні антагоністи — це, як правило, люди, які йдуть хибним шляхом, як нещасна Джамуха або безумний Фен. Мерзенні властолюбні Порчені жерці та Патріархи Вітражів відійшли в минуле — Олді почувають себе дорослими авторами з дорослими конфліктами, в яких кордон не проходить за фарватером Андуїна. Їхні антагоністи — «складні» персонажі, яких можна «зрозуміти і простити».
І вони не помічають, як стають все огиднішими їхні протагоністи.
Персонажі повісті «Пасербки восьмої заповіді» напрочуд байдужі до тих, хто не належить до їхньої родини. Головна героїня починає з того, що мимохідь краде у юного княжича Лентовського його ненависть до батька і скидує цю ненависть в кицьку, яка необережно підвернулася під руку. Кицька, одержима чужою ненавистю, роздирає старому князеві обличчя і видирає око. Розгніваний князь спалює корчму, добре що не разом з корчмарем, який не встиг вшитися. Але млин Стаха він спалює разом зі Стахом і його дружиною, котру колись зґвалтував і скалічив. Героїня та її брат, що послужили укісними винуватцями трагедії, потім ніяк не згадали про це, вони були зайняті важливішою справою: допомагали дияволові подолати свою диявольську іманентність, через яку він дуже страждає. Щоправда, диявол в книзі є куди приємнішим персонажем, ніж старий Лентовський, садист, ґвалтівник і убивця. Але й Лентовського за його паскудства героїня з сестрою карають лише тим, що обдаровують совістю, надлишки якої сестра краде у надмір совісного чоловіка, якому це заважає в купецькій справі. Родина мельника загинула, корчмар Мозель залишився без житла й роботи — зате старий Лентовський, який все життя безсоромно нищив чужі життя, не лише фізично врятований героями від загибелі (яку готував йому рідний синочок, вбитий братом героїні), а й морально… ну, мабуть, зрозумів, що поводився погано, ай-яй-яй.
А диявол, подолавши свою іманентність, виявився не ким іншим, як прийомним батьком героїв бацею Самуїлом, який відродився у минулому, щоб виховати та навчити своїх власних майбутніх спасителів. На той момент мені здавалося, що безпомічнішого фіналу я ще не бачила, але згодом прочитала «Герой має бути один».
Персонажі «Пасербків» трохи стрьомні. Протагоніст «Героя» — попросту огидний, бо він відвертий ґвалтівник. І це навіть не найгірша його риса. Я вже чую вухами свого серця, що «такі були часи», і хочу зауважити, що пан Еврипід, який жив у самій що ні є патріархатній античній Греції, же жінки не мали людських прав, чомусь розумів, що герой-ґвалтівник це не альо. А панове Олді на порозі 21 століття чомусь вважали, що альо.
(І в цілому про руфентезі можна зауважити, що там, де треба відтворити соціально-економічну структуру ну хоч в якомусь наближенні до реальності — там у нас фентезі і повна свобода творчості. А от коли йдеться про мізогінію, так всі чомусь різко робляться шанувальниками історизму. Я не хочу сказати, що панове Олді винні в перетворенні руфандома на мізогінну помийницю, але вони внесли в це перетворення свою лепту. Та де там лепту — повновагий талант. Два таланти.)
Але ми все ж таки не про еволюцію мізогінії в текстах Олді, а про еволюцію ідей. Отже, в «Герой має бути один» знов-таки є тема ув'язнення людини в кордонах її іманентності. Є Геракл, єдиний в двох особах, Алкіда й Іфікла, який створений бути героєм. Приречений на це, це йому іманентно властиве від народження, бо він є сином Зевса…
Упс, помилочка вийшла: у Зевса в доленосну ніч зачаття героя попросту не встав піструн. Довелося смертному Амфітріонові, чоловікові Алкмени, доробляти роботу. Пікантна ситуація: Амфітріон куколднул Зевса зі своєю власною законною дружиною. Обидва сини-близнюки — від нього. Проте, вони все одно нащадки Зевса і за материнською, і за батьківською лінією, тож божественного іхора в їхніх судинах доволі, щоб вирости героями. Тобто, щоб один з них виріс героєм. Другий так, дублер. Згодом становиться незрозуміло, хто з них герой, а хто дублер, але якщо ви не можете розрізнити, чай це чи кава, то пийте, бо один хрін.
Отже, Зевс ретельно нав'язує синові Амфітріона роль героя — а що думає про це сам Амфітріон?
«И ты будешь вздрагивать, видя, что земной человек, смертный, сын смертного, делает то, что должен был совершать полубог, сын великого Зевса!
Да он и будет полубогом для всех, кроме нас с тобой…
Все свершится, все произойдет так, как ты хотел… только ты, Олимпиец, тут будешь ни при чем!
Ведь так? Ну ответь, ударь молнией, громыхни с ясного неба!
Тебе нужен герой, равный богам?
Ты его получишь.
И это будет единственная месть, которую я, Амфитрион Персеид, могу себе позволить.»
Коли я прочитала це, я була трошки спантеличена. Тобто в смислі? Чувак думає помститися богові тим, що буде ретельно виконувати його волю? Тіпа як Герасім помстився барині, втопивши Муму?
Але російська критика, на відміну від мене, все бачить чітко. «Если в романе „Герой должен быть один“ Геракл — мусорщик, убирающий чудовищ по указке богов, является даже не оружием, а орудием Олимпа. Весь роман — это богоборчество Геракла.» (М.В. Юданова, МИФОЛОГИЯ В РОМАНАХ Г.Л.ОЛДИ «ГЕРОЙ ДОЛЖЕН БЫТЬ ОДИН» И «ОДИССЕЙ, СЫН ЛАЭРТА»)
Не помиліться: Геракл(и), який(і) все життя чинили волю богів, та й після смерті також, в романі є богоборцями! Ну, отак от Олді уявляли собі боротьбу.
Хоча тепер, коли ми знаємо, як росіяни уявляють собі боротьбу, нема чому дивитися.
Проте ми відволіклися від головної наскрізної теми творчості Олді у дев'яності: подолання іманентності, вихода у трансцендентний вимір.
«Герой має бути один» повністю відмовляється від цієї ідеї. На відміну від попередніх книг Олді, персонажі тут не роблять нічого для подолання тієї долі, на яку вони були від народження приречені. Припинити геройство і жити своє найкраще життя, наплювавши на богів та їхні проєкти? Ні. Знайти свій, не передбачений богами засіб вирватись «за отмеренный твари предел»? Ні. Коли Геракл таки робиться богом — з ним стає буквально найгірше в його житті. І якщо фінал «Пасербків восьмої заповіді» був жалюгідним, то фінал «Герой має бути один» його перевершив.
«— Это я помню, — очень серьезно произнес Аид. — Но что, если не было Урана и Геи, Крона и его жены Реи, пещеры на Крите и Титаномахии… не было ничего! Что, если все это придумали люди, что, если они создали нас — таких, какие мы есть, какими помним себя! Что, если они СОТВОРИЛИ нас?! Что, если правда — это, а не то, что мы помним?!
Гермий потрясенно молчал.»
Авжеж, бо такої офігенно оригінальної ідеї не чув з часів Лукіана Самосатського. Що ж тут скажеш.
Герой, який повстає проти богів тим фактом, що просто хоче жити своє найкраще життя, таки з'являється в Олді на початку 2000х — в продовженні «Ахейського циклу». Це Одіссей, який, доволі близько до свого літературного прототипу, манав бути героєм і хотів жити вдома з родиною. Я трохи забігаю наперед, але не можу знову не процитувати статтю Юданової: «Роман „Одиссей, сын Лаэрта“ не только о богах и героях, эта книга о потерянном поколении, о мальчишках семнадцати-двадцати лет, слишком быстро повзрослевших и состарившихся душой на бессмысленной и беспощадной войне. Их бросили в огонь чужих замыслов и идей. Из их костей хотели построить мост, чтобы Глубокоуважаемые могли двигаться дальше, но мальчишки оказались упрямыми! Не зря лейтмотивом романа является фраза „Я вернусь!“. Стремление Одиссея, такого же в прошлом восторженного юнца, всеми правдами и неправдами вернуться домой — это противостояние не только Року, от которого, кажется, не убежать, но и всем олимпийцам, но противостояние не прямое, а человеческое противостояние своей судьбе.»
Десь ми вже чули цю пісню про «мальчіков, кинутих у вогонь безсмислєнной і беспощадной війни». Десь ми її, бляха, вже чули! Зовсім недавно! Дарма, що «мальчікі» своєю власною волею пішли на «безсмимленну і безпощадні війну» вбивати людей, які їм нічого поганого не зробили — саме ці «мальчікі», а не їхні жертви, гідні жалості і співчуття. Та вони взагалі не винні — то все кляті боги змусили їх чинити паскудства однеодномуі людям, бо вирішили прибрати з людства своїх нащадків.
Так, годі, повертаємося назад у дев'яності.
Разом з ідейною бідністю починає деградувати і стиль Олдів. В «Герої» він ще не переходить отстаточно в той «стильок», який масово кинулися наслідувати фантасти молодшого покоління, але знакова переміна вже відбулася. В «Безодні голодних очей» Олді цитували Гумільова і Пастернака, в «Герої» — разухабісту (Шишков, прости) радянську комедію «Волга-Волга». Інтертекстуальність їхніх творів надалі робиться все народнішою і народнішою. Народ не залишається у боргу, наклади ростуть.
І от ми переходимо до книги, в якій ідейна деградація Олді досягає дна: «Чорний Баламут».
Я навіть не буду торкатися того, як цей текст повівся з «Магабгаратою». Ревізіонізм тоді був у тренді, приблизно в ті ж роки Ніенна з Іллєт випустили «Чорну книгу Арди», Перумов накатав сиквел до свого сиквела до Толкіна, Єськов розпочав працювати над власним апокрифом — не дивно, що й Олді вдарилися в ревізію міфа, цього разу індійського. Нехай Крішна буде головним лиходієм. Зрештою, я згадую, якими набридливими були в ті роки представники Спільноти Свідомості Крішни — може, я б і сама не втрималася зробити Крішну лиходієм.
Але глянемо уважно, ЧОМУ Крішна в «Чорному Баламуті» є лиходієм. Овва, він лиходій тому, що хоче подолати власну іманентність, перестати бути маріонеткою Вішну, реалізуватися в якості повноправного бога. Те, що в ранніх книгах Олді робило персонажа героєм, в «Чорному Баламуті» є атрибутом лиходія. І, починаючи з цієї книги, так буде надалі: головним антагоністом буде той, хто має амбіції і хоче перекроїти світ, героєм буде хранитель статуса-кво. Неважливо, наскільки цей статус кво є огидним — спроба перемінити його все одно викличе ще гіршу катастрофу.
Або сюжет з конфліктом взагалі розповзатимуться, та й таке. Наприклад, дилогія про Одиссея є слабко структурованим жуванням рефлексій стандартного білого гетеросексуального чоловіка. Це намуляло ще в мейнстримній літературі, Олді притягли це у фентезі.
І наступна книга з «Ахейського циклу» — вона знов про те, як хтось, в даному випадку Діоніс, пнеться на Олімп, а Персей протистоїть йому з зарані відомим нульовим результатом.
Але повернемось до «Чорного Баламута». Разом з ідейною деградацією деградує і стиль. Тепер це той самий «стильок», який ввійшов у моду доволі скоро і породив хвилю мавпувачів. А як не мавпувати те, чим ти щиро захоплюєшся? «Читаешь, читаешь... и вдруг, на тебе: ракшас Вошкаманда, или выкрик „— Братан! Люди, эта сука братана зарезала! Получи!“, или пошлые стишки: „На горе стоит ашрам, из него торчит лингам...“ Или-лили. Возмутились?.. Очень зря. Здесь Закон соблюден и читательская Польза несомненна, а улыбчивая и молодая душа автора издалека (из начала Безначалья, скажем) наблюдает за эффектом: читательские аллюзии находят отклик, все нужные читательские (приобретенные во время чтения) пороки находят пищу.» (Михаил Зислис. «Генри Лайон Олди как Черный Баламут великой Бхараты»).
Ну, в принципі логічно — пишучи на авдиторію, котрій заходять жартики театру КВН ДГУ, писати це мовою театру КВН ДГУ. Або взагалі мовою гумористів-ПТУшників. Ой, «хум» схоже на «хуй!» прикиньте! Гигиги! А «сута» (колісничий) звучить майже як «сука» — отже Карна буде «Сутій син»! Бругагага! Олежко і Діма, третій рік у восьмому класі.
Не хоче триматися купи і сюжет. У другій частині, яка повідомляє про діяння Дрони, оповідка втрачає темп і будь-який сюжет там взагалі відсутній: це просто низка подій з життя Дрони, якого автори зробили абсолютно пласким і нецікавим, позбавивши будь-якого внутрішнього конфлікту. До того ж, вони зробили непростого архаїчного чувака страшезним мудилом. І коли встало питання, чому читач має співчувати двом мудилам (Бгішма теж перетворився на паскудника) проти Пандавів, відповідь була такою ж самою, що і в «Герої» — Пандавів змалювали взагалі пекельними чортами.
(Ремарка вбік: і отак майже завжди з любителями «проводити кордон між добромі злом не по Андуїну» — вони неуникно проводять кордон по «ну, пика твоя мені не подобається».)
А пам'ятаєте ще, у «Безодні Голодних очей» владні фігури майже завжди були показані огидними? Так от, в «Чорному Баламуті» вони вийшли огидними… але абсолютно ненавмисне. Відчувається, що автори не мають нічого проти влади, яку Бхішма або Дурьодхана утримують по праву народження або по праву сильного. Тепер з тим, що світ ієрархічний, все ок, і не варто проти цього боротися. А хто хоче порушити ієрархічний порядок — той лиходій.
Зрозуміло, звідки ноги ростуть в цієї девальвації ідей. Дев'яності роки, люте розчарування в обіцяній свободі, панування беззаконня, апогеєм якого стала абсолютно ганебна Чеченська війна. Туга за втраченою імперією, за Великою Бхаратою своїх мрій. Епіграфом до «Чорного Баламута» Олді беруть пісню Олександра Галича.
Не бойтесь золы, не бойтесь хулы,
Не бойтесь пекла и ада,
А бойтесь единственно только того,
Кто скажет
— Я знаю, как надо!
Кто скажет,
— Тому, кто пойдет за мной,
— Рай на земле — награда!
Проблема в тому, що будь-яке нормальне цілепокладання неуникно включає в себе це саме «знання як треба». Бо не знаючи — як діяти? Інтелігентська рефлексія на кухні за келишком чаю безсила відтермінувати наступ Калі-Юги.
Але якщо твоя аудиторія і є тією самою кухонною інтелігенцією, дуже важливо подати їй цю рефлексію як свідомий вибір конфуціанського «шляхетного мужа», який не хоче бабратися в «пилу цього світу». Не думаю, що Олді свідомо обрали цей вид кон'юнктури — вони просто відчували теж саме і так само, вони, власне, і були представниками цієї інтелігенції, які в силу таланта зробилися її голосом. Принаймні вони щиро вірять в те, що пишуть: в безсенсовність спротиву, в необхідність компромісу, в те, що конформізм є найкращим способом вирішення проблем. Подолання своєї іманентності залишилося далеко за кормою. Подолати її так само неможливо, як вийти за межі власної шкіри. Комусь судилося бути лялькою, а комусь лялькарем, комусь — рабовласником, а комусь рабом, комусь кріпаком, а комусь володарем кріпосного театру, комусь катованим, а комусь катом.
Авжеж, російська інтелігенція обожнювала Олді. Вона обожнювала це уславлення конформізму, обожнювала меседж про те, що найгірший лиходій — це «той, хто знає, як треба», а попросту кажучи — той, хто має ціль і діє.
Олді у своєму виступі сказали, що їхній герой — завжди «людина вперта». Але не сказали — а радше, самі не помітили — що ця впертість носить характер «дулі в кишені». Ані Амфітріон, ані Карна, ані Одисей не упираються заради чогось вартісного. Власне, у Карни з книги Олді немає жодної причини відмовитися від союзу з Крішною (у Карни з Магабгарати — є). Він упирається лише тому, що ай, який нехороший Крішна, він «знає, як треба». Одиссей до скону хоче додому, але не користується дромосами, тому що боги — сволота. Амфітріон… про Амфітріона ми вже говорили. Аль-Мутанаббі, який міг би поставити свій дар на службу людям, кукситься через те, що йому не дають «взяти самому». Герої Олді упираються саме тоді, коли варто було б піти на компроміс, і йдуть на компроміс тоді, коли абсолютно варто було б упертися рогом (наприклад, не робити роботу для огидних рабовласників, які, бляха, ВЖЕ один раз тебе напарили і закатали до буцегарні).
Ідейне убозтво призводить до того, що преміси книг Олді, так звані «фантастичні припущення», цікавіші за самі книги. А от якби шляхта була настільки крутою, що могла битися без зброї — і озброєним було б лише посполитство! А от якби душа убитого вселялася в тіло вбивці! А от якби божественна благодать, якою відмічений самодержець, була реально всім видна! А от якби в вогнепальної зброї був колективний розум вулика! Це дуже цікаво виглядає на анотації книги, але не дуже цікаво — у виконанні. І дійсно виходить, що «у тій книзі мечі розмовляють» — ідея книги, бо це найцікавіше, що в ній є.
Але ця ідейна бідність не те що не завадила успіхові Олді в Росії — вона йому сприяла. Бо сильні ідеї не потрібні слабким людям. Їм потрібне виправдання власної слабкості — і Олді його надають, поясняючи, що спротив, масштабом більший за фігу в кишені, може перетворити тебе на лиходія. Їм потрібні лестощі — і Олді лестять їхній претензії на інтелектуалізм. Я навіть ризикну припустити, що відторгнення Олді молодою спільнотою українських фанів має причиною не так млявий колабораціонізм «метрів» між 2014 та 2022 роком, як абсолютне несприйняття українською авдиторією тієї ідеологеми, яку Олді продавали так успішно авдиторії російській. Попросту кажучи, Олді нема чого сказати українському читачеві. В цього читача геть зовсім нема запиту на конформізм та хвалу безсиллю.
А інших ідей, здається, в Олді попросту нема. Коли вони спробували якось переробити свій досвід часів повномасштабної війни в художній текст (“Чорна Поземка/Встань і іди"), вийшло щось таке безпомічне, що його навіть на Флібусту не вкрали. Я не хочу цього торкатися навіть лопатою. Достатньо того, що протягом всієї першої новели, в якій оповідається про Харків часів повномасштабної війни, ні разу, НІ РАЗУ не прозвучало, хто розпочав і веде з нами цю війну. Сама йде. Стихійне лихо.
І я готова назвати причину ідейної убогості книг Олді. Вона, власне, винесена в епіграф: боягузтво.
Бо сильна ідея має властивість розділяти людей на приверженців та супротивників. Висловивши сильну ідею, ти неминуче когось захопиш — а когось відштовхнеш.
А Олді давно злякалися і зареклися когось від себе відштовхувати. Догодити всім — то є шлях до успіху.
От лише якось вийшло, що він привів на бездоріжжя і манівці.
P. S. І платіжна система в їхньому книжному магазині теж всрата.
