Дякую Остапові Українцю за можливість зануритися в цікавезний довколабулгаківський срач, у якому я цілком на боці тих, хто волів би прибрати київського імперця зі шкільної програми вже хоча б тому, що вони проти Шкарлета. Ні, мені подобається, як у «Майстрі та Маргариті» палає Москва, але цього мало, щоб автор спокутував за «кота і кита».
Проблема насправді не в тому.
Проблема в тому, що ті, хто проти Булгакова, як і ті, хто за, однаково не можуть до пуття пояснити, навіщо нам взагалі курс шкільної літератури. Окей, ми викинемо тричі романтичного Майстра з кабінетів, прикрашених портретом Шевченка, його місце посядуть Степан Радченко, сестри Річинські, Людвіг Фрезенбург чи там Шіґекуні Хонда. Це не відповість на питання «нащо нам курс літератури в школі».
Проблема полягає значно глибше, ніж зросійщена радянська система освіти. Насправді ми успадкували цю проблему від античних часів, коли склалася традиція ототожнювати освіченість та начитаність.
Насправді, з античності аж-аж-аж по самісіньку епоху Просвітлення так і було. Книга була єдиним джерелом освіти, а весь культурний доробок європейської цивілізації міг уміститися в голові однієї ерудованої людини. Ну, принаймні та частина того доробку, що не загинула у війнах та інших катаклізмах. В головах Сковороди, Вольтера та Ломоносова були ті ж самі Платони і Невтони, Гомери та Монтені. Культурні люди всієї Європи могли порозумітися, перейшовши на латину, а найпросуненіші — на грецьку.
Але ця генерація вчених-ерудитів була, мабуть, останньою, що грала за цими правилами. Культурна і наукова спадщина 18-19 століть за обсягами перевищила все, що було написано за попередні 2500 років. У ХХ столітті кількість знань виросла експоненційно. Вища школа, особливо у галузі STEM, примудряється за всім цим встигати, посилюючи спеціалізацію. Середня школа, бувши інститутом від початку дуже консервативним, так-сяк встигала за прогресом до кінця ХХ століття, але ось-ось ми поведемо до школи дітей, які народилися в зумерів, покоління, яке навчилося користуватися гаджетами раніше ніж писати від руки і читати по складах, але навчати це покоління все ще хочемо за методиками Петра Могили: нафаршируємо голову дитини певним набором знань, та й по всьому. О, ми накопичили вже стільки знань, що вони не влізають в одну голову, до того ж, більша їх частина не приносить людині жодної користі? Ну, хай МОН вирішує, що з тих знань зберегти у стандартному пакеті, а що викинути. Ах, МОН вирішив зберегти там Булгакова? Ах вони старі совки, ну ми їх зараз забулимо всією громадою.
Ні, я не проти того, щоб булити старих совків всією громадою і випендити Шкарлета з міністерського крісла на копняках. Буліть, народ! Ату їх! Гата! тю-гу! кус! гиджа!
Але...
Але.
АЛЕ!!!
Поки діти в принципі не уміють читати — от цілковито байдуже, кого саме вони не вміють читати: Булгакова, Орвела, Мішіму, Багряного...
А вони не вміють.
Бо їх ніхто не вчить.
Старий підхід до вивчення літератури не змінився з часів Платона: ось тобі текст, ти маєш його знати, бажано напам'ять. Но так, ми розуміємо, що це нереалістична вимога, тому напам'ять ось тобі кілька програмних віршів, решту ну просто ну прочитай хоча б. Відповіси на ключові питання — чому Чіпка пропаща сила? Що таке коломийка? «Розстріляне відродження» — суто національне явище чи загальна риса тоталітарної доби? Напиши творика. Не знаєш, що писати — ось тобі збірка зразків, перепиши хутенько, поки я роблю вид, що не бачу.
Ті з нас, хто з дитинства мав таку потужну любов до слова, що її не вбила ця система викладання, зможуть стати філологами і, якщо їм стане наснаги подолати не менш безглузду систему вищої освіти — навіть дипломованими філологами. Ті щасливі, хто натрапив на вчителів, які знають свою справу, принаймні будуть уміти читати та полюблять літературу. Решта... ну, вони будуть пам'ятати, хоч не без гріха, із «Енеїди» два вірша та намалюють на фюзеляжі зірочку «культурна людина».
Якби такі методи застосовувалися б у технічних науках, дітей змушували б починати вивчату фізику з Аристотеля, переходячи до Лукреція Кара, Роджера Бекона, трактатів Галілея, Тартальї та Ньютона, і лише в 12 класі їм нарешті дали б геніально простий та зрозумілий курс лекцій Фейнмана, і вони читали б його, намагаючись второпати, нахіба вони змалку витрачали час на Арістотеля.
Світ змінився безповоротньо. Сьогодні проста начитаність є радше тягарем, ніж вітрилом. Найголовніша навичка в наші дні — це НАВИЧКА ОПАНОВУВАТИ НОВІ НАВИЧКИ, і саме її не навчають у школі. Дітей змушують читати, не навчаючи їх, як і навіщо це робиться. І повірте мені, «навіщо» — найважливіше питання, бо з нього безпосередньо випливає «як».
У радянській школі курс літератури був насамперед курсом ідеології. На питання «навіщо» була чітка відповідь: з метою індоктринації радянськими ідеями у проросійському дискурсі. Саме під цю мету було вибудовано весь курс, і навіть методика викладання, яка не змінилася з царських часів, була цільовим призначенням спрямована на формування того типу свідомості, який поглинає інформацію, не обробляючи її. Радянській системі потрібні були не так культурні, як інкультуровані в систему, і, судячи зі стабільних електоральних покажчиків ОПЗЖ, система аж надто добре справлялася з цією задачею.
Наша проблема зараз в тому, що докорінно цю систему міняти ніхто не хоче. Ну, тобто, ніхто з людей, від яких залежить її реформування. Вони ж бо самі сформовані цією системою, і так само не здатні мислити поза її рамками, як корал не здатний сформувати щось, окрім коралового рифу. Окей, думають вони, ми замінимо радянську інкультурацію українською інкультурацією, і все буде топчик. В їхній уяві освіта — це пральна машина, в яку можна засипати «Аріель» чи «Савекс», неважливо головне щоб на виході була чиста білизна мозку. Замінимо сет радянськихї авторів сетом українських, не проблема. От лишень чомусь ця дурна інтелігенція зненавиділа Булгакова, який в часи нашої юності був маркером інтелігентної людини, тому ми не можемо уявити собі інтелігентну людину, яка б не знала Булгакова.
Але українська ідентичність не сформується простою заміною одного кондиціонера на інший, радянської інкультурації на українську. Це не спрацює хоча б тому, що за радянщини працювало лише в умовах залізної завіси, коли замкнені в чавунному казані мізки варилися у власнім соку. А зараз, коли дитина може обирати між Федьком-халамидником та Гарі Поттером, вчителю треба піднапружитись, щоб пояснити дитині, чому їй таки ж потрібно знати про Федька-халамидника.
Поки ми не збагнемо, навіщо нам курс шкільної літератури, абсолютно байдуже, кого саме діти НЕ читатимуть — Булгакова, Гессе чи, прости Господи, Коельйо.
Так навіщо він нам?
Моя відповідь: світова література є величезним сховищем концентрованого людського досвіду емоцій, вчинків, наслідків, моралі, пригод. Людина не може прожити 100500 життів в реальності, набравшись досвіду з них, але може прожтити тисячі життів у своїй уяві, читаючи книжки. Література важлива, бо вона про людей, а люди завжди будуть у твоєму житті. Художня мова — це код, який запускає в тобі емоції та образи, створюючи в голові візуал, а в душі рух. Якщо ти не хочеш опановувати цей код — нормально, будь споживачем. Але в наш час навіть споживач має бути кваліфікований.
Курс шкільної літератури має виховувати кваліфікованого юзера літератури, а не колекціонера книг у голові. А кваліфікованим є юзер, який знає, за яким саме досвідом він звертається до того всесвітнього сховища, яку потребу він хоче задовольнити. Людина, яка звертається до книги, не знаючи, чого вона хоче, це так само, як людина, що сидить перед віконцем Гугла, не знаючи, як зробити запит. Вчитель літератури має навчити учня головного: усвідомити, чого він потребує, і зробити запит. Учень має навчитися відповідати на головні питання: «Що мені потрібно?» і «Навіщо це мені?»
Навіщо мені Ремарк? — щоб не стати фашистом.
Навіщо мені Бьолль? — щоб знати, як не стати фашистом, виживаючи серед фашистів.
Навіщо мені Гамлет? — щоб зрозуміти: є ситуації, з яких нема хорошого виходу.
Навіщо мені Гомер? — щоб побачити, як одна й та сама людина може бути і героєм, і конченим вилупком.
Навіщо мені Шевченко? — щоб усвідомлювати: інколи тебе хочуть знищити й затоптати не тому що ти на це заслужив, а тому що ти просто є. Щоб знати, як не дати себе знищити й затоптати.
Навіщо мені Жадан? — щоб знати, як треба кохати.
Навіщо мені Домонтович? — щоб знати, як не треба кохати.
Навіщо мені Булгаков? — хммм, а й справді, навіщо тобі Булгаков?
Це не перелік готових «правильних відповідей», бо їх нема й не може бути. Це перелік можливих відповідей на одне з двох правильних питань.
І якщо людина на питання «Навіщо» може відповісти лише «Ну, я хочу отримати від читання задоволення» — то школа має навчити людину саме цієї навички: отримувати від читання задоволення. Повірте, це не абищо. Треба нарешті подивитися фактам у обличчя: література вже сто років як не найпотужніша медія. Вона конкурує зараз із дуже потужними суперниками: кіно, серіалами, відеоіграми, соцмережами, в яких є міцна перевага: низький поріг входження. Щоб отримати задоволення від сериіалу, достатньо почати його дивитися, зрозуміти за п'ять хвилин перегляду, «заходить» тобі чи ні, і якщо ні — перемкнутись на інший серіал. З книжками так не вийде, вони трохи більше схожі на відеоігри: перш ніж визначитись, заходить тобі чи ні, треба подолати «нубський квест» по пристосуванню до жанру, авторського стилю, образної системи. І все менше людей вміють проходити цей «нубський квест», бо ніхто не прописав туторіал.
Школа має прописати цей туторіал. Навчити дитину читати, розуміти, і так, КРИТИКУВАТИ текст, бути в змозі пояснити принаймні собі, чому це не підходить, не працює, не годиться. Я знаю дитину, яку в школі затюкали, коли вона сказала, що головним злодієм в поемі «Катерина» є не москаль, а батьки Катерини, які жорстоко її відкинули. І гадаю, що не одна така дитина була затюкана, бо мало хто з учителів має достатньо хребта, щоб відкинути гівно, написане в методичці — зазирніть туди, там буквально здець — і почати обговорення патріархального устрою українського села, і чому він був не айс, і як він допомагав колоніальній російській владі у знищенні українців, активно долучаючи їх до цього знищення. Але ніт, машина має працювати, яий би порошок туди не засипали, просто в нас тепер традиційні цінності замість морального кодекса будівника комунізму, а Катерин можна їсти так само, тільки під українською підливою.
Я не хочу сперечатися, засипати нам в ту машину Булгакова чи ні. Я хочу її, бляха, знищити.
Як на мене (знаю, що ніхто не питає, але зроблю вигляд, що це комусь цікаво), в шкільну програму мають входити лише дві книги: «Як читати книги» Адлера з Ван Дореном і «Читай як профессор» Томаса Фостера, яку торік переклали українською. Решту діти мають обирати й читати самі.
Дякую за увагу.
