Що не так з серіалом «Слуга народу»

Окей, давайте не будемо про те, що я могла б написати «все» і на цьому закрити тему.

У даному випадку «Слуга народу» цікавить мене не як витвір телесеріального мистецтва. В цьому смислі поки що все, що я бачила (і в чому брала участь), в кращому випадку десь на середньому рівні. Я сподіваюся на краще, бо нарешті український продакшн остаточно порвав з пацакією і вже не має потурати смакам тамтешньої публіки та вимогам тамтешньої цензури.

«Слуга народу» цікавить мене як художній вислів Зеленського і команди. Це унікальний випадок, який випадає не кожному народові — оцінити свого лідера за його художнім висловлюванням. Погодьтеся, не кожного року і не в кожній країні лідерське місце посідає особа, яка уміє в художнє висловлювання. Українцям пощастило.

Їм ще більше пощастило б, якби вони уміли у аналіз художнього висловлювання, але камон, нація мистецтвознавців — це ще рідкісніша штука, ніж лідер, який вміє в художнє висловлювання. Тому не склалося. Та й я прослакала, через свою трикляту звичку не дивитися те, на чому нарід хайпує.

Окей, чому художнє висловлювання політика є таким цінним?

Тому що природа його є такою, що автор не може збрехати.

Тобто, зрозумійте мене правильно. Звичайно, коли йдеться про т. зв. «правду факту», то в художньому висловлюванні збрехати можна так само, як і в звичайному висловлюванні. Наприклад, Шекспір у «Генріху Шостому» про Жанну Дарк напиздів, як Гебельс.

Але у художньому висловлюванні кара за брехню неминуча. Наприклад, у Шекспіра «Генріх Шостий» вийшов таким гівняним і нудним, що навіть Камбербатч не врятував серії «Порожньої Корони», поставлені за цією п'єсою.

Ось чому художнє висловлювання політика дуже цінне. Він може збрехати де завгодно — на трибуні, на прес-конференції, на дебатах, але тут зась. Тут він скаже всю правдоньку, хоче він того, чи ні. Бо такою є природа художнього висловлювання. Достатньо бачити, яке місце в малюнках Гітлера посідають люди (спойлер: майже ніякого), щоб зрозуміти, яким гівняним він буде лідером.

(Може, саме тому більшість лідерів і тримає свої художні потуги в шухляді або суто в голові?)

Чому природа художнього висловлювання є саме такою? Я дуже люблю казати про Логос, який не можна обманути, але є й суто матеріальне пояснення. Художнє висловлювання відрізняється від нормального, побутового висловлювання, тим, що обов'язково використовує систему образів. І тут складається цікаве. Коли ми говоримо звичайною мовою, ну тіпа кажемо «Сьогодні в АТБ є полуниця по 80 грн кіло», це може бути за фактом правдиво, а може ні — наприклад, полуниці нема, або вона коштує 75 чи 90. Але коли ми кажемо щось такого штибу:

- ми вже не можемо збрехати. Ну тобто, буквальна правда факту тут, звичайно, зникає: ніхто не таврував Стуса, і навряд чи він насправді бився головою в мур. Але правда громадянської позиції у цих віршах безжалісна і неспростовна, і ніяк не можна після них представити, що поет був палким прихильником радянської системи і почувався в ній комфортно. Бо система образів цього чотиривірша однозначна: мавпи, тавро, мури, рабство — все каже про неволю та біль.

Є ще яскравіші випадки: коли людина й хоче збрехати — але не може. Взяти відомий всім мохм верствакам і людям старшого віку вірш Тичини «Партія веде».

В цьому фрагменті образи просто не утворюють жодної системи і жодного сенсу. Про які мури та який мол йдеться? Як проти них має діяти бадьорість комсомолу? Для чого потрібна, власне, підмога в особах піонерів «збільшовіченої ери»? Навіщо треба тривожити стратосферу, атомне ядро і сферу (яку???)? Який стосунок між Рейном і Марною та друкарнями в МТС? Чому, нарешті, автор не в силах добудувати до кінця майже жодного речення?

Та тому що для бідолашного Тичини вся ця радянська риторика насправді не має жодного сенсу. А безсенсовність на вході породжує безсенсовність на виході. Його геній відповідає абсурдом на абсурдну вимогу вихваляти те, чого людина з розумом і душею вихваляти не може. Він щиро намагається (бо щиро-таки хоче жити), але йому зраджують рима, ритм і сенс одразу. Рима робиться або безпомічною і банальною (нас — час, сферу-стратосферу), або безглуздою (Марні — друкарні), або Тичина її відверто краде (ери-піонери), ритм скаче козлячим ямбом сороміцької коломийки, а фірмова фішка Тичини, натхненна словотворчість, починає плодити покручів на кшталт слова «збільшовіченої». Ну ж бо, спробуйте розтлумачити, що це, бляха, таке — «збільшовічена»?

 

Це є константою мистецива: коли ти намагаєшся використовувати ситему образів, ти фізично не можеш використати чуже, те, що органічно не відчуваєш як власне. Вживати відчужені від тебе принципи, образи та ідеї так само незручно, важко і неоковирно, як писати не тією рукою, що ти призвичаївся. Бо в мистецтві форма має функцію передавання змісту, і коли ти хапаєшся за осоружний або незрозумілий тобі зміст, ти починаєш або впихувати його в звичну тобі форму, або пристосовувати форму до нього... і так, і так виходить кострубато.

 

І з цим знанням ми повертаємося до Зеленського та його комедії «Слуга народу».

Поетика телесерііалу має свою специфіку. Засобами вибудови цієї поетики є сюжет, діалоги, власне образи-ролі, створені акторами, режисура і операторська робота, завдяки яким ми можемо отримати візуальне та звукове передання цих образів. Я ніякий не спеціаліст у двох останніх галузях, але добре розуміюся на перших трьох. А є ще загальне враження, яке я отримала, ну, скажемо, як пересічний глядач.

 

За цим загальним враженням, авторське висловлювання Зеленського прочитується так:

Я ЗЕЛЕНОЇ ГАДКИ НЕ МАЮ, ЩО РОБИТИ З ЦІЄЮ КРАЇНОЮ І ЯК НЕЮ КЕРУВАТИ.

 

Коли пішла перша хвиля розчарування у Зеленському, хтось написав, що наш мудрий нарід голосував за Голобородько, а Зеленський виявився, власне, Зеленським. Я так скажу: це навіть добре, що Зеленський виявився не Голобородьком, бо Голобородько був би реальною катастрофою… про що серіал повідомляє гранично чесно. Принаймні, він не намагається повернути одразу всі борги МВФ. Так, це херова ідея, і навіть у серіалі це показано, хоча й у дуже ванильному варіанті.

 

Хоча деякі сюжетні ходи з серіалу Зеленський таки використав. Наприклад, поназначав на відповідальні пости своїх колег та приятелів з «95 кварталу». Я не розумію людей, які спершу подивилися серіал, потім проголосували за Зеленського, а потім такі: хоба, а чого це він поназначав на відповідальні пости Юзиків та Сивохів? Голобородько бореться з корупцією за допомогою кумівства — ну і, власне, ось… Вас попередили чесно, хіба ж ні?

Окей, плутати творця і творіння — це зачотний тупізм, хоча й вельми поширений. Так зване «наївне сприйняття». Проте в одному Зеленський не помилився: голосування за нього було протестним, як і голосування за Голобородька. І продиктованим, власне, тими ж мотивами: «Ну, нарешті хтось залив цим провладним козлам сала за шкуру!» Окей, у нас не голосують за розумні програми, бо, власне, їх ще ніхто не висував. Але сам факт, що відверте «а я не знаю, що зробити для цієї країни» привернуло 73% голосів, кумедніший за весь цей комедійний серіал.

Гаразд, почнемо нарешті те, для чого ми тут зібралися: аналіз творчого висловлювання Зеленського. І почнемо навіть не з сюжету, а з жанру.

Жанр «Слуги народу» — ситком, «комедія ситуацій». На відміну від інших видів комедії — комедії характерів, цінностей, драмеді тощо — ситком має свою специфіку: його герої не трансформуються у процесі. В них немає «арки розвитку» і немає великих сюжетних змін. Це не вада, це жанрова риса, яка має чітку функцію: сітком можна дивитися з будь-якої серії.

Але у нашому випадку обрання цієї жанрової специфіки означає, що пригоди нашого героя завершаться нічим.

Тобто, зацініть сам парадокс: у країні є потужний запит на зміни. Аби задовольнити цей запит, Зеленський запускає серіал у жанрі… де жодних серйозних змін не буває за визначенням! Де сюжет в кожній серії зрушає з місця лише для того, щоб повернутися до статусу кво.

Ще раз: це не є вадою жанру. Один з найкращих сіткомів ХХ століття, «Мобільний Армійський Шпиталь», навіть робить цю жанрову конвенцію частиною свого загального меседжу про безумство та безглуздість війни: яких би героїчних зусиль не докладали медики МАШу 4077, завтра все повернеться на круги своя, бо жахлива м'ясорубка працює безперервно. Тому гумор в цій комедії завжди має гіркий присмак екзистенційного відчаю.

Можливо, Зеленському теж вдалося зробити з жанрової конвенції меседж? Зрештою, боротьба проти корупції в Україні також може втрабанити людину в хащі екзистенційного відчаю.

Не те щоб він не намагався. Але ніт. Не вийшло.”Слуга народу" — не просто серіал, де кожна серія повертає нас до статусу кво: закінчення серії там нерідко просто зливають. Наприклад, в одному з епізодів Голобородько намагається побудувати в країні гідні дороги, але не може, бо кожен кандидат на пост міністра інфраструктури опиняється ще більшим хопугою, ніж попередник. Як же, зрештою, розв'язується ситуація? А ніяк. Голобородько в фіналі епізоду штовхає полум'яну промову про те, як з українців робляться х*хли, і на тому все. Хто став новим міністром інфраструктури? Чи вдалося йому побудувати дороги? Невідомо. Про це просто більше не згадується.

В іншому епізоді Голобородько змушений підняти пенсійний вік та підвищити акциз на спиртне. Це викликає масові заворушення, які припиняються після того, як у новинах передають, що до Землі летить метеорит, який знищить Україну. Народ миттєво перемикається на цю новину, і коли оголошують, що метеорита скасовано, про пенсійний вік та акцизи забувають також.

І так повторюється декілька разів: напруження ситуації начебто наростає й досягає кульмінації, але замість розв'язки виявляється, що це був обман, розіграш, жарт, або навіть сон.

З точки зору сторітелінгу це дуже фіговий прийом. Він називається "убивцею конфліктів", а там, де вбито конфлікт, вважайте, вбито сюжет.

Тепер давайте розберемося з образом центрального персонажа. Василь Петрович Голобородько відноситься до типу "Попелюшка" або "Іванко-дурник" в чоловічій іпостасі. Суть цього типу персонажів полягає в тому, що в них немає "арки становлення" — вони не міняються протягом сюжету, вони лише розкриваються. Як Попелюшка, умившись, зачесавшись та убравшися в гарну сукню, залишається тією ж Попелюшкою, але цього разу нарешті отримує належне їй ставлення і визнання, — так і Голобородько, перебравшись із шкільного кабінета історії в президентський, залишається все тим же Голобородьком, але цього разу отримує силу і славу і честь. Як Попелюшці протистоять її злі сестри, так Голобородькові протистоїть політичний істеблішмент у особах трьох олігархів.

На перший погляд, такий головний персонаж має добре монтуватись із загальною структурою ситкому — і сюжет весь час бегає колами, і персонаж не міняється, вірно?

Ні!

По-перше. "Попелюшка" має пережити момент откровення, коли світ бачить її істинну особу і віддає їй належне. Цей момент завжди є кульмінаційним в історії Попелюшки, він є сенсом такого типу історій, серцем, віссю, рушієм. Без нього все марно.

В історії Голобородька він… не наступає ніколи. Начебто наша Попелюшка вознеслася на верхівку влади… але її все одно ніхто не бачить у істинному світлі, все одно не приймають, все одно кажуть "ти такий, як і решта президентів до тебе". Отже, очікуючи катарсису, публіка отримує жирну дулю. Тобто, очікуваний гепі-енд наступає в останній серії третього сезону, але… про це пізніше.

А по-друге… Якщо кульмінацією історії Попелюшки є розкриття її істинного обличчя, то це обличчя від початку має бути прекрасним. Попелюшка — хороша дівчина янгольської натури, добра та працьовита, яка при тому терпляче зносить знущання мачухи й злих посестер. В момент кульмінації її добра сутність стає всім очевидною. Тобто, з самого початку іісторії чесноти Попелюшки ма.ть бути очевидні.

А якими ж чеснотами наділений Голобородько? Що розкривається в ньому?

Ну… він чесний та не бере хабарів. Що ще?

Він добра людина? Якщо й так, це ніяк не проявляється. В нього немає моменту, який підручники сценарної справи називають "порятунком котика" — безкорисного доброго вчинку на початку сюжету.

Його момент характеризації — матомна бомба, якою він кидається в учителя праці. Начебто, це має показувати його як людину щиру… але в наступному епізоді він не наважується сказати, що думає, продажним міністрам, і лише белькоче "дуже приємно".

В тих випадках, коли він начебто проявляє милосердя, насправді він діє під тиском інших людей або обставин.

Відвага? Ну, теж… таке.

Може, він хороший професіонал в сенсі вчитель історії? Та ну ж бо, ридати хочеться кожного разу, коли він розповідає щось "історичне".

Тобто, автори і Зеленський особисто просто всрали момент показати Голобородька хорошою людиною хоч в якійсь галузі.

Ви можете заперечити: але художній задум міг состояти саме в тому, щоб показати героя не хорошою, а пересічною людиною.

А пан Дракон на це звелів сказати, що пересічна людина не монтується в історію типу "Попелюшка". Вона монтується в історію типу "Людина в бідіі" або "Історію зростання". Проте ці два види історій не монтуються в жанр ситкому. Отакі вареники.

Якщо я вже згадала "МАШ", то давайте розглянемо, як проблема співвідношення героя та історії вирішена там. Насамперед, "МАШ" відноситься до типу "супергеройської" історії. Не в тому сенсі, що це історія про хлопів у спандексі, які пуляють лазерами з очей, а в тому, що це історія про людей, які можуть те, чого пересічні люди не можуть. Вони супрелікарі. Вони своїми скальпелями роблять дива, витягу.чи людей з того світу. Але їхній дар водночас є їхнім прокляттям: вони рятують людей, щоб генерали знову посилали їх на різанину. Абсурдність їхнього становища мусить їх шукати порятунку в алкоголі та гуморі. Чи вони хороші люди? О, так. Крім того, що вони займаються шляхетною справою, вони готові збирати гроші, щоб послати корейського хлопчика навчатися в США, ризикують собою, виїжджаючи заради термінових операцій на передову, протистоять безсердешним армійським чиновникам і вибачають дрібного крадія, коли дізнаються про його обставини. В них є антагоніісти — ниций майор Бернс та підлий полковник Флеґ, які прагнуть бути тим, чим є наші герої: "справжнім лікарем" та "справжнім героєм".”МАШ" — цікава історія про цікавих людей, насамеред тому, що герої в ній добре вписуються в жанр і тип історії, що дозволяє їм діяти в широкому діапазоні навіть з урахуванням специфіки жанру, яка вимагає рутини.

Якби Голобородько був "супергероєм", а не "попелюшкою", серіал вийшов би набагато цікавішим. По-перше, у нас не було б цієї дурної антиклімактичності, коли до останньої серії останнього сезону нам відмовляють у пристойній кульмінації та розв'язці. По-друге, Голобородько був би рушієм сюжету, а не гумовим м'ячиком, який починає стрибати тільки коли по ньому влупиш. По-третє, яскравий проактивний герой автоматично породив би яскравого проактивного антагоніста.

А з антагоністами в серіалі така сама біда, як і з протагоністом. Тобто, Чуйко непоганий персонаж, і через функціональну слабкість Голобородька подеколи просто вивозить на собі сюжет. Але він хутенько перетворюється з антагоніста на трікстера, який подеколи протистоїть, а подеколи й допомагає головному героєві.

Не те щоб антагоніст завжди був конче потрібний. В тому ж "МАШ" з Френком Бернсом розпрощалися в шостому сезоні, та й у попередніх сезонах він не завжди був рушієм сюжету. Антагоніст може бути ситуативним — випадковий держиморда з начальства, ворожий снайпер, який тероризує шпиталь, важкий випадок кровотечі, епідемія сальмонели чи свинки. Інколи сюжет серії закручується довкола того, що хтось з персонажів, ба навіть протагоніст, Пірс, раптово починає поводитись як мудило, і всі протистоять вже йому. Неважливо, хто з персонажів (чи ніхто) в черговій серії буде "поганцем" — бо характери у "МАШ" настільки самостійні та неодномірні, що можуть вивозити сюжет самі собою.

Але в "Слузі народу" цього нема. Тут всі персонажі пласкі, карикатурні, і завжди діють в рамках одного амплуа. Або, радше… не діють. Три заявлених антагоністи, три олігархи — що вони, власне, роблять? Вони збираються докупи, грають у "монопольку" на реальні гроші та реальні підприємства, паткають про те, як їм заважає Голобородько, і… все. Лише одного разу вони щось роблять — у передостанній серії першого сезону Голобородька привозять на вілу, де намагаються дати йому хабара у розмірі "восьмизначної цифри". Але, бляха, цей хід вже був у сезоні раніше — один з дрібних негідників ходив по друзях Голобородька і пхав їм хабарі.

До речі, процес пхання хабарів показаний так, що з головою видає наївність або творців серіалу, або їхньої авдиторії. Перепрошую за цитування російськох письменниці, але Юлія Латиніна вхопила цей момент дуже влучно:

"Кіссур встав і почав ходити кабінетом туди-сюди. Потім він зупинився перед Арфарою і з тугою сказав:

- Цей чиновник із Шукки... Я ж не дурень, раднику! Але він був такий щедрий, щирий. Жартував: "Навіщо мені гроші? Все одно багатство, не вжите на подарунки та бенкети, приносить власникові нещастя!" Це було зовсім не як хабар чиновника, а як дар благородного сеньйора! Ви не уявляєте, як це було схоже!

- Так, — промовив Арфарра, — це дуже схоже.

– Чому ж ви мені не пояснили? — спитав Кіссур, витріщивши очі на теку. — Ви ж ясновидець. Чому не попередили заздалегідь?

Арфарра засміявся.

- Кіссуре, — сказав він, — якщо пояснити дуже розумній людині правила гри в сто полів, він не почне грати добре, поки сам не зіграє тисячу партій. Ви думали, що хабарів брати не слід, а дають їх так: підходить до вас негідник із брудними руками, і з ротом, схожим на кавунову скибку, і каже: "Ось хабар! Візьми!" Це, звісно, теж буває.

Арфарра помовчав і продовжив.

— Ось це я й мав на увазі, Кіссуре, коли казав, що небезпечно, якщо першою людиною в державі стає вискочка, варвар чи повстанець. Він може бути дуже розумним, але ж люди довкола теж розумні, і до того ж досвідчені."

Антагоністам "Слуги народу" ніколи не вистачає кебети на щось більше, ніж підійти до "хороших хлопців та дівчат" з брудними руками і з ротом, схожим на кавунову скибку, і сказати: "Ось хабар! Візьми!" Авжеж, наші хороші хлопці та дівчата обходять таких дурнів, як стоячих. Мудрий нарід аплодує, а потім роздивляється навколо: якщо коруціонери такі тупі, то чому ми не можемо їх побороти?

І справді, чому?

Коли антагоністи майже нічого не роблять і протагоністи цілком пасивні, що ж тоді залишається рушієм сюжету? Набридла з античних часів старушенція Випадковість! Голобородько обжимається в своєму кабінеті з засланою казачкою Анею… і раптом знаходить зошит "папєрєдніка", де зашифрована уся-усьосінька корупційна схема українського уряду! Залишилося лише здогадатися, хто "лисий", а хто "міледі", але і тут все просто, бо під прізвиськом "бугай" зашифрований… чиновник на прізвище Бугай! А далі вже пішла розкрутка!

Балдію з такого сторітелінгу.

Я не дорікаю серіалові через те, що він не показує реальних корупційних практик, хоча саме це було б круто. Я дорікаю йому за те, що йому тупо бракує інтриги, і він не намагається створити її навіть там, де вона попросту напрошується.

Але найгірше, що може статися з комедією, навіть не це. Найгірше, що може статися з комедією — це відсутність, власне, кумедності. Моменти, коли мені хотілося сміятися, можна перелічити по пальцях, а власне сміялася я лише один раз — коли суддя почав читати судову ухвалу як акфіст. Так, це був кумедний гег.

Невже серіал насправді писали люди, які писали номери 95-го кварталу? Якщо ні — то краще б вони. А якщо так — що з ними сталося? Чому сценаристи "Слуги народу" вважають, що жарт треба повторити кілька разів, як оргазм? Те, що Міка плутає деякі слова, а Мухін ані же не тямить у етикеті, не було смішно навіть в перший раз і не стало смішніше від повторень. Мухін взагалі як персонаж викликає не сміх, а фінський сором. Хоча я розумію, що навіть в умовах кадрового голоду не можна взяти і призначити на пост міністерки Оксану, яка і так все робить за свого шефа, тому що вона, ну, той… жінка.

Проте, найбільше вибішують не безкінечні повтори і переповтори повторів. Вибішує беззубість цього гумору. Чому, чому одні й ті самі люди показують на естраді "Вибори Путіна Російської федерації", а в серіалі спроможні лише на мляве "Путін — хубло"? Чому у них на сцені — відкрита і зухвала сатира на весь політичний бомонд, а в серіалі манна каша на воді? З ким ви боїтеся зіпсувати стосунки, ви вже всіх обісрали, і неодноразово. Нема чого втрачати. Ви приречені зустрічати в коридорах влади тих,над ким збиткувалися, тож навіщо було прикручувати ґнотик?

Хоча є персонаж, якого у "Слузі народу" висміюють безпалєвно. Це наш мудрий український нарід, У наративі серіалу здебільшого саме він винний у тому, що не хоче мінятися, дає хабарі, щоб "порєшать", виходить на протести за 200 грн, планує втекти за кордон, щойно отримає безвіз і т. ін.

Над народом сміятися безпалєвно, бо народ, побачивши в телевізорі пародію на себе, гигоче і каже: "Ну, викапаний мій сусіда Толік". Бо той, кого висміюють в телевізорі — ніколи не ти.

Прикольно ще одне. Серіал досить схоже імітує риторику проросійських партій на кшталт ОПЗЖ, але капітально факапить там, де треба висміяти правих націоналістів. Їхні сатиричні образи непрозорі і невпізнавані. За ними не стоїть конкретики. З тієї простої причини, що тут наші сатирики глибоко не в матеріялі. Бо, давайте начистоту, вони занурені у проросійський наратив по самі бані. Вони вірять, що Україна реально поділена на Схід і Захід, і між ними ііснують якісь непримиренні протиріччя — на той час як у реальності ці "протиріччя" не проявлялися ніде за межами територій, що підпадали протягом останніх років під російську і зросійщену пропаганду. І, бляха, справа навіть не в тому, що серіал знятий російською — а в тому, що ці наративи лізуть просто у сюжет. У останній серії останнього сезону це проявляється яскраво, як блювота від помідорного салату з червоним перцем. Отже, Голобородько зміг об'єднати розвалену було Україну — крім проросійської "СРСР" на крайньому сході та пропольського "Королівства Галицького" на Заході. Здається, ніщо не може об'єднати їх з Україною, аж раптом! у грудні 2022 року (ТАК!!!) стається аварія на вугільній шахті у Прикарпатті, і ніде! ніде в ближній Європі нема спеціалістів, які могли б врятувати людей з-під землі! Знаходяться вони лише в "СРСР", і, порушивши наказ свого тупого Карасюка, приїжджають на допомогу і всіх рятують!

Я вже не кажу про те, що саме серія — це годинний рекламний ролик Зеленського. Я не кажу, що тут остаточно посипалися логіка, наратив, гумор, і полізла назовні галіма стилістика савєцкої програми "Время". Я кажу, що творці серіалу цілковито хавають руснявий міф про щирий та людяний Схід і впертий закостянілий у націоналізмі захід. Сподіваюся, Зеленському було хоч трохи боляче, коли цей міт рівнесенько у предсказаний термін розвернувся до нього дупою та йобнув копитом в лобєшник.

Ітогі падведьом. У нашого суспільства є величезний зпит на переміни, на свіжу кров у політиці. І на хвилі цього запиту з'являється серіал, який обіцяє переміни і свіжу кров.

Але цей серііал знято в жанрі, який жодних перемін не передбачає, і, точнісінько за законами жанру, насправді їх не відбувається. Два сезони, власне, про те, що, незважаючи на всі зусилля Голобородька і Ко все залишається як було.

Так само, тип головного героя не передбачає перемін у ньому.

Рушієм сюжету не є ані дії героя, ані дії його друзів чи супротивників. Ним є випадковості, збіги, непорозуміння.

До кінцевого тріумфу герой приходить не завдяки своїм зусиллям чи людським якостям, а завдяки диву. Буквально, бог з машини. Наприклад, у перших серіях Голобородько не міг знайти людину, яка побудує дороги і не розкраде на цьому гроші — а в останній серії дороги якось будуються і питання про розкрадання більше не підіймається. Протягом всіх двох сезонів у Голобородька були проблеми з людьми, на яких можна покластися — а в останній серії в нього звідкісь беруться кадри. І навіть найбільшу проблему, борг перед МВФ, розв'язують дуже просто: українчики натягли повний Майдан золота.

Ще раз: у мистецтві людина не може брехати. Якщо вона каже про переміни, але для цього обирає жанр і тип героя, які перемін не передбачають, значить, підсвідомо ця людина перемін не хоче. Якщо візія майбутнього України наполовину побудована на росйсько-радянському наративі, а на другу половину на вірі в дива — то візії майбутнього насправді немає.

І тоді залишається питання — звідки популярність? Величезні рейтинги? Мільйони переглядів на Ютубі?

На це може бути лише одна відповідь, дуже сумна: авдиторія цілковито знаходиться на одній хвилі з творцями. В неї, при виголошеному запиті на переміни, є сильний підсвідомий страх перед ними. В неї повністю відсутня візія майбутнього і розуміння того, що відбувається зараз, але присутнє бажання в усьому винуватити "дурний нарід" (який ніколи не ти) та отримати бажане чудесним способом. Звідкись візьмуться молоді, чесні, некорумповані керівники. Якось побудуються дороги, а порозумнілий нарід (знову не ти) натягає грошиків на віддачу боргу МВФ.

Але це так не працює. Четвертий сезон "Слуги народу" виявився не сіткомом, а жорстокою воєнною драмою, протягом якої ми або змінимося, або загинемо. Хочемо ми того підсвідомо чи ні.