Я перепрошую за овердоз болотяних наративів. Повірте, в мене вони теж викликають реакцію «слоник більше не може, слоник ригає». Але про це треба говорити, треба писати нашу версію «Хризантеми і меча», бо одного дня ми, і ніхто інший, матимемо виколупувати зуби дракона з усіх усюд, де тварюка встигла їх заховати.
У мене навіть назва хороша є: «Балалайка і ведмідь».
Або «Лопата і хрін».
(“Спутнік і пагром" не пропонувати.)
Отже, почнемо.
Серед наративів "ювілейного" дня часто, майже нав'язливо, повторюється слово "смыслы" — причому у множині. На веб-сторынці Часовщіка від 24 лютого воно зустрічається 16 разів. От поки не було СВО — і смислів не було, а як почати розстрілювати "братів" — так одразу і смисли полізли як гриби після дощу, ціла "революція смислів".
Так, так, будь-яка нормальна людина, почувши це, просто блювоне від персонажів, котрі не можуть віднайти смисл — я вже не знаю, чого саме, — поки когось не замордують. Але давайте переборемо блювотний рефлекс (або піддамося йому і очистимо організм) і спитаємо себе, чому нормальні люди можуть випрацювати сенси свого життя, роботи, творчості етс за пару гальбами пива, а оцим вилупкам необмінно тра напитися крові.
Мені, особисто мені, для цього треба буквально запитати себе.
Я була на цьому місці.
Я любила "Брат" і "Брат-2", імперські висери Рибакова, "Тулузський цикл" Хаєцької, я виросла на Крапівіні, слухала Мєдвєдєва і Калугіна, тусовалася з Холмогоровою, і мені подобалося все консервативне і "духовне", і не подобалося все прогресивне і "матеріальне".
І мені дикою здавалася ідея, що смисли реально можна розробляти у себе вдома за гальбою пива, а не шукати десь у крові й багні. Тому що ну от я собі свій смисл за пивом придумала, ти свій придумав, кожен свій придумав, і як це нас поєднає? А як з'ясувати, чий смисл кращий? Що значить, навіщо з'ясовувати, може, твій кращий, тоді б я його зробила і моїм смислом теж. Що значить нахіба — а нахіба мені смисл, якщо він не найкращий? Нєнєнє, мені треба тільки найкращий, найправильніший, перевірений віками, щоб аж очі сліпило від його чистого сяяння.
Так, я знайшла собі християнство. І шосукахарактерно, багато хто з них теж. Правда, це християнство мало спільного має з ученням одного хлопа з Галілеї, і Хамлорогов ондечки до чого вже допиздівся: "Гнусность состоит в том, что любые христианские чувства и архетипы сегодня используются для взлома и разрушения христианской цивилизации." Ну тобто бути водночас християнином і людожером чомусь стало трохи невдобно. Я не знаю чому, купі народу було норм, а тобі шо нетак, Єгорушка? Чого ти не можеш знайти смисл у просто християнстві? А, перепрошую, воно для тебе недостатньо русопятно і златоторжествєнно. Ну йой, най буде православне державницьке християнство. Раз ти вже так побудований, що можеш цілувати хрест тільки разом з сапогом, то забирай собі іхрест, і кірзач.
Нє. Не получаєцця. Кірзач, котрий не покалявся в гівні й крові, Єгорці не смачно цілувати. Смисли не ті. "Центром христианства выступает ПРИЧАСТИЕ. Без него нет "соединения" с Богом. К причастию готовятся, хоть это и дар, а не заслуга. Тогда оно во спасение, а не в осуждение. СВО, соединение с дыханием фронта, это своего рода причастие народа с Духом страны." О, тепер норм. Це не Єгор, це інше одоробло, Карнаухов, але один хер.
Без крові смисли не смачні. Чому, блять, чому???
Окей, хто мене давно знає, той вже знає, що я скажу: в Росії замість патріотизму злоякісний нарцисизм.
Патріотизм здорової людини невигідний російській владі, тому що базується на відчутті "малої батьківщини", местечковості, прив'язаності до локального, малого, персонального чи родинного. Імперія такого розміру не встоїть на цьому виді патріотизму. Патріоти своїх міст і вулиць будуть вкладати гроші в своє рідне місто чи село, а не в гекатомби великих будивництв чи війн. Їх непросто буде висмикнути з рідного краю, як моркву, і погнати кудись із Польщі підкоряти Сибір, з Сибіру підкоряти Кавказ, а з Кавказу підкоряти Польщу. Вони оспівуватимуть свою рідну берізку/сосенку/пальму за вікном, а не "головну йолку країни", і для них Земля буде починатися не від Кремля, а від своєї рідної Хацапетовки, яку вони любитимуть до скону і за якувсіх порвуть — от лишень переконати їх рвати когось за Хацапетовку десь в тисячах километрів від Хацапетовки буде непросто.
Росйській владі такий патріотизм не потрібний, причому від початку, від тих часів, коли та влада сформувалась як колектор для монгольських ханів.
В ті ж часи сформувалось і уявлення про те, що легітимність влади має забезпечуватися отриманим від хана ярликом. Або влада надягає кепку Мономаха і сама всім роздає ярлики, але прикольно те, що вона себе легітимізує вже легендою про Третій Рим. Тобто, у Москві якось від початку не виходило бути просто Москвою і головувати тому, що вона ну просто Москва. Або другий Сарай-бату, або Третій Рим, а четвертому не бувати.
Тобто, на вищому рівні формується чудовеньке таке нарцисичне утворення з усіма характерними ознаками: внутрішня порожнеча, на яку не можна спертися, глибинне заперечення того, чим ти є (одне з багатьох давньоруських міст, яке вивищилося завдяки випадку), грандіозні претензії на те, чим ти не є (спадкоємцем Києва, спадкоємцем Риму), мрії про нарцисичне злиття з актуальним об'єктом бажання (Орда, Візантія, Європа, Київ), напади нарцисичного гніву і відчаю, коли об'єкт відмовляється зливатись.
І далі це все ретранслюється вниз. Тому що а) злоякісний нарцисизм не може нічого іншого б) нарцисично травмований народ є набагато кращим інструментом державного керування, ніж народ, який не мотає від ілюзії величі до ілюзії ницості. Воно, звичайно, не завжди безпечно, бо народ теж уміє реагувати нападами нарцисичного гніву на відмову влади у злитті, і тоді починається РБББ (русскій бунт, бєссмислєнний і бєспощадний) — але нарцис не уміє зважувати ризики. Бо зважувати ризики означає знати себе і знати середовище довкола себе, а нарцис принципово відмовляється себе знати. Тобто, ситуація нарцисичної травми владою знов і знов відновлюється і відтворюється, а коли владу зносить в ході чергового РБББ, народ висуває зі свого середовища щось таке, що повністю відповідає його уявленням про належне, сформованим нарцисичною травмою. Це як родина, де дочка злоякісного нарциса і травмованої матері виходить заміж за злоякісного нарциса, бо переконана, що нарцисичне злиття та поглинення і є коханням, і виховує в такому дусі свою доньку, rinse and repeat.
Чи Росія на тому шляху була якась уникальна та особлива? Аж ніяк. Цей путь пройшов Китай, Японія, Індія, Малайзія, будь-яка країна, де історично довгий період влада була або владою завойовників, або легітимізована через завойовників, і кому довелося пройти пошвидшений курс наздоганяючох модернізації. Але не вони наші сусіди і нас не парять особливості їхньої ментальності (хоча приклад Японії показує, що Росія не безнадійна).
Нарцисична установка в Росії ретранслюється зверху вниз через посередництво культури. В Росії ніколи не було традиції незалежних освітніх установ, університетів зі своїми окремими правами і привілеями, традиціями та звичаями. Коли такі установи опинялись на території Росії через завоювання територій, їх хутко а) ліквідували б) приводили до спільного знаменика або принаймні намагались, щоб зберегти державну монополію ретрансляції клуьтури.
Як саме виглядають ці нарцисичні наративи?
- Росія — найкраща в світі держава. Найсильніша, найбільша, найміцніша. Саме держава, а не країна. Країна та народ без держави і державності — фікція, гідна обсміювання та оплювання.
- Бездуховна Європа іще бездуховніша Америка їй заздрять і ненавидять.
- Неодноразово Росія робила щедрі жести в їхній бік, але невдячні гади нездатні були оцінити. Росія має їх за це жорстоко, але справедливо покарати.
- У своїй незрівняній ницості бездуховний Захід переманює до себе різних покидьків, які з його подачіпочинають критикувати прекрасну Росію. Їх теж треба жорстоко, але справедливо покарати.
- Хоча жорстокість зовсім не притаманна Росії. Але що поробиш, нас просто змушують. Ми весь час вимушені захищатись.
- Всі, кого Росія удостоює честі прийнятив свої обійми, мають подякувати, наповнитися гордістю, щоїх покликали, і негайно йти в обійми. А інакше вони нас не люблять, а хто нас нелюбить, той ненавидить, и його ми маємо жорстоко, але справедливо покарати. Хоча жорстокість нам і не притаманна, але нас змусили.
І тут відбувається закономірне: попит на злоякісно нарцисичний дискурс притягує злоякісних нарцисів. Вони не брешуть, коли пишуть, наприклад, отаке: "Россия всё же решилась бросить вызов коллективному Западу и оспорить своё добровольное поражение в холодной войне. "Добровольным" его можно назвать потому, что советские элиты сами и безо всякого принуждения решили свернуть советский проект и вступить на путь примирения со своим идеологическим противником.
Разумеется, ожидая при этом, что Запад ответит взаимностью и сделает Россию частью себя. Что было больше в этих ожиданиях — рационального расчёта, наивности, корысти или предательства — рассудит история. Запад подарок принял, но навстречу не пошёл (хотя настроения на этот счёт в западных элитах были разные)." (Пинта разума)
Ну тобто, з точки зору відповідності фактам — вони брешуть. Не було ніякого добровільного згортання радянського проєкту. Була криза перевиробу нафти, до якої СРСР сам доклав лапку у 70-ті роки, і яка обрушила ціни до 10$ за барель. У 1985 ціна сягнула історичного мінімуму. СРСР не в змозі був більше підтримувати не лише гонку озброєнь, а навіть рівень добробуту "золотої" брежневської доби. Це як маратонець, що впав за 5 км до фінішу від утоми, бо прорахувався з допінгом, почав би розповідати, що добровільно здався. І що ви, бляха, маєте на увазі під "ожидая при этом, что Запад ответит взаимностью и сделает Россию частью себя"? Що Захід мав зробити? Оголосити Росію 51 штатом США? Завоювати і розділити на провінції? Як він мав зробити Росію частиною себе? Може, аффтар має на увазі приєднання до Євросоюзу? Та начебто ніхто не опирався приєднанню Росії до Євросоюзу. До речі, росіяни в курсі взагалі, що Британія просилася до ЄЕС аж три рази, і що блокував її, на хвилиноньку, сам де Голль? І що ні перед ким ЄЕС/ЄС червону доріжку не розстилала?
Росія свого часу також вела перемовини про безвізовий режим та вільну торгівлю. Але є нюанс: Росії пропонували партнерство на загальних засадах з іншими колишніми республіками СРСР: Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Молдовою та Україною. Саме Росія відмовилася від партнерства на рівних. Саме Росія заявила, що такий розклад неприпустимий, бо це "вызов объединенной Европы российским интересам в регионе, который Москва считает особой зоной своего влияния". Саме Росія похерила собі подальші перемовини про безвіз анексією Криму. Чувак, прокинься, ти обісрався!
"А я і не спав". Бо з точки зору нарцисичного дискурсу — все правда. Не було ніякого падіння цін на нафту, про нього ніхто не згадує, бо не пам'ятає. Не було відчайдушних спроб Горбачова наколупати десь грошенят на підтримку штанів — і відповідних рішень про скорочення апарату або дозвіл на кооперативи. Не було таких само відчайдушних спроб Буша допомогти втримати Союз докупи. Промова в Києві, "ніжки Буша", інша гуманітарна допомога — "от не було ніколи такої хуйні" (с) Клясик. А було "добровольное (!!!) поражение в холодной войне". Бо ж, ну, знаєте, нарцис ніколи не визнає, що він просто програв. Він міг програти лише "добровольно". А тепер за цей жест доброї волі треба взяти реванш у тих, хто його не оцінив і не покликав у свої братські обійми, водночас визнаючи статус гегемона над всякими там Українами та Вірменіями.
"Два десятилетия после окончания холодной войны ушли у коллективного Запада на освоение советского геополитического наследства в виде Восточной Европы и Прибалтики. Однако когда речь зашла об Украине, Россия решила сопротивляться. И первым результатом этого было возвращение Крыма."
Це достеменно нарцисична картина світу, де існує як суб'єкт лише сам нарцис (Росія) та об'єкт його нарцисичної любові/ненависті (США та "колективний Захід"), а решта — об'єкти нарцисичного злиття чи маніпуляцій. Сама пропозиція кудись вступати через кому з Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Молдовою та Україною викликає нервовий зрив, тому що нарцис не може визнати себе рівним своїм "об'єктам".
Звідси випливає знамените "Рускіх людєй обіжают".
Мені на днях телега принесла цитату з Дмітрія Бикова, ну, знаєте, котрий ліберал, та іноагент, все як ми любимо. Але глянемо, що він писав у 2005 році.
"Пока Путину противостоит сила, которая ничего уже не стесняется. Речь идет не просто о русофобии, но о самом радикальном, в духе Бжезинского, отождествлении русских с наиболее неприятными тенденциями — авторитаризмом, тоталитаризмом, антигуманизмом и пр. Не станем спорить о том, до какой степени это справедливо, и о том, почему именно русские избраны на роль очередного мирового зла: это, что называется, разговор не на один квикль. Заметим пока, что такие отождествления довольно императивны и тем противны. Провозглашая себя гуманистами, а своих врагов — нелюдями, даже самые искренние и чистые сторонники антирусского дискурса провоцируют оппонентов на соответствующие действия. Российская власть давно уже "ведется" на упреки и подвохи так называемой оппозиции: она немедленно делает все, в чем ее обвиняют. А оппоненты и рады — им плевать, в сущности, на положение народа, народ для них давно пустое и ругательное слово, им надо, чтобы подтверждалась их правота. С каждым новым подтверждением их правоты — пусть даже она подтверждается совершенно людоедскими действиями власти — их позиция крепнет, а радость становится все более нескрываемой. Этого не спрячешь. Если бы для доказательства путинской глупости и чекистской мерзости понадобилось погубить Россию, отдельные авторы ЖЖ и "Новой газеты" горячо одобрили бы такой вариант — еще и потому, что им почему-то хочется, чтобы никакой России не было вовсе."
Тут була б доречною цитата знашого земляка Галіча, котра про лівреї, але я не маю права кидатися камінням. Бо я на початку 2000х теж верзла щось приблизно таке. Биков косплеїв Честертона. Я теж косплеїла Честертона. Але подальші події показали, що ми трохи різних Честертонів косплеїли. Я в кожному разі не дописалася до того, що опозиція винна в діяннях Пуціна. Та і не про те йдеться, йдеться про наратив "русскіх людєй обіжают", який Биков видавав на-гора не гірше за Єгорія Холмогорія.
З теперішньої історичної відстані дивно виглядає, наприклад, оця теза: "Антирусский паттерн внутренне противоречив и не выдерживает никакой критики при первой же попытке его серьезного рассмотрения. Перечислить его основные тезисы несложно. Россия — оплот тоталитаризма, дай ей только волю — она опять подгребет под себя весь мир, а все свое население загонит в сапоги; Россия должна разоружиться. Русское население не приспособлено к рынку и никогда не выучится свободе, а потому надеяться на его "исправление" — смешно." Те, що Биков називає антирусскім патерном — це зворотня сторона російського нарцисичного наративу; це, власне, наратив нарциса в момент переживання своєї нікчемності. Тобто, російська опозиція в середині двохтисячних так само мислила в рамках нарцисичного наративу, просто транслювала його переживання нікчемності, від якого він шукає порятунку в фантазіях про грандіозність. Вона справді винна, але прости Господи не в тому, в чому її винуватить Биков (тіпа, Хуйло почитав Політковську і такий: о, треба вбити ще сто піццот чечен!) — а в тому, що не могла і навіть не намагалася вийти за рамки нарцисичних фантазій, протиставляючи нарцисичній грандіозності нарцисичну нікчемність. Рецепт вихода з цієї шизофазії у Бикова до горя простий:
"ПЛАН СПАСЕНИЯ РОССИИ (почти по Горчеву).
- Запретить первым называться гуманистами и порядочными людьми.
- Запретить вторым называться патриотами и порядочными людьми.
- Предоставить им взаимно уничтожиться, переждав этот процесс где-либо в глубине страны или вне ее.
- По окончании процесса выйти из подполья и построить правильную Россию.
- При попытке правильной России опять раскалываться на либералов и патриотов — все повторить."
(І навіть коли їм довелося зйобувати з Росії, гублячи капці в багнюці, до них так нічого й не дійшло. Блядь.)
І з цієї точки ми повертаємося до смислів і до питання, чому узкім мишебраттям смисли не смисляться, якщо не вивалятися по вуха в кровяці.
Причому вивалятися по вуха в кровяці все одно не допомагає. Жоден з тих, хто повторює як папуга "смисл, смисл, революція смислів" не здатен сформулювати словами по клавіатурі ну хоч якийсь смисл, хоч убогенький. Один скромно зізнається: "У нашей страны всегда плохо получалось создавать идеологии и правила, по которым должен жить весь мир. Мы неважно формулируем смыслы" (“Пинта разума") Інший намагається бути оптимістом, але виходить якось кострубато: "Но идеи и смыслы не появляются из ниоткуда, не рождаются сами по себе — их нужно творить, иначе их место займут идеологические симулякры. СВО всего лишь открыла окно возможностей. Только от нас зависит, воспользуемся мы им или нет? Сможем ли воскресить то, что по сути своей уже умерло и, казалось бы, безвозвратно кануло в Лету, но что может ожить на стыке исторических эпох?" (“Объясняет Readovka") Що там ти воскрешати хочеш, ти можеш сказати конкретно? Третій закликає: "Пишите, описывайте себя и окружающий мир – регулярно, в своей деятельности, целях, поиске решений. Это создаст облако смыслов, реальность такой, какой мы ее видим и какой мы ее хотим создать. Мысли материальны." (“Шпион, которому никто не пишет") Третій натякає: "У каждого из нас своя цепочка образов и смыслов"(Дугін). Що воно за смисли — жодна собака не каже.
Бо їх нема. Більше того, той, хто першим ризикне сформулювати їх, стане об'єктом загальної ненависті, бо в середовищі злоякісних нарцисів це буде заявою на домінування. Але це нікому з них не загрожує, бо нарцис не може сформулювати смисли навіть сам для себе. Це я вам свідчу як нарцисично травмована людина.
Щоб формулювати для себе смисли, треба бути суб'єктом свого життя. Тобто усвідомлювати, що ти живеш для себе, а не для дяді. Це відправна точка будь-якого цілепокладання і самостійності.
І це повний харам для російського культурного нарцисизму. Як писав Рибаков, який, мабуть, першимз русо фантасто стрибнув на цей паровоз, "Конечно, с точки зрения иной цивилизации это консерватизм. Что может быть более устаревшим — верность этическим нормам! Какая перспектива может быть более безрадостной и экономически невыгодной — думать о других прежде, чем о себе! То ли дело прогрессивная перспектива Европы: все более ожесточенное состязание, стволовые клетки для богатеев, марихуана в меню школьных завтраков, переименование папы и мамы в родителя А и родителя Б да легализация педофилии как одной из равноправных сексуальных ориентаций, а детской эвтаназии — как истинного гуманизма. А там и до некрофилии рукой подать, а там — и до копрофагии...
Почему все это безобразие, с точки зрения большинства человечества — отвратительное, вообще может казаться привлекательным хоть кому-то?"
Загалом писання Рибакова 20-річної давнини це просто палата мір і ваги російських нарцисичних наративів. Платиновий еталон. Інколи мені здається, що всякі там рідовки просто заходять туди і набивають кишені, а потім несуть набране по своїх каналах. От наприклад:
"Кровавый потоп идеологии высох, впитался в русскую землю. Но все, чем была идеология заманчива, насытило, как фермент, корни общих стремлений. И сквозь заскорузлую корку молодой зеленью стало пробиваться обновленное исконное. Та же рожь, но урожая новой эпохи. Начиная с середины 50-х годов в СССР возник поразительный культурный всплеск. Он дал особую систему ценностей — а только такая особость и делает народ народом, дарит ему самостоятельность и перспективу, а еще — значимость или хотя бы интересность для остальных народов. Он дал уникальную культуру. Этически консервативную и потому абсолютно нетерпимую к бессовестной свободе ради наживы, животных радостей и патологий — но при этом ненасытно жадную до знаний, стало быть, до науки, настежь открытую будущему. Этический консерватизм — от православия. Открытость будущему — от коммунизма."
Єгорій? Прилєпін? Дугін? Ні, Рибаков.
"И даже если России суждено погибнуть в неравном бою, теперь она сделает это достойно, как муж-воитель на пороге родного дома, а не от внутреннего гниения и полной утраты смысла и цели собственного существования, как, например, погибает у нас на глазах Укаина. Рука уже не поднимается писать это название с буквой "р", потому что это раньше она была у края, а ныне она — у Каина" — ні, це написано не у 2022. Рибаков зробився зетною гнидою щеколи це небуло мейнстрімом. Фантаст. Футурист. Хулі.
Але ми відволіклися. Як видно у Рибакова, хотіти чогось для себе, а не для сусіда/суспільства/майбутнього/держави — страшезний харам. Багато хто з нас — діти нарцисичних матерів, які вбивали нам в голови і дупи,щоми ніхто, жодної цінності не маємо і хотітидля себе нічого не можемо. А Росіюшка — це дуже нарцисична колективна матір, яка дуже міцно транслює своїм дітям, що вони ніхто і нічого для себе бажати не сміють.
Але людську природу ніякий людський розум ще не зміг побороти. Організм хоче жити, для цього він має займатися хочаб примітивним цілепокладанням, хочаб на рівні "я зараз піду на кухню і щось покладу до рота, розжую і проковтну". І якщо це просто до себе проговорювати харам, то можна вдатися до проекцій. Тобто, перенесення власних бажань на інших.
"Мама хотіла б, щоб я з'їв цей кусень".
"Цей кусень треба з'їсти, поки він не зіпсувався" (ірл знаю людей, які відмовляють собі до останнього, до моменту, колипродукт треба "рятувати").
"Цей кусень хоче бути з'їденим, він лежить і провокує мене".
"Якби я не з'їв цей кусень, його б з'їли солдати НАТО".
"Цей кусень сам хотів з'їсти мене. Січас я покажу, откуда готовілось нападєніє…"
Зі смислами — те ж саме. Якщо ти сам собі створив смисл — це харам і чітерство, твій смисл несправжній, іди нах. Бо ти ніхто і смислів творити права не маєш. От коли смисл озвучить цар-батюшка — от тоді да.
Але цар-батюшка вже два роки не може оголосити не те що смисл, а й цілі "СВО". Тобто, навіть останній гомельській коняці понятно, що ціль була зайти як до себе в туалет, без усякого спротиву, відхапати територію, яку в 2014 позначили як "Новоросію" і встановити маріонетковий режим над рештою. Але цього не можна оголошувати, бо вийде, що замість цілей отримали за щоку. А нарцис ніколи не визнає поразки. Тільки "жест доброй волі". Тому цілі не можна озвучувати. Озвучиш — тобі зможуть колись дорікнути тим, що тих їх не досяг. Не озвучиш — то постфактум намалюєш мішень там, куди зміг влучити і скажеш: оце й була ціль від початку.
Отже, проміжний підсумок.
- Без смислів не можна. Без смислів ти ніщо. Тобі це постійно транслюють, справа і зліва. Держава тобі це транслює, бо хоче мати тебе в своєму розпорядженні, щойно вона зволить дати тобі смисл або принаймні обіцянку смислу. Опозиція тобі це транслює, бо їй це транслює держава. Опозиція — вона ж складається з таких само людей, як і ти, які отримали ту ж саму дозу нарцисичного відцурання від Родіни-матері.
- Самому створити собі смисл теж не можна. Це буде неправильний смисл, не кошерний.
- Тому всі тілорухи осмислюються та здійснюються за допомогою проекцій.
"Симоньян: Это же не из мести! Не из мести! Правда! А для того, чтобы это [война на Донбассе] прекратилось. Нет здесь того, что "мы сейчас вам покажем". Это от милосердия!"
"Политолог Сергей Михеев: Наше милосердие будет беспощадным."
"Впервые за многие десятилетия, США и Великобритания увидели небывалую картину. Уже приговоренная, удушенная санкциями, оклеветанная в СМИ страна вдруг отказалась добровольно идти на заклание. Отказалась от мерзости ЛГБТ, от предательства своих предков и своей истории, от реабилитации нацизма, от рабского колониального статуса. Такого дерзкого вызова современному Западу не бросали давно.
Вместо того, чтобы предсказуемо сплотиться с визжащими либералами и в борьбе за Adidas и Louis Vuitton снеcти власти и посадить на царство марионетку США. — русские сплотились с армией и с народом Донбасса. И это остается неизменным уже два года." (ZERGULIO)
"И все это получилось само собой. Никто ведь не хотел крайностей, все хотели оставаться разумными и рациональными людьми. Но ничего из этого не получилось."(Мардан)
"Конечно, мы бы все хотели стать процветающей Российской Империей без гражданской славянской войны на Украине. Но, видимо, такова судьба России, что русификация элиты, сплочение нации и взлет государственной мощи происходит после победы в крупной войне, будь это свержение татаро-монгольского ига, победа над польско-венгерско-малороссийскими интервентами в Смутное Время. Победы над Гитлером и Наполеоном." (Сыны Монархии)
Словом, ми нічого не хотіли, нас змусили, ми це з милосердя і вапще воно само.
Нуок, вже ясно, що самі собі вони смисли не можуть творити, без них теж не можуть, а зверху смисли давати не квапляться.
Залишилось питання, чи обов'язково було шукати смисли саме в кривавій калюжі.
І тут в коментах моментально намалювалась френдеса, яка процитувала Некрасова: "Дело прочно, когда под ним струится кровь".
Цікаво, що вдіалозі "Поэт и Гражданин" поет на ці заклики відповідає в тональності "та ну нах кудись іти і гинути". Але його репліки ніхто не цитує, тому що…
Парохіальний, бляха, альтруїзм.
Тобто, парохіальний альтруїзм це насправді офігезна штука, завдяки котрій наш вид вижив і домінує. Він початок всякої моралі. Але, як і всяка тваринна структура, може стати і її кінцем.
Діє дуже просто: коли ми робимо щось хороше для свого ближнього, мозок починає випрацьовувати оксітоцин — гормон приємних відчуттів. Хто закохувався, той знає, як діє окситоцин. Він також підвищує довіру між людьми та знижує страх.
Є ще хороший нейромедіатор допамін. В максимальному спрощенні він дає нам задоволення, коли ми щось робимо правильно. Він також допомагає нам навчатися, думати та рухатися. Буквально кожного разу, коли ми робимо щось правильно, навіть просто ложку до рота доносимо, наш мозок дає нам допамінову цукерочку.
В дітей нарцисичних батьків все херово з допаміновими цукерочками. Бо нарцисичні батьки не хочуть, щоб у дитини сформувався якийсь свій, незалежний від них, критерій правильно/неправильно. Навіть тупо на фізиологічному рівні. "Мамо, я замерз?" — "Ні, ти зголоднів". Як це досягається? Дуже просто: спорадичним, під настрій, виписуванням цукерок і пиздюлів, абсолютно незалежно від реальних заслуг/провин дитини. На певному етапі мозок дитини просто каже "здаюся" і починає видавати допамін суто в тих дозах, які потрібні длямінімального життєзабезпечення. Бачили, як часто затюкані діти бувають незграбними в рухах? Або з вами самими бувало таке, що на вас нагримали — і наче частковий паралік напав, все валиться з рук? І начебто ви трохи отупіли? Це через брак допаміну.
Допамінове голодування треба якось компенсувати. Чим? Іншими нейромедіаторами. Тим же ж окситоцином. Або серотоніном — "гормоном щастя". Або ендорфіном — "гормоном подолання труднощів".
Тобто, якщо ваші нарцисичні батьки або нарцисична держава виїли вам мозок і тримають на допаміновому голодному пайку — зберіться докупи (окситоцин), робіть щось разом і долайте труднощі в процесі (ендорфін) і хваліть за це одне одного (серотонін).
Тут у кожного українця в голові спалахнула лампочка: "волонтерська діяльність!"
Вона правильно спалахнула. Також тут легко знайти, наприклад, секрет успіху книг Крапівіна, всяких там "Каравел", "Еспад" та інших дитячих об'єднань, створених за зразками з тих книг. Також туди записуємо ролеві ігри, клуби любителів фантастики, авторської пісні та "Що? Де? Коли?"
А до речі, в сприятливому середовищі з адекватною системою винагород/доган і випрацювання допаміну налагоджується.
І якщо вам треба пояснення, чому радянська влада намагалась гнобити ці об'єднання, навіть коли вони були дуже лояльними — так, саме тому, що в них випрацьовувалась якась автономність.
І тут є один нюанс. Окситоцин краще працює, коли є якась група "ми", яка протистоїть групі "вони". Так, повертаємося до парохіального альтруїзму. Він так працює, бо виріс з міжгрупової конкуренції. Ссавці, яких мозок краще винагороджував окситоцином за боротьбу зі ссавцями іншої групи, частіше виживали і передавали цю генетичну рису нащадкам. Які згодом виросли в людей. Окситоцин до того ж стимулює лактацію, тобто, в матерів, які довше годували, діти були здоровішими і виживали частіше.
Учоні-мочоні народ неспокійний і на слово однеодному не вірять, тому вирішили провернути експеримент (De Dreu C. K. W. et al. The Neuropeptide Oxytocin Regulates Parochial Altruism in Intergroup Conflict Among Humans // Science. 2010. V. 328. P. 1408–1411.). Зібрали чуваків, розбили їх на команди, і сказали змагатися в командній економічній грі. Половині дали окситоцин, половині водичку. За правилами гри, можна було працювати на особистий результат, на командний результат, або проти суперника.
Ті, що отримали водичку, у 52% випадків працювали на особистий результат, у 20% — на груповий, 28% зіграли проти суперника.
Ті, кому капнули в носик оксітоцин, у 58% працювали на команду, 25% зіграли проти суперників, і лише 17% зіграли на руку собі.
Що зробив окситоцин? Змусив абсолютно незнайомих мужиків відчувати довіру і приязнь всередині групи. Зауважте, що це майже не вплинуло на ворожість до суперників: різниця в 3%, майже в рамках погрішності.
Круто! Здавалося б, збирайтеся докупи, займайтеся, ну, я не знаю, хоча б захистом котиків, долайте труднощі, хваліть одне одного, насолоджуйтесь нейромедіаторними припливами. І кваре воювать вам мекум?
Але є одне але. Коли умови гри трохи змінилися, і гравцям сказали, що суперник може нанести шкоду першим, кількість випадків гри проти суперника в групі, що отримала окситоцин, також зросла. Отак воно працює.
"А я вам сейчас покажу, откуда готовилось нападение…"
Є й інше "але". Російська влада насамперш взялася за спільноти з захисту котиків. Першими у списки іноагентів потрапили не навальнисти, це була НКО "Содействие развитию конкуренции в странах СНГ", яка займалась головним чином просвітою в галузі антимонопольного законодавства. Далі йдуть Томская региональная общественная организация по защите прав и интересов женщин "Женский голос", Автономная некоммерческая организация Краснодарский центр современного искусства "Типография", Красноярская региональная общественная организация поддержки и развития альтернативных образовательных технологий и межкультурных коммуникаций "ИНТЕРРА" — словом, просвітники, екологи, митці, етнологи і етнографи, і лише у 2021 році руки дійшти до ФБК Навального. Це зовсім як у Шоу в "Учні диявола" — всі думають, що англійці першим повісять розбишаку Ричарда, а вони йдуть арештовувати священика Андерсона.
І це абсолютно має сенс в очах нарцисичної держави. Навальний і компанія саме на державі зосереджували свою увагу, і держава це сприймала як належну шану. Ті, хто просто хотів займатися захистом котиків, річок, мистецтва і жінок, дратували її значно більше, бо мали нахабство вважати, що бувають ще якісь справи крім держави.
Отже, якщо вам здається, що мишебраття намагаються собі компенсувати допамінову голодуху за рахунок окситоциново-ендорфінового військового метушіння... то вам не здається. Хронічна допамінова недостача перейшла в гостру, а легальних варіантів компенсувати її було все менше й менше. Тому, щойно почалася війна 2014 року, Хуйло отримав оті славлені 86% підтримки. Нарешті він дав своїм нарцисичним дітям привід для виявлення парохіального альтруїзму і окситоцинової п'янки.
Тому в писаннях зетників потужно прослідковується мотив ейфорії. І навіть ті, хто протверезів, визнають, що ейфорія була. А в тих, хто не протверезів, вона й зараз присутня. Спільна дія по знищенню українців, до якої можна долучитися донатом, плетінням маскувальних сіток або просто сранням в коментах, все ще забезпечує росіянцям окситоциновий кайф
Коли вони говорять про "смисли", але не можуть ті "смисли" назвати, насправді йдеться саме про спільну діяльність заради гормональної винагороди. Це схоже на секс: його смисл суто в отриманні задоволення від процесу. Наші волохаті предки тим краще розмножувалися, чим більше ловили кайфу в процесі, тому здатність отримувати задоволення вони передали нам у спадок. Так само особини, здатні ловити кайф від гуртування і спільної дії, були кращими мисливцями та захисниками, і передали це у спадок нам. А вже ми чомусь вирішили, що просто так їбатися і кайфувати щось надто примітивно, і вигадали шляхетну місію продовження славного роду Кошлатого Ууха. Так само просто і невинно кайфувати від спільнодії нам було щось западло, і ми вигадали нації з релігіями, щоб зручніше ділити світ на своїх і ворогів.
І так, вони могли б знаходити розраду в порятунку котиків. Але градус тієї розради був би дещо інший.
Бо гола мавпа, яка вважає себе розумною, цінує не те, що має, а те, що віддає. Що більше віддає, то більше цінує. А що може бути більше за життя?
Ось чому "дело прочно, когда под ним струится кровь". І це, до речі, культурна універсалія: смерть є дуже важливим порогом, точкою неповернення. Бо сама дія абсолютно незворотня, незалежно від того, чи ти убив когось, чи убили тебе. Звичайно, є можливість відчуввти цю незворотність, так би мовити, секонд-хенд, через посередництво, наприклад, того ж Навального. Російська опозиція реально пишається довжиною черг до його могили, наче він Христос, що відкупив їхній спільний гріх недіяння. Так само зетні пропагандони вимахують іменами Гіві, Мотороли, Татарського, Дугіної, свіжосамоліквідованого Мурза… До речі, і сам Мурз у своїй передсмертній "сповіді" висловлював сподівання на те, що його самостріл щось зрушить.
Якщо ви скажете, що люди, які погодилися вбивати нас іодне одного об нас заради окситоцинової п'янки, є максимально ницими й гидотними вилупками, я з вами щиро й від усієї душі погоджуюся. Зрозуміти і вибачити — то від різних стінок цвяхи, і ніяка колективна травма, ніяка потреба в нарцисичній підгодовці не виправдовує тих, хто згодний це купувати чужою кров'ю. Люди, які могли би просто попити антидепресантів, свідомо зробилися упирями, тут неможливо відчувати нічого, крім огиди.
Але нам усвідомлення цього потрібне не для того, щоб їх краще ненавидіти. А для того, щоб ясніше бачити власні перспективи. Отже, висновки.
- Сподіватися на те, що росіяни перейдуть якесь порогове число жертв і зупиняться — марна справа. Навпаки, що більше життів вони втрачають, то сильнішою робиться їхнє відчуття залученості, інвестованості в спільну дію, і, відповідно, сильніша окситоцинова віддача. Вони там у себе навіть дописалися до того, що їхні "волонтерські ініціативи" — то зайчатки "гражданского общества", причому справжнього, а не "как на Украінє". І повторюють це не лише зетники, а й деякі опозиціонери — наприклад, Шульман. Мовляв, будуть збиратися бабці плести шкарпеточки для "наших мальчіков" — а там і почнуть замислюватися, чому мальчікі без шкарпеточок і нахуя Пітун їх туди послав голих-босих. Так, опозиціонери в цьому плані навіть огидніші за зетників, а карго-культ України і Майдану ще дочекаєтьс свого окремого дослідника. Нам зараз головне пам'ятати: усня не відступить перед кількістю жертв. Навпаки, робитиметься затятішою, бо "неужелі ето всьо било напрасно" та "раз уже началі, отступать нєкуда". Реальні слова опитваних на Росії, до речі. Опитування показують, що підтримка "СВО" зросла у порівнянні з 2022 роком, бо навіть ті, хто вважав війну з Україною дичиною, випрацювали собі копінгові механізми — "так била нада", "тіперь, когда наші мальчікітам гібнут, ми нє можем отступать" — і підтримують війну. Пасивно, але підтримують.
- Більше перспективним напрямком мені бачиться знищення техніки і логістики. Незважаючи на "імпортозаміщеніє" (сірі схеми з ввозу підсанкційних технологій), виробництво нової техніки йде повільніше, ніж знищення її нами. Наприклад, виробництво танків на Росії зараз зводиться до канібалення старих танків, які знімають зі зберігання і роблять з трьох іржавих один робочий. Так, за Совєтів цього гівна наклепали багато, але не нескінченну кількість. Так само росіяни зараз канібалять гелікоптери. Словом, нагнати нових орків їм значно простіше, ніж наробити нових танків.
- На те, що в Росії будуть якісь масові заворушення, теж годі сподіватися. Пітунята не гірше за Шульманиху розуміють про силу сільної дії, тому зайчаткам гражданского общіства ніхто не дасть вирости. Їх зжеруть. Їх вже жеруть, через що, власне, вкоротив собі віку Мурзік.
- Як не кумедно, варіант "парад на Червоній площі і АТБ на місці Мавзолея" бачиться мені все більш реалістичним. Нота Бене: це ніхуя не оптимістичний варіант, бо він вимагатиме від нас багато жертв, і я думаю, що залучені будуть також інші європейські держави, в смислі не лише ленд-лізом, а й військами. Але якийсь сепаратний мир робиться все більш неможливим саме через те, що Росія ввійшла в стадію повної нестями через оце сп'яніння спільною дією. Вони так затято повторювали "якщо ми зупинимося, нам гайки", що всі вже в це вірять. Як Німеччина та Японія в 1945, вони вже не можуть протверезіти самі. Як я люблю казати про нарцисів — вони не ходять в терапію, їх або приводять під конівоєм, або приносять після суїцидальної спроби. Росія зараз схожа на того чувака, який повірив, що він Супермен, і тому полетить, якщо стрибне з даху. І зараз вонастрімко затикає рота всім, хто ще пам'ятає, що суперменів не буває, а в кінці польоту буде удар об асфальт. Коли заткнуть всіх, буде особливо цікаво.
- Як не цинічно, але силу спільної дії ми відкрили перші завдяки мишебраттям. Як то кажуть, не було щастя, та нещастя привалило. І зараз з Європою відбувається цікава метаморфоза: подивившись на силу спільної дії у виконанні України, багато хто й собі так захотів. Так, у них це вже традиція, завдяки якій були встановлені демократії, але ця традиція потроху почала переводитися на бюрократію та апатію. І перша спроба у спільну дію — "війна проти терору" — вийшла невдалою, бо обивателю що далі від 9/11, то важче було продати війну проти незрозумілих бабахів на іншому кінці світу. А тут Мордор, як на замовлення, вилупився просто під боком у Європі. І от уже Швеція з Фінляндією просяться до НАТО, і це не фінал. Ось чому я думаю, що вони візьмуть участь військами: їхні уряди теж шукають платформи, на якій можна згуртувати суспільство. І коли Росія добровільно пропонує себе у якості загального ворога — ну, як вони потім скажуть, ми два чи три роки старалися стримуватися, але росіяни нас так умовляли, так умовляли…
- Амінь.
