Окей, пане Арестович, давайте я розповім вам про маленьку культуру маленької країни, жители якої настільки страждали від комплексу меншовартості, що попервах навіть казали європейцям, що культури в них нема. От так прямо ротом і казали: «В нас немає культури».

Це були японці.

Це вони вважали, що в них немає культури. А якщо і є, то маленька-маленька.

Так, зараз це здається диким. Всі ми знаємо, що Японія — то країна великої культури. Культури, яка сягає корінням пізньої античності, як, власне, будь-яка європейська культура, що бере початок в античній грецькій словесності та римському праві. Тільки для японців це були китайська словесність та китайське право, які лягли в основу літопису Ніхон Сьокі та кодексу законів Тайхо.

До речі, саме тоді почався і японський комплекс меншовартості, через який японці постійно порівнювали свою культуру з китайською та знаходили, що в китайців вона «велика», а в них «маленька». І саме в періоди ізоляції, пане Арестович, відбувався буремний розвій самобутної японської культури, яка переставала порівнювати себе з закордонними зразками і починала плекати свої автентичні риси. Розквіт поезії танка у 9-10 вв., ліричної щоденникової прози та романів у 10-11 вв., епічно-авантюрної прози ґункі та поезії ренґа у 12-14 вв., театру Но у 15-17 вв., Кабукі у 17-18 вв., поезії хайку та графіки укійо-е у 18-19 вв. — все це більш-менш співпадало з періодами ізоляції країни, яка не завжди, до речі, була продиктована волею диктаторів-сьоґунів, а здебільшого пояснювалася географією та економикою. У часи дуже непевного мореплавства острівна країна волею-неволею мала стати автаркією та імпортувала здебільшого предмети розкошів і культури, а більше не потребувала нічого, бо все було своє.

Періоди активного імпорту теж відбувалися не тоді, коли цього хотіли японці, а тоді, коли на континенті творилася якась веремія, від якої люди ладні були тікати в безпечне місце а хоч у кориті. Інколи це збігалося з запитом японської влади чи спільноти на іноземний досвід — як-ото, наприклад, у 7 столітті, коли корейські вчені та ченці з держави Пекче, що втекли від воєн з імперією Тан та корейськими царствами Коґурьо й Сілла, знайшли в Японії прихисток і стали засновниками власне японської державності — бо імператори Ямато, які почали поширювати свою владу на інші області центральної Японії, потребували вже не родоплемінної організації, а нормального державного апарату, зразком якого там і тоді вважалася державна будова епохи Тан. Так само, китайські книжники та буддісти, що в 12 столітті тікали від монгольської навали, допомогли ідейному становленню камакурського сьоґунату, а втікачі від манчжурської пошесті дали поштовх розвиткові друкарства на початку сьоґунату Токуґава. Але приток іноземних культур був більш-менш безперервним і не припинявся повністю навіть у період «сакоку» — повного закриття країни. Час від часу вчені японці порівнювали свою культуру з тим, що вони вважали зразком — китайською, корейською, європейською — і знаходили, що в них культура «маленька».

Зараз це кажеться чимось неймовірним. Як носій культури, що має в активі Басьо, Бусона й Іссу, може комплексувати перед знавцем Буало чи Бодлера? Як можна вважати Тікамацу гіршим за Расіна чи Шекспіра? Яким чином «Повість про Ґендзі» пасує перед «Доном Кіхотом»? Та боже правий, покажіть мені європейську країну, де на початку 19 століття був би такий само рівень письменності серед простолюду, і існувала така кількість поетичних шкіл, які відвідували не лише аристократи й буржуа, а й селяни з ремісниками!

Але факт залишається фактом: японці епохи Мейдзі, переживши первинний культурний шок через зустріч з європейською культурою, на деякий час впали в принизливий ступор.

Частково це пояснюється особливостями самої японської культури: навіть повсякдена ввічливість вимагає від японця себе трохи полаяти, іншого — похвалити. Стосновно себе вживаються зневажливі мовні звороти, стосовно співбесідника — піднесені.

Частково це пояснюється тим, що ізоляція періода Сакоку поширювалася не лише на культурні контакти з іншими країнами, а й на культурні контакти з власним минулим. Скільки японці не намагалися перейняти китайську державність, засади родоплемінної організації ніікуди не дівалися з їхнього суспільства. Середньовічні рукописи та право їх вивчати й тлумачити нерідко ставали монополією якогось роду. Наприклад вчення Конфуція у тлумаченні Чжу Сі було «закріплене» за родом Хаясі, збірка віршів «Манйосю» — за родом сінтоістських священиків Хакура і т. ін. І навіть якби ці витвори потрапили до широкого загалу, той загал не зміг би їх прочитати, бо мова сильно змінилася. Середньовічна поезія та проза потребує перекладу на сучасний японський, як-ото «Повість прадавніх літ» та «Слово про похід Ігорів» — на сучасну українську.

Отже, японці на початку ери Мейдзі часто-густо самі не знали, що в них є велика культура, це по-перше. А по-друге, форми цієї культури погано «монтувалися» з формами культури Європи. І навіть в тих частинах, де монтувалися, інколи ф'южн потребував певного часу. Наприклад, Тулуз-Лотрек та Ван Гог радо запозичували сюжети та прийоми Андо Хіросіґе, але самі вони не той час вважалися чимось на кшталт міських дурників у європейському живопису. Так само безбожним новатором був Пуччіні, який вставив у «Тьо-Тьо-сан» реальні мелодії, записані за японськими гейшами. До речі, знаєте, де Пуччіні брав гейш? Все дуже просто: саме з цього прошарку походила більшість дружин японських дипломатів у Європі. Що поробиш, буремна революційна молодість не дуже сприяла шлюбам з «хорошими дівчатками» з «правильних родин»...

Форми японської поезії, її образність, жанрова система — все категорично відрізнялося від того, до чого звикли європейці. Поезія, де немає рими? Вірш, що записується в один рядок? Культивація вишуканої простоти? Це було більш-менш зрозуміло лише тому прошаркові європейських культурних діячів, що готовий був радо сприймати авангардні форми. Парадоксально, але факт: те, що в Японії було вшанованою віковічною традицією, в Європі на ура проходило саме як бунтівний авангард.

Зрештою, і зворотній процес відбувався приблизно в цьому напрямку: японці засвоювали з європейської культури насамперед авангардні форми, розвиваючи поезію сінтайсі та кіндайсі. Так, вони спробували і в традиційні форми також, але для мови, де всі дієслова закінчуються на -у, а всі прикметники — на -і або -на, римована поезія це просто... не спортивно.

Японці швидко опанували натуралізм та психологічну прозу, нову драму сінґекі, академічний живопис тощо. Але ці напрямки літератури не цікавили Європу, бо у порівнянні твори були вторинними, а проблематика — чужою. От ви станете читати роман «Хмарина, що пливе» Футабатея Сімея? І я не стану. Він був скажено актуальним для свого часу й місця, але сьогодні його навіть японці не читають, хіба що вони дослідники зародження японського роману. Чим вас може зацікавити життя японських буржуа епохи Мейдзі? Отож бо.

І впритул до 50-х років ХХ століття Європа не дуже цікавилась сучасним японським мистецтвом, віддаючи перевагу класиці.І японці страждали від комплексу меншовартості. Старий фетішист Танідзакі навіть спробував віднайти в цьому джерело національної гордості, накатавши доволі мазохістський есей «Хвала тіні»: мовляв, то нічого, що в нас і туалети не такі білі та хромовані, і хатки не такі просторі, і жінки не такі фігуристі та білошкірі — проте, у нас це все своє, рідне, тепле та лампове. Ну, мазохістські тенденції в творчості Танідзакі нікого не здивують, але насолоджуватися комплексом меншовартості замість того, щоб страждати від нього, як виявилося, теж не варіант.

І лише в другій половині ХХ століття, з появою Кобо Абе, Юкіо Місіми, Кавабати Ясунарі, Ендо Сюсаку на арені міжнародної прози, Осіми та Куросави в кіно, Осаму в анімації та багатьох інших культурних діячів, яких більше не ковбасило між національним та «загальнолюдським» (читай «європейським»), можна стало сказати, що Японія позбулася комплексу меншовартості, на що в неї пішло менше ста років.

Чого це може навчити нас? Я не питаю, чого це може навчити пана Арестовича, бо навчатися може лише той, хто прагне вчитися, а хто вважає себе вже розумним, приречений залишатися неосвітенним дурнем. 

Ну, по-перше, Арестович робить ту саму помилку, що й японці епохи ранньої Мейдзі: він дивиться на свою країну та її культуру чужими і навіиь ворожими очима. Для японців Китай довго відігравав ту роль, яку для нас відігравала в культурному плані Росія — освіченого «старшого брата», в якого ми позичуємо все гідне. Арестович подібний до книжника 1860-х років, який ретельно досліджував конфуціанський канон лише для того, щоб побачити «чорні кораблі» Перрі і зрозуміти, що воно все до сраки, але витрачениїх років шкода, тому треба поливати гівном все своє та автентичне, щоб було не так прикро, що ти його не знаєш.

По-друге, Арестович так само відірваний від української культурної спадщини, як пересічний японець 1860-х років від своєї. Тільки японець 1860-х це не обирав, на відміну від Арестовича. Арестович не знає української літописної, полемічної та щоденникової літератури 15-16 століття не тому, що зовсім не розуміє її мови (лише деякі з цих творів написані латиною), а тому, що тупо не цікавився.

По-третє, Арестович не розуміє, що між українською та загальнолюдською проблематикою більше немає різниці. Антиколоніальний пафос української літератури, який довгий час був зрозумілий лише країнам з тими самими проблемами чужої колоніальної домінації, сьогодні є загальним та мейнстримним. Для нього мейнстрим все ще ототожнюється зі світоглядом білого гетеросексуального цисгендерного чоловіка середнього класу панівної нації (тобто, росіянина). Ментально Арестович живе десь у 80-ті роки. Копніть його хтось та розбудить, надворі 2022.

Чого навчає нас «маленька культура» Японії? Що від комплексу меншовартості може страждати навіть дуже розвинена та самобутня культура. Цей комплекс не є відображенням реального стану речей, він є відображенням погляду певної верстви людей, яку не завжди, м'яко кажучи, треба слухати. Нашій «маленькій культурі», щоб злитися з «великою культурою» світу, не потрібний посередник у вигляді російської культури та ін'єкція «хароших русскіх». Спроба легітімації нашої культури через рецепцію у Росії провалилася остаточно. Як Японія позбулася спершу «китайської оптики», а потоім і «європейської», так нам згодом треба позбутися «європейської», а російську оптику розтоптати на дрібну крихту ось просто зараз.