Отепер вже про Арестовича

Отож, чому Арестович барахло і не треба його слухати?

Ну, крім очевидного — його експертність у будь-якій області прагне докотитися до нуля, він брехло, базікало та патякало, Гілдерой Локхарт з «Гаррі Поттера», інфожебрак і самозванець?

Був би він просто все перераховане вище — я б не стала витрачати кілобайти, одним мережевим гуру більше, одним менше. Але він, на жаль, не просто поц, а шкідливий для України поц, і я чомусь узялася це пояснювати. Осьо пояснюю. ЛОНГРІД.

Пам'ятаєте знамените фото, де Арестович із Корчинським та Дугіним засідають за одним столом, вигадуючи, як би ото щось протиставити Помаранчевій революції? Наразі він розповідає, що був там як український розвідник. Пиздить, як завжди. Він там був, як опортуніст, яким він є за життям, і шукав, до якої б сили йому приліпитися. На той момент дугінські «євразійці» зуміли присмоктатися до державної годівнички Росії, і Арестович із Корчинським теж засунули туди свою лапку. Не дуже вийшло, мабуть, своїх охочих було надто багато, наших опоруністів відтерли. Після чого Арестович змінив риторику, що знову ж таки характерно для опортуніста.

Ви можете сказати: ну помилки молодості, ну з ким не буває. Ти, Оля, сама пам'ятаєш, чим займалася у 2005 році (спойлер: писала роман у співавторстві з москвичкою та австралійкою, вступала до універа)? Ну а ось його мотало по євразійцях. Було й минуло.

Ні, скажу я вам, мої друзі, не минуло. На глибинному рівні Арестович не змінився, він висловлює ті самі ідеї, але під іншим соусом. І нехай український запах ції підливи не вводить вас в оману.

Ідеям цим обід сто років. Був у свій час такий хер — Юліус Евола. Тіпа філософ, тіпа мислитель, але насправді просто пиздюк, який нічого реально глибокого у філософію не привніс, але породив низку ідей, дуже привабливих для інших пиздюків, особливо ультраправого політичного табору та окультно-шизотеричного штибу. Ідейки його привабливі тим, що не вимагають дисципліни розуму, бо не Платон і не Кант і навіть Барт з Деррідою. Так що коли десь збирається якась шизотерична тусовочка на кшталт описаних Еко в «Маятнику Фуко» одержимців — там обов'язково згадуватимуть Еволу. Само собою, ні Арестович з його школою Авессалома Підводного в анамнезі, ні Корчинський, ні вже тим більше Дугін повз Еволу не проскочили (тут можна згадати ще й Білецького, якщо ми говоримо про пиздюків і любителів Еволи, але ця пісня не про нього) .

У широких колах Евола відомий як ідеолог фашизму, і пристойним людям начебто не до шмиги копатися в його вигадках, тому самі його ідеї не так широко відомі. Відразу скажу, що так, від його робіт виникає відчуття пірнання в гівно. Але мені свого часу довелося туди зануритися, і з того часу у мене гарна чуйка на запах цього гівна під будь-якою шубою.

Головна ідея Еволи, що зробила його привабливим для пиздюків усіх країн, полягає в універсальності його ідеології. Евола по життю прагнув «відстоювати принципи, які для нас залишаються такими самими, незалежно від того, чи знаходимо ми їх у фашистському ладі чи в комуністичному, анархічному чи демократичному. Самі по собі ці принципи перевищують політичний рівень, проте стосовно нього вони вимагають якісної диференціації, тобто утвердження ідей ієрархії, авторитету та імперії у найширшому сенсі».

Тобто ура, комуністам та фашистам можна більше не битися між собою — у них багато спільного. Політичне забарвлення не важливо, якщо ти любитель «ідей ієрархії, авторитету та імперії у найширшому сенсі».

Зрозуміло, чому Дугін і Корч, які, за ідеєю, мали б вчепитися один одному в горлянки — один російський націоналіст, другий український — зворушливо злигалися, а Арестович із його любов'ю до СРСР органічно вписався у трійничок? Тому що всі троє еволісти, і національні, політичні, державні відмінності для них далеко не на першому місці в порівнянні з ідеями «ієрархії, авторитету та імперії у найширшому сенсі».

Тож не треба обманюватися демократизмом і українофільством Арестовича, яке проклюнулося у 2013 році. Він просто розважив, що російський клептофашистський політичний бомонд не зможе стати адекватним провідником близьких йому ідей. Так само свого часу німецький та італійський фашизм розчарували Еволу, завдяки чому він вчасно відмежувався і не отримав пизди, коли її роздавали всім фашистам у 1945 році.

Але, відмазавшись від політичного фашизму, Евола ніколи не зрікався фашизму сутнісного, серцевого, того, що Еко влучно охрестив ур-фашизмом. Эвола все життя залишався важливим ворогом егалитаризма і демократії, мізогином (бо демократія — «жіночий» принцип, раптово, гиии), расистом (що вірить у «расу духу», хоч би що це означало), гомофобом, антисемітом і просто гівнюком. Можна сказати, що йому було не по дорозі з фашистами, тому що вони виявились недостатньо фашистами.
Так само Арестович, розійшовшись із Корчинським і Дугіним, ніколи не залишав спільної для них ідейної платформи — так званого примордіального традиціоналізму Еволи.

Эвола цю хріноту не сам вигадав, а спиздив в іншого популярного в ті роки шизотерика, Рене Генона. В чому суть. Є нормальні традиції (розумію під цим словом дескриптивну, а не прескриптивну норму), які зароджуються в суспільстві з якихось причин і передаються з покоління в покоління — власне, латинське слово traditio і означає «передане». Наприклад, шлюб — це традиція. Колись у неї був цілком відчутний сенс: забезпечити передачу власності та майна потомству саме цього чоловіка і жінки. Ця традиція була міцною, поки головною цінністю, що передається, була земля. Щойно суспільство з аграрного пішло перетворюватися на індустріальне, традиція захиталася — селян і поміщиків дедалі менше, пролетарів і капіталістів дедалі більше, ні тим, ні іншим земля не потрібна, і якщо капіталістові хоч би що передати у спадок — активи, капітал і все таке — то пролетарій зовсім нічого не має, крім пари рук. Так на хріна йому шлюб взагалі, ну, окрім як за звичкою? Окей, удвох легше за квартиру виплачувати та дітей піднімати — але без дітей ще легше, а щоб виплачувати за квартиру, не обов'язково перед цим сходити до церкви, бути різної статі та взагалі трахатись. Поки в традиції був практичний зміст, вона була міцною, щойно зміст почав розмиватись, посипалася і традиція.

Незадоволений таким станом справ, Рене Генон заявив, що є справжні традиції, а є ті, які так, погуляти вийшли. Справжні — це ті, які отримані прямо від Абсолюту, прямо арійцями в Гіпербореї (не питайте), а решта так, погуляти вийшли. Звісно, всіх пиздюків і шизотериків цікавить Справжня Примордіальна (тобто первинна) традиція (яку можна вранці на товчку вигадати, а вдень піднести учням як таємненьке знаннячко) і не цікавлять реальні традиції, придумані й передані з покоління в покоління всякими там темними селянами. Цими традиціями хай етнографи займаються, фу.

Ясний перець, такий «традиціоналізм» заходить політиканам усього спектру, бо жодної реальної традиції за ним не стоїть, а отже, пиздіти про нього можуть і комуністи, і капіталісти, і фашисти, і євреї, і мусульмани, і християни, і атеїсти, і хто лише не. У цей спектр вміщується і Арестович, з тельбухами і какуньками.

Він міг поборотися з Дугіним чи Вітренчихою, розповідати про «теплий океан», він може навіть виступити якимось свідком звинувачення на процесі Холмогорова, але з платформи «примордіального традиціоналізму» та «ідей ієрархії, авторитету та імперії» він не зійшов, це видно з його теперішніх виступів. Він пащекує на феміністок, на одностатеві союзи, на Могилянку, на все, що пов'язане із прагненням у майбутнє, з рівністю, з демократією. Могилянка — сучасний ВНЗ, який підтримує європейські освітні стандарти та реальні знання, а не совкову академічну ієрархію, фемінізм — рух за рівність, який не бажає видавати Арестовичу кредит довіри за член, одностатеві спілки роблять замах на милу серцю совкодрочера ієрархію.

Арестович небезпечний для України, тому що він свідомо вибрав курс на минуле та не зійшов із нього. Він не Резніченко, який реально став із Савла Павлом. Він і далі тягтиме радянські, російські, імперські наративи в контекст України, що перемогла. Він не може уявити собі Україну не частиною імперії, бо для людей з його переконаннями лише імперія є чимось гідним. Зараз він розглядає Україну як кузню еліт для оновленої Росії, щось на кшталт ситуації 17 століття, коли українців звали на Москву реформувати церкву та засновувати академії. Це привабливо і тому небезпечно. Привабливо це в першу чергу для російськомовних інтелектуалів центру і сходу України, які, з одного боку, обурені підлістю і звірством мишобратії, а з іншого — не вписуються в молоді україномовні еліти, бо не можуть освоїти дискурс. Ось таким людям Арестович дуже заходить, весь цей концепт оновленої Росії з інтелектуальним і подитичним центром у Києві дає їм надію на майбутнє, в яке можна вписатися, не змінившись, не переходячи на українську, не відмовляючись від мізогінних звичок та гомофобних жартів.

Чи слід нагадувати, що ігри з Москвою ніколи нічим добрим для українських еліт не закінчувалися, і вже наступного покоління з них робили холопів? «Чи може Ефіоплянин змінити шкіру свою та барс — плями свої? Так і ви — чи зможете робити добре, звикнувши робити зло?» Я не вірю Арестовичу, він небезпечний, він криптофашист, і навіть не дуже крипто, і пішов він до біса, цей кіт Баюн.