Розповім я вам одну історію, як зі мною стався інсайт.
Кароче, є такий письменник — Сергій Жарковський. Хороший письменник, але як людина — таке. Мужський шовініст і поц, ну і звісно ж, москаль.
Колись він мене обісрав на одному літфорумі — як оце я, жалюгідна тьотка, посміла щось сказати про його улюблених Стругацьких. Слово за слово, обматюкали одне одного і розійшлися.
Відтоді я Жарковського, звісно, не читала, але скрізь казала, що письменник він хєровий. І де його обсирали, завждти читала з задоволенням в навіть приєднувалася.
Аж поки одного дня одна подруга (теж колишня, бо теж з Москви) не впіймала мене на слові і не сказала: як тобі не соромно, ну ти ж філолог, ну ти ж не можеш ганити книжку, не читавши її. Ну хоч прочитай, потім свари.
І я, піддавшись на ті умовляння, розкрила «Я, Хобо». І з рипінням зубів переконалася, що книжка хороша.
Але, не зважаючи на те, мені було важко її читати. Я весь час пам'ятала, що її автор мене образив, і не вибачився, і не був покараний за це навіть суспільним осудом, бо тусовочка російських фантастів — це смердючий сосисочний клуб. Книга була хороша, але читати її було як цілуватися через силу з тим, хто намагався колись тебе зґвалтувати.
І раптом у мене стався інсайт. Я НЕ ПОВИННА ЧИТАТИ ЦЮ КНИГУ ЛИШЕ ТОМУ, ЩО ВОНА ХОРОША. Я не маю силувати себе. В світі багато хороших книжок, автори яких мені не зробили нічого, тож навіщо витрачати час на цю боротьбу з собою?
Я не повинна доводити собі й нікому, що Жарковський поганий письменник. Хай він буде кращим за псалмоспівця Давида — він мене образив, І ЦЬОГО, БЛЯХА, ДОСТАТНЬО, щоб його не читати більше ніколи. Я нікому не завинила цю «професійність» чи «об'єктивність», аж поки мені не заплатять за рецензію. Тоді, і тільки тоді, це мене зобов'яже. А так — ні.
І я з легким серцем закрила книгу, стерла її з телефону і відтоді вже не казала, що він поганий письменник. Якщо мене питали, чому я його не читаю, я відповідала вже чесно: він мене образив, цього достатньо.
Багатьом з нас потрібний такий інсайт: ми не завинили світові ніякої «об'єктивности» стосовно росліту. Весь світ може обмазуватися Толстоєвським, на здоров'я, але на нас Росія напала, і цього, бляха, достатньо! Можливо, їхні письменники світоч універсуму — нам насрати, бо цих письменників читали наші кати і вбивці.
В Південній Кореї до 1995 року не показували в прокаті жодного японського кіна. Куросава-шмуросава, Осіма-місіма-хіросіма, класика-шмасика, похуй. Жодного. Протягом 50 років, поки не виросло покоління, яке навіть опосередковано не зіштовхувалося з жахами японської окупації.
В Ізраїлі не ставлять Вагнера. Немає жодної офіційної заборони, просто всі знають, що на прем'єру народ прийде озброєний тухлими яйцями і гнилими помідорами. Хороша музика, геніальне виконання, прекрасна постановка — похуй. Поки живий хоч один survivor Голокосту, Вагнер в Ізраїлі зі сцени не звучатиме.
В Україні не читатимуть Пушкіна з Булгаковим (про Гоголя ще подумаємо). Хороша література? Похуй. Її принесли на російських багнетах, і з багнетами вона піде геть. Поки живий хоч один, хто застав цю війну.
Вони причинили нам зло — цього, бляха, достатньо.