Як працює мозок пересічного росіянина? Які особливості мислення змушують його жерти рашистську пропаганду, облизувати ложку та вимагати добавки? Це питання можна розглянути на прикладі популярного в ватних колах наративу «Одеської Хатині», який щороку спливає, мов перенасичене газами гівно в унітазі.
Нагадаємо, в чому він полягає, за допомогою цитат з російських Z-каналів.
«Невозможно без содрогания вспоминать о страшной трагедии в Одессе, где участники мирной акции протеста были зверски убиты, заживо сожжены в Доме профсоюзов. Преступники, которые совершили это злодеяние, не наказаны, их никто и не ищет, но мы знаем их поименно и сделаем все, для того чтобы их покарать: найти и предать суду».
Владимир Путин
«Все эти годы, до начала СВО, мы, Россия, пассивно наблюдали за тем, как расправляются с остатками прорусского движения на Украине, а когда, наконец, вошли, то странным образом удивились, почему нас здесь с флагами не встречали? Так я отвечу: те, кто могли обеспечить русской армии действительно радушный прием, те, кто должен был сформировать основу нового, дружественного нам политического класса братской Украины, заживо сгорели ровно 9 лет назад в Доме Профсоюзов в Одессе. А мы лишь охали этим новостям, уставившись в телевизор. Мы их не спасли, потому сейчас в одиночку деремся со всем коллективным Западом».
Дмитрий Рогозин, экс-глава Роскосмоса
2 мая украинцы сожгли живьём людей.
2 мая украинцы сожгли живьём людей во славу Украине.
2 мая украинцы радовались сожжению людей.
2 мая украинцы радовались, когда визжала женщина, которой ломали позвоночник.
2 мая украинцы смаковали победу над руснёй.
2 мая — день, когда русские навсегда запомнили радостный смех украинцев, заживо спаливших живых людей.
2 мая — день торжествующего украинства.
И мы навсегда запомнили, что такое — смех торжествующей Украины.
Когда украинцы сожгли людей.
Живьём.
В Одессе.
Помни Одессу, русский человек.
Помни 2 мая.
Дмитрий Конаныхин
Предлагаю посмертно наградить героев Одессы орденами Мужества.
2 мая 2014 года в Одессе беснующаяся толпа неонацистов разгромила лагерь патриотов Новороссии на площади Куликово Поле и подожгла здание Дома профсоюзов, в котором укрылись активисты. В результате пожара погибли 48 человек, восемь разбились при падении из окон, еще шестеро были убиты на улицах, всего пострадали более 300 человек.
На Майдане тоже пролилась кровь, что можно было представить как «эксцессы» противостояния протестующих и органов правопорядка, власти и оппозиции. Но в Одессе звериный оскал украинского неонацизма проявился в полной мере: мирных граждан преследовали и убивали только за то, что они смеют думать иначе, чем захватившие власть последыши бандеровцев, за то, что они готовы отстаивать свою гражданскую позицию.
Сергей Миронов
Ну, в загальних рисах зрозуміло, в чому полагає цей дискурс і навіщо він вкористовується. Це зовсім не цікаво, бо очевидно.
Цікаве починається, коли пропагандисти починають відхиятия від заданої теми та писати від себе, від душію От, наприклад, Vладислав Угольный, патентованй дурачок, який реально пише що думає:
«Сегодня дурной день и тысячи говноедов будут спекулировать на одной из величайших трагедий русского народа — на сожжении одесситов 2 мая 2014 года. Давайте не уподобимся им, а будем максимально честными.
Итак, если бы 2 мая украинцы не убили бы мирных русских жителей города-героя Одессы, то нынешней войны бы не было. Не было бы её потому что восстание на Донбассе было бы подавлено.
Одесса дала Донбассу мучеников, которые конвертировались в добровольцев и ожесточение боевых действий. На Донбассе никому не хотелось, чтобы повторилось „как в Одессе“. Из-за этого мы выстояли.
Позже Донбасс начал производить мучеников самостоятельно. Налёт на луганскую ОГА, первый убитый ВСУ ребенок в Славянске, Горловская Мадонна и так далее. Я не говорю о гибели гражданских как о чем-то хорошем — это трагедия. Но эти трагедии конвертировались в нашу пользу, мотивируя продолжать и радикализировать борьбу. Каждый убитый украинцами гражданский конвертировался в миллионы рублей гуманитарки и новых добровольцев.»
«Умри, Денис», лучше не напишешь". Угольний — дрібна сволота, в якого кількість підписоти не дотягує до 30 тисяч, а він хоче в клуб до великих хлопчиків-мільонщиків. Тому заради хайпу він готовий сказати навіть правду: росіянам потрібні мученки, аби "конвертувати" їх в донати. Як то кажуть мудрі люде, не слухайте викривальників, слухайте апологетів.
Але ще цікавіше читати безпоередніх учасників подій — того ж Дімітрієва. Тому що Дімітрієв, раптово, дуже нехарактерно некрасномовний з цього приводу:
"У российских пропагандистов-людоедов примерно такой же посыл: давайте какому-нибудь пленному отрежем голову, забомбим ракетами и расскажем как засыпаем все посадки трупами перед "перегруппировкой" и пусть они знают, какие мы страшные и боятся ядерного удара. Но от этого не становится страшно. Эти угрозы лишь усиливают мотивацию прежде умеренных граждан Украины и лишают их эмпатии.
Федеральные пропагандисты считают, что таким образом поднимают боевой дух, но на самом лишь заражают общество психозом. Наверное, это сложно понять людям, которые это состояние общества не переживали хотя бы раз."
А ще Дімітрієв репостить Картавих: "«Очень хотелось бы задать вопрос активистам АнтиМайдана в Одессе, которые там были к началу мая 2014 года.
Если бы им показали во что потом позволит РФ и Путин превратить Донецк и Луганск, стали бы они топить за воссоединение с Россией?"
Ну, так-то оно да. Русский мир за девять прошедших лет не то чтобы стал сильно лучше представлен. И очень многие, кто топил за него в 2014 сейчас отошли в сторону, а то и вообще взгляды поменяли на противоположные."
Картавих, на відміну від більшості зетників, людина з реальною історичною освітою, зі спеціалізацією на Давньому Римі, і ще не до кінця пропитим мозком. Тому трансформації дискурсу "Одеської Хатині" в його тексті дуже добре показують, де говорить він, а де, власне, дискурс.
"Крч, я допускаю, что так как активисты АнтиМайдана в Одессе это, собственно, одесситы, то они вполне могли и поменять взгляды. Особенно когда по городу начало прилетать после февраля.
Но есть одна проблема. Вы их сожгли заживо. Они умерли. И поэтому уже всë. Они не смогут вам, тупым селюкам, рассказать о эволюции своих взглядов, увы и ах.
Они застыли в Вечности такими, какими встретили 02.05.2014, свой последний день. И каждый год мы их вспоминаем.
А хохлов каждый год корежит и они постоянно себя зачемто расчеловечивают. Ежегодный шабаш, где хохлы скачут и орут: "а ещë нам по кайфу сжигать людей, бойся нас, русня, если мы своих сжигаем, то вам вообще всем пизда, ла-ла-ла!!!".
Но нюанс в том, что это не страшно. Это просто убивает эмпатию, больше ничего не дает. Потом удивляетесь, хули в РФ на ваше "помогите, пидоры!!!" никто не реагирует. И всем, в общем-то, насрать на проблемы небратского народа.
А ведь еслиб не эта милая черта хохлов, то мыб совсем информационку проебли, без шансов. И, скорее всего, война бы уже закончилась. А может и не начиналась бы вообще."
На відміну від дурачка та психопата Угольного, якй відверто пише, що так, нам потрібні були трупи, і нам треба ще більше трупів, Картавих працює тонше, поєднучи дискурс "Одеської Хатині" (Вы их сожгли заживо. Они умерли) з дискурсом "Тортик з'ївся". Він, цей дискурс, свого часу був влучно охарактеризований українкою, дайрі-юзеркою Луче Чучхе. До оригіналу дістатися важко, але кеш гугла зберігає все.
https://deti-trawmatiki.livejournal.com/11840.html
У Картавих "по городу начало прилетать после февраля". Щось таке само взяло і "начало прилітать". Якось ненавмисне. І наприкінці тексту "скорее всего, война бы уже закончилась. А может и не начиналась бы вообще." Сама. От просто взяла і почалася ця війна. Спонтанно. Тортик з'ївся.
Але коли йдеться про загиблих 2 травня, то ніякий тортік не з'ївся, тут є чіткі винуватці, "Вы их сожгли заживо".
А ще хохли "постоянно себя зачемто расчеловечивают", чим заважають Картавих проявляти до них емпатію. Він би проявляв, але хохли йому заважають. "И всем, в общем-то, насрать на проблемы небратского народа." Ці проблеми, знов-такі, самі якось з'явилися, спонтанно. А ще якісь таємничі "ми" (Картавих і хто?) могли б "совсем информацонку проебать, без шансов".
Серед Зетників є цільні натури, які просто мавпують офіційнй дискурс без жодної власної думки або психопати, яким ні разу не муляє той факт, що хоробрі захисники Новоросії почали свій ранок 2 травня з убивства п'ятьох українців. Їм не тисне, що між перестрілкою на Грецькій та атакою на Дом Профспілок був доволі великий проміжок часу, протягом якого майбутні жертв набивалися в Дім Профспілок як оселедці в бочку, бо їх туди покликав особисто Албу, котрий чудесним образом не згорів і не задихнувся в диму, не розбився, вискочивши у вікно і не був убитий "бандерівцями", а благополучно вшився в Крим. Угольному це норм, він знає, що Албу займався виробництвом мучеників, і цілком його в цьому підтримує.
Але Картавих хоче розігрувати карту гуманізму та емпатії, він не може писати, що так, це нормально вбивати українців зранку та проклинати їх ввечері за то, що дали відлуп, це нормально виробляти мучеників та конвертувати їх в донати й добровольців.
І водночас він претендує на інтелектуальність. Він не може відверто пристати на бік дурачків, які щиро вірять, що 2 травня в Одесі почалося одразу о четвертій вечора. Він пише вумні статті про давньоримські політичні ігри, він претендує на професіоналізм іі йому не з руки косити під бовдура, нездатного користуватися Гуглом та wayback machine, щоб проаналізувати події 9-річної давнини. Він прекрасно знає, хто з'їв тортик, хто почав стрілянину у розрахунку на повну безкарність, тому що ну спрацювало ж в Донецьку, Луганську та Слов'янську, чому б не в Одесі?
І Картавих залишається що? Гнівно ганити українців за те що ач, сміють радіти, що не дали себе повбивати. Ми маємо відчувати винятково скорботу на адресу тих, хто відверто на камеру казав, що нас треба стріляти як скажених собак та лікувати від українства бейсбольними битами й коктейлем Молотова, але упс, щось пішло не так, і коктейль загорівся чомусь не там, де було заплановано.
Тільки велика культура Достоєвського й Толстого могла породити убивць, які вимагають від жертв нравственної досконалості. Більше в жодній культурі такої аберації, начебто, нема. Убивці є, а аберації нема.
У дискурсі "Одеської Хатині" ще тоді, в 2014, був закладений ВЕСЬ пропагандистський дискурс сьогоднішньої війни. І в основі цього дискурсу закладений тезис про незмінну та вічну невинність росіян.
Ось відповідь на питання, з якого почалася стаття: мозок росіянина налаштований на збереження власної невинності. Наприклад, велика кількість росіян вірить у наратив "Росія ніколи і на кого першою не нападала". Якщо їх потикати носом у незаперечний факт, вони переходять до наступної фази: це був самозахист. Якщо вам вдасться пробити й цю лінію оборони, ви наштовхнетеся на наступний рубіж: ці люди заслужили, бо МОГЛИ на нас напасти. Якщо вдасться пробити і цю лінію оборони, хоча це майже неможливо, наступним бастіоном стане "може, й не могли, але ХОТІЛИ". Подальша дискусія безсенсовна, бо неможливо довести комусь наявність або відсутність якихось потаємних бажань, на те вони й потаємні.
Якби росіяни лаштували свої позиції так, як вони лаштують цей ментальний захист, ми б ніколи не повернули жодне захоплене ворогом місто. На щастя, в те, що вони роблять руками, вони вкладають в сто разів менше зусиль та винахідливості.
Росіянин готовий на все, щоб вірити, що він хороша людина і жертва обставин. Він буде брехати, красти, катувати, вбивати і гвалтувати, аб довести, що він жертва. Це здається неможливим та безумним, як самостоп або дводумство в Орвелла, але не забуваємо, що Орвелл просто художньо екстраполював реальні практики тоталітарного мислення, які спостерігав в Іспанії в рядах революційної армії, де теж попорпалися москалі (ну хто б міг очікувати).
Найдавніший з прикладів цього дискурсу, який я бачила, це взагалі "Іфігенія в Авліді" Єврипіда. Греки в цій п'єсі готуються атакувати Трою, і звичайно ж, вони в цій ситуації жертви і їхнє обурення справедливе: адже трояні поцупили в них аж цілу Гелену. Але супротивні вітри не дають грекам відправитися до троянських берегів, тож цар Агамемнон вирішує принести в жертву богам улюблену дочку Іфігенію. Мати дівчини та її наречений Ахілл, раптово, чомусь проти. Ситуація розжарюється, ось-ось дійде до ножів. І тут бідолашна Іфігенія, нажахана перспективою мочилова між батечком та нареченим (обоє рябоє), сама вирішує йти у жертви і штовхає таку промову:
Нині дивиться на мене вся Еллада, бо лиш я
Можу з місця зрушить судна й повалити Іліон,
Щоб не смів надалі варвар посягати на жінок
Із щасливої Еллади, щоб довіку не забув
Покарання за Єлену, що Паріс у нас відняв!
(...)
Ти й Елладі, не собі лиш, привела на світ мене.
Врешті, скільки щитоносців, скільки тисяч веслярів
Піднялось, коли вітчизна чорну кривду понесла!
Всі готові в лютій січі полягти за рідний край.
Я ж одна з жалю до себе все звела б їм нанівець?
(...)
Еллін варваром хай править, а не варвар — елліном:
Той у рабстві народився, еллін — до свободи звик.
Тут рука сама тягнеться до обличчя: дівойко, що ти верзеш? Троянці не намагалися вас звоювати, Єлену ніхто не силував, твій дядечко Менелай просто чолоік-гівно, тому вона й утекла з Парисом. Якщо ви хочете полягти за рідний край, то навіщо вам плисти аж до Трої та тобі жертвувати собою, рідний край ось він, тут і убийтеся об стіну. І звідки ти знаєш про свободу та рабство у варварів, ти жодного дня з ними не жила. Власне, бувш еллінкою, ти не маєш жодної свободи, бо ти жінка.
Але як це схоже на те, що верзуть ватні росіянці! Замінити Трою на НАТО чи Україну, і вийде гідний допис з каналу Долгарьової чи Кашеварової.
Заждіть, зараз буде ще кумедніше. Еврипід написав цю трагедію не з вітру голови, він її написав у розпал останньої рішучої фази Пелопоннеської війни, яку Атени розпочали, порушивши Нікіїв мир, заради гегемонії на морських шляхах. У 406 році до н. е., коли п'єса була написана, атеняни встигли вихватити болючих пиздюлів від Сіракузів, на які вони напали, втратити весь флот (два рази), малоазійські колонії, купу колишніх союзників. За два роки після написання п'єси Атен втратять взагалі все, і спартанці взагалі будуть вирішувати, чи не вчинити з цими віроломними козлами так, як самі Атени вчинили з Мелосом, перебивши всіх дорослих чоловіків, а жінок та дітей продавши в рабство. Цього вимагали старі конкуренти Атен — Теби та Коринт. Проте спартанці розсудили, що не треба допомагати Тебам та Корнту ставати новими гегемонами (спойлер: не допомогло) і так пощадили Атени, лише роззброїли їх догола, та посадили їм на голову диктатуру 30 тиранів.
Передчуттям цієї катастрофи п'єса пронизана. Власне, вона є пропагандистським твором, у якому Еврипід агітує атенян полишити міжусобні срачі, берегти та цінувати їхнього найкращого полководця Алківіада (в п'єсі виведений як Ахілл), критикує олігархічну партію (Менелай), ну і під видом Іліону та варварів, звичайно, виводить Спарту та її тимчасових спільників на той час, старих ворогів, персів. Адже на перемозі над персами при Маратоні та Саламіні зросла гегемонія Атен (так, у них була своя Велика Перемога, за яку їм вся Еллада була по гріб життя винна, які чудові паралелі).
На момент написання п'єси Атени все ще демократія, але страшезно проблемна демократія. За вісім років до того Алківіада безпідставно звинуватили у дискредтації… перепрошую, в нарузі над богами, він мусив втекти, перейшов до спартанців, і кілька років робив життя атенян дуже цікавим. У Атенах розгорнулося справжнє полювання на відьом, більше 300 людей було кинуто до цюпи, декого стратили. Далі краще не стало, олігархи та демагоги рвали місто на шмаття; полководці, призначені не за воєнним талантом, а заради популізму, програвали битви, у яких гинув цвіт атенського юнацтва, і ніхто не міг бути спокійним за свою домівку, волю чи життя. Економіка міста пішла на пси. Почався голод. Правління 30 тиранів атеняни спочатку зустріли з радістю, бо воно привносило хоч якусь стабільність. Так-так, "Якщо не Критій, то хто".
Монолог бідолашної Іфігенії — породження не тоталітарної свідомості, а свідомості, яка обирає тоталітарність, бо змучена нескінченним існуванням в ситуації, коли ти не маєш ніяких прав і не знаєш, в який момент дорогенький батечко, дядечко та співвітчизники пустять тебе на мило заради своїх нагальних потреб. Стати жертвою — єдиний варіант отримати хоч якийсь контроль над своєю долею та надати своєму існуванню хоч якийсь сенс.
Атенян жо такого маразму довели 50 років війни. Росіяни живуть в таких умовах приблизно завжди, вони у массі ніколи не мали контролю над своїм життям, тому вони завжди готові обрати жертовність та систему світогляду, яка надасть цій жертовності сенс — тобто, тоталітаризм чи авторитаризм. Жертовність означає невинність. Жертва не обирає своєї долі — але й не несе тягаря помилок та неправоти, невід'ємного від свободи. Росіяни з неймовірною легкістю вбивають, ґвалтують, зраджують, грабують та катують саме тому, що знають: їх можуть зрадити, зґвалтувати, пограбувати чи замордувати в будь-який момент, просто так, причому не вороги, а свої ж. Ідеологія тут вторинна, росіяни міняють її швидше за одноразові рукавички, головне тут — збереження жертовності й невинності, психологічний механізм, який допомагає виживати серед атомізованого суспільства, члени якого ворожі одне до одного.
І дивним чином жертовність перетворює свого носія з безсилого на всемогутнього.
Нині дивиться на мене вся Еллада, бо лиш я
Можу з місця зрушить судна й повалити Іліон,
Саме тому екзальтовані жіночки відгукнулися на заклик Албу і побігли до Будинку Профспілок, знаючи, що там буде бійка. Навряд чи вони розраховували, що їхні зусилля допоможуть виграти вже безнадійний конфлікт. Навпаки, вони керувалися логікою бідної Іфігенії:
Та й чи варто ради жінки проти війська всього йти
Цьому воїну? Чи варто власним важити життям?
Муж один таки цінніший, ніж сто тисяч нас, жінок.
Ілюзія всемогутньості — спокуса, якій важко опиратися, коли ти звик до повної безсилості. Тому росіяни й не опираються. Як герой пісні Тимура Шаова, п'яний пастух без штанів, вони в своїх мріях вирушують долю світів та повелівають світилами.
Ви скажете: але більшість загиблих у Одесі була українцями. Так, дехто народився в Росії, як той-таки Кушнарьов, який зранку обіцяв стріляти українців як скажених собак, а ввечері вже лежав тихий та трохи попечений. Але більшість була місцеві.
Справа не лише в тому, що гастролери щасливо вшился, залишивши Іфігеній вмирати, а в тому, що Іфігенії були громадянами та громадянками України, народженим в СРСР, які своєю Еладою вважали Росію, а Україну чомусь ненавиділи, хоча Україна нічого поганого їм не зробила, так само як Троя не зробила нічого поганого Іфігенії.
Єдиний "гріх" України перед цими людьми полягав саме в тому, що Україна залишила їх вільними, дала всі можливості для повернення контролю за своїм життям, але ілюзії семогутності надати не могла. Справжня трагедія 2 травня полягає в тому, що людей на смерть погнала ілюзія. В них, як в Іфігенії, було ноль власних причин помирати. Вони могли просто залишиться вдома — ніхто не полював на симпатизантів Росії, ніхто не шукав невдалих інсургентів по хатах навіть після того, як біля центру "Афіни" (так, знову ця триклята Еллада) загинули люди. Вони свідомо стали на сторону Росії лише з однієї причини: Росія обіцяла ілюзію всемогутності, збереження розумової невинності, безперервний сон свідомості. Недарма ж у вустах росіян "свідомий" є лайкою.
Пристань на сторону Росії — і ти отримаєш дещо важливіше за життя, безпеку та майно.
Жертву склавши — всі на Трою. Буде пам'ятник мені —
Прах її: і шлюб мій в ньому, й діти, й слава у віках.
Нагадаю, що ця пропагандистська п'єса атенянам геть не допомогла: вони програли війну. Бо уявна невинність, небажання прокидатися та брати на себе відповідальність за свою долю ще ніколи й нікому не допомогла виграти війну, скільки б Іфігеній не спалили на жертовному багатті.
Хто вивчав історію, той знає, в чому різниця між росіянами та атенянами: отримана прочуханка змусила атенян прокинутись. Вони поєдналися довкола Тразибула, повалили диктатуру Тридцяти, відновили демократію.
Так, демократія залишилася проблемною. Так, атеняни засудили на смерть Сократа, а Тразибул був звинувачений в корупції і загинув під час грабіжницького походу на Родос. Свідоме життя та відповідальність за свою долю не гарантують щастя ба навіть праведного життя та легкої смерті.
Але зберігання розумової невинності, прагнення жертовності та сон свідомості гарантують безславну й бездарну загибель. Так було з атенськими олігархами та демагогами, так було з Тридцятьма тиранами, так було з невдалими заколотниками в Одесі, і так буде з Росією.
2 травня в Одесі було репетицією цієї війни. Але прагнення до збереження розумової невинності зіграло з росіянами поганий жарт: з репетиції вони не зробили висновків, вони вирішили, що головна вистава завершиться чимось іншим.
Ні. Кінець буде таким самим: сором, поразка, загибель.
Подивіться на ці фото. Ось обличчя людей, які несуть відповідальність за свою долю. Які прийшли мститися, але, побачивши своїх невідбутих убивць у небезпеці, почали їх рятувати.
Ці обличчя прекрасні.
