Мене тут (ну, на справді не тут, а в Мордокнизі) попросили пояснти за дискурси, наративи і чому це, бляха, важливо в умовах, коли нам на голову сиплються ракети. Осьо, пояснюю.
Отже, з дискурсами все просто: дискурс — це, в широкому смислі слова, контекст. Контекст — це, в широкому смислі слова, ситуація комунікації. Усі ми існуємо в певних контекстах та переходимо з одного в другий, коли змінюється ситуація комунікації. Наприклад, з мамою ми спілкуємося не так, як з приятелями по роботі. Це зрозуміло, так?
Тепер починаємо звужувати коло. У більш вузькому смислі дискурс — це все ще контекст, все ще комунікативна ситуація, але наразі вже не кожна комунікативна ситуація, а лише така, де хтось побудовує певну мовну схему, в якій слова мають чітко визначене значення. Ну, наприклад, коли математики збираються докупи та обговорюють між собою математичні проблеми, вони начебто розмовляють і людською мовою, але дискурс вже побудований так, що мирянин може тільки рота розкривати, як карась, але розумного нічого не скаже. Так само можна сказати про будь-яку компанію, яка поєднана спільною справою або спільною ідеєю. Та навіть просто люди, які разом живуть достаньо довго, формують дискурс, який може бути незрозумілим стороннім людям. Згадаємо анекдот про компанію, яка розповідала одне одному анекдоти, просто називаючи їхній номер — це хороша ілюстрація до питання що таке дискурс.
І тут починається цікава штука. В рамках дискурсу може з'являтися не лише особлива «внутрішня» лексика, як-ото професійний жаргон або якісь родинні прізвиська та словечки, але й звичні слова можуть міняти свій сенс або засіб вжитку. Наприслед, слово «тема» в ЛГБТ-середовищі означає, власне, приналежність до цього середовища, а не похідний пункт речення, як у мовознавстві. У середовищі фікрайтерів слово «жанр» означає не те, що у середовищі літературознавців. І таке інше.
Тому, коли спілкуються люди з різних дискурсів, це частенько виглядає як діалог глухого з тупим, бо кожен вживає слова у значенні, яке диктує йому звиклий дискурс, і вважає це значення очевидним, тому співрозмовник, який не розуміє цього очевидного значення, здається людині або тупим, або злонамірним. Наприклад, ватний житель Росії може до хрипу розповідати жителеві Краматорська чи Бахмута, що його вісім років бомбили, бо в російському ватному дискурсі те, що не контролює Росія — не Донбас, а коли його знову контролює Росія — то знову Донбас. Зі свого боку житель Краматроська чи Бахмута, якого війна вигнала з дому у 2022, думає собі «Боже, яке кончене».
Тепер про наративи. З наративами взагалі все просто — це набір кліше, за допомогою яких людина розпізнає дискурси за принципом «свій-чужий». Ну наприклад, якщо людина вживає слово «порохоскот», то з її політичною орієнтацією більш-менш все зрозуміло, так? Плюси вживання наративів: можна не гаяти зайвого часу на з'ясування позицій. Людина сказала «аллея ангелов», «одесская хатынь», або «Слава Україні», «русні пизда» — диспозицію з'ясовано.
Мінуси вживання наративів полягають у тому, що ти починаєш сам мислити в рамках того дискурсу, наративи якого вживаєш, і озирнутися не встигаєш, як вже й не в змозі виринути за межі того дискурсу.
Власне, більшість людей так собі й живе, не замислюючись, що існує в рамках якихось дискурсів, позначених наративами. Як-ото пан Журден з «Міщанина-шляхтича», який не знав, що все життя говорив прозою. До речі, пан Журден — яскрава ілюстрація до того, як людина може намагатися вписатися в іший дискурс шляхом засвоєння певних наративів, а комізм його комунікативної ситуації полягає в тому, що він не до тих наративів звертається.
Сьогоднішня війна є війною не лише зброї та економик, а дискурсів та наративів. Власне, так було завжди: перси кажуть «В Греції бардак, ходімо воювати їх, Великий Цар прийде, порядок наведе», в Греції кажуть «В Персії рабство та диктатура, дамо їм відкоша, вільні люди Еллади», при цьому спартанці формують ще свій наратив, атеняни свій, тебанці й коринтяні свої… Французи кажуть англійцям: «Ми перемагаємо, бо ви загарбники, і ваше діло неправедне», англійці кажуть «Ні, ви перемагаєте, тому що ваша Жанна відьма», і таке інше. Але сьогоднішня епоха внесла свої корективи: завдяки інтернету та соцмережам ми можемо спостерігати війну у реальному часі та плодити й поширювати наративи з кулеметною швидкістю.
Саме тому треба уважно дивитися, який наратив пускати собі в голову. Бо певні наративи працюють не гірше за ворожу кулю. І наразі я кажу саме про наративи російських ліберальних блогерів та інших «хороших руських». Тут є відео з докладним розбором, чому це херово, я не буду повторювати за людьми, вони зробили краще.
https://youtu.be/WxK3S5DKQjA
Але я вкажу на головну проблему з російськими наративами, через яку треба за можливості уникати взагалі будь-якого російського контенту, навіть супер-дупер ліберального, антивоєнного та дуже-дуже класного.
РОСІЙСЬКІ НАРАТИВИ ПОБУДОВАНІ ЯК ДЕФОЛТНІ.
Російський наратив, коли залазить тобі в голову, «поводиться» як росіянин за кордоном «ближнього зарубіжжя» — він начебто очікує, що його за визначенням всі розуміють, його мову знають, його цінності цінують і таке інше. Ну, звичайно, це сильна антропоморфізація, наратив є просто словесним кліше, він не може нічого очікувати і ніяк поводитися. Але його сформувала людина, яка очікує саме такого дефолтного розуміння.
Наведу свіжий приклад. Одна дуже ліберальна і антивоєнна російська антропологиня, яка зараз, природно, в Тбілісі досліджує, власне, цю війну і російське суспільство як антрополог (а де ж це усе досліджувати, як не в Тбілісі), з приводу кримсьвого моста написала:
«ДЕМОСТОВИЗАЦИЯ. Взрыв Крымского моста с утра был подан в российских СМИ как взрыв цистерны, как инцидент, о теракте еще не говорили, в результате конечно, пошла лавина шуток над российским новоязом:
„Наблюдается отрицательный рост опор моста“,
„Не надо паники, поврежден всего лишь 1% Крымского поста“,
„Крымский мост перешел под охрану флагмана Черноморского флота «Москва»“.
Ну и самое сильное, как мне кажется:
„Крымской мост отошёл на более влажные позиции“
Я все это фиксирую но с тяжелым сердцем. Могли погибнуть люди.»
Одразу їй в панамку полетіли високоточні хуї, і вона хутенько виправилася: «И в Украине гибнут люди, и это невыносимо.» Але показово те, що вона виправилася лише після хуїв в панамку.
Авжеж, вона не вважає, що українці не люди та їх не шкода. Вона всю дорогу співчуває нам та пише, що путін хуйло, і його хуйлізм науково обґрунтований.
Але вона за замовчуванням очікувала, що це співчуття українцям авдиторія зчитає з неї сама, без озвучення. А співчуття загиблим росіянам треба озвучити, бо треба подати їм сигнал: «я все ще своя, я все ще належу до цієї популяції гомо сапієнс сапієнс, яка називає себе росіянами». Як сказала інша хороша росіянка там, в коментах, «И в Мариуполе, как и в других городах Украины, погибают люди. И там не было никакого сомнения, что это зло. А сейчас — и разрушение моста — хорошо и гибель людей — плохо». Тобто, їхне співчуття ми маємо считувати, коли воно мовчазне, і сприймати як даність, тому що, нуууу… тому що тому.
Як сказав граф де ля Фер, «І це ще один із кращих».
Приблизно те саме відбувається з будь-якими російськими наративами: вони розраховані на те, що ти сприйматимеш їх як дефолтні установки, і коли їхня маса в голові перевищує критичну, вони й починають сприйматися як дефолтні. Попросту кажучи, ти дивишся на світ очима м*скаля.
Але є й хороша новина: росіяни настільки звикли сприймати свої наративи та дискурси як дефолт, що за наявності хоч якоїсь, хоч плюгавенької конкуренції, їхні наративи й дискурси починають програвати. Щоб не пояснювати довго, порівняйте «Пірати ХХ вєка» з «Термінатором». ОК, надто нерівні умови — порвівняйте з французькими «Авантюристами» (до речі, не найвдаліший з фільмів Бельмондо). Бляха, знову надто нерівні — ну, порівняйте з індійським «Як три мушкетери». Зрозуміло,так?
Це проблема з усіма монополіями, в тому числі культурними: щойно ти підгрібаєш під себе весь ринок цілком, як перестаєш дбати про якість продукту, і вона одразу вниз гульк! Тому їхня пропаганда таке гівно.
Навіть росіяни, яким вдалося опанувати англійську, починають віддавати перевагу англомовному контенту. Бо є джинси, і є джинси фабрики «Большевічка».
Чому треба переходити на українськй контент? Но власне, саме тому! Щойно в голові з'являється конкуренція російським наративам, вони починають сипатися.
Насправді тут найважче почати. Наприклад, одна дамочка питала в мене, які українські відеоблоги я їй запропоную, і коли я підказала нащот Підпільної гуманітарки, вона видала, що ПГ «це вузькоспеціальне». Канал, зроблений для ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ української культури, гну буквально «для чайників» — «це вузькоспеціальне». Явний маркер того, що людина просто не хоче злазити з Арестовичів і Дудів. Не будьте як та дамочка, будьте як Сергій Стерненко. Наша русофобія все ще недостатня.
