У мене були погані передчуття ще з моменту перегляду трейлера. Він не обіцяв ніякої цікавої історії, а натомість обіцяв купу кліше. Але я сказала собі: Оля, ти маєш підтримати вітчизняне кіновиробництво. Сходи в кіно. А раптом, ну, просто трейлер був такий зниділий тому, що його склепали рукожопи. А кіно нормальне.
Краще б я просто задонатила сто гривень на вітчизняне кіно. Всім зараз погано, всім хочеться їстоньки, я все розумію, але так було б чесніше.
А з іншого боку — коли б я ото ще роздуплилася сісти й написати про наше патріотичне кіно.
Прийнято вважати, що наше кіно не може вилізти з дупи, бо нема грошей. Гівно правда, як кажуть брати-поляки. Тобто, грошей таки нема, правда тут наочна, але в нашому кіно найчастіше і найглибше просрана та частина, котра вимагає найменше грошей: сценарій.
Ви скажете: Олю, ти сценаристка і тому всі проблеми бачиш у поганих сценаріях. Ти як той чувак, в якого є лише молоток, і він всюди бачить лише цвяхи.
А я на це скажу: а що ж мені робити, якщо всюди! Стирчать! Срані! Цвяхи! От, наприклад, «Білий ворон» — це штука, зроблена з самих цвяхів.
Скажемо прямо: для нашого патріотичного кіно пишуть сценарії ті ж самі люди, які пишуть їх для мелодрам вихідного дня, комедій кшталту «Шалене весілля», та детективів, які потім купувала русня, і які, відповідно, творились під її смаки.
Ну тобто, коли людина роками клепає гівно, навряд чи можна чекати, що вона раптово візьме і зробить конфету. Руки в неї під конфети не заточені.
Але Мар'ян Бучан, скажете ви, не зашкварився писанням трешових детективів та гівноопер. Це взагалі його сценарний дебют!
Ага, скажу я. Цей сценарій просто кричить «Мій перший фік!» «В кіно я прийшов насправді з монтажу. Я не мав стати режисером. Я мав бути програмістом, мабуть, був би зараз десь в ІТ-галузі,» — каже Мар'ян в інтерв'ю. І це чистісінька правда. Чувак, ти мав бути програмістом. Аж ніяк не сценаристом. Бо герої в тебе — функції, не люди.
А коли Мар'ян Бучан каже, що звертався до порадами до Лінди Сегер, це вже неправда. Ну невже бабця Лінда читала сценарій українською? І невже якби вона його прочитала, в неї була б якась інша порада, крім: «Юначе, прочитайте два мої бестселлери: „Як хороший сценарій зробити великим“ та „Як створити незабутні характери“? І я не вірю, пане Бучан, не вірю, що ви з тої поради скористалися. І я навіть не згадую про третю книгу: „Писати підтекст“. За неї не треба братися, поки не навчишся творити, власне, текст.
До речі, пані Вайно, ви в курсі, чим ваш син займається у вільний час на народні гроші? Ви краще сходіть подивіться. А то отак викладаєте сценарну майстерність у Івано-Франківську, а синочок вас ганьбить.
Окей, „Читач мій жде тут рими рози“ — тобто, пояснення, чому фільм барахло. „На от візьми її мерщій“ — тобто, я розповім сюжет. Весь. Зараз. У чувака вбили дружину, він вивчився на снайпера і вбиває москалів. Це сюжет. Аллес.
Ви мені скажете: але ж в основі лежить реальна історіія реального чоловіка, Миколи Вороніна, який справді з Горлівки і справді став снайпером!
А я скажу: ТАК!!! І ця історія набагато цікавіша від усього, що нам показали в фільмі! Реальний Микола Воронін був членом руснявої отруйної секти Мегре, і приїхав у Горлівку, власне, підтримати АНТИМАЙДАН. І лише побачивши, яка бандота і почвари зібралися в таборі сепаратистів, і як їнструктори з Росії навчають їх вбивати, Микола сахнувся, пішов подивитися на український табір — і зробив свій вибір.
ОЦЕ реально цікава історія! Савл упав з коня і піднявся вже як Павло, работорговець Джон Ньютон трафив у рабство, відчув духовне переродження і став аболіціоністом, Микола Воронін три дні пробув сєпаром та переродився на українця. „Майн лібер Совушка, переворот відбувся в моїй душі“ — якщо в історії немає цього, в ній немає нічого.
Вітаю, пане Бучан, ви мали шикарну історію, і ви її всрали, розмінявши на найтупіший, найблювотніший мізогінний штамп — „Жінка в холодильнику“.
Може, ви дали своєму персонажеві Вороненку кращу історію? Може, в нього інший напрямок духовного зросту? Ніт. Ані духовного, ані інтелектуального зросту персонаж не демонструє. Найближчою до того, що називається словом „прогрес“, є сцена, в якій Вороненко опановує високе мистецтво збірки-розбірки автомату на швидкість. Військова справа в цьому кіні теж показана всрато, я ще зупинюся на ній окремо, а поки що так, заб'ю перший цвях: у фільмі банально нема сюжету, є низка подій, погано між собою пов'язаних, і ніяк не відповідних головній функції кінофабули: показати шлях героя, його трансформацію, смерть в якості однієї людини і відродження в якості іншої.
Тут напевно будуть заперечення, що тіпа Микола в кіно показаний як пацифіст, який перероджується на воїна, і в тому є шлях. А пан Дракон на це звелів сказати: ніт, Микола не показаний як пацифіст. Показано, як він викладає з каміння пацифік, це різні речі. Можливість якось озвучити його погляди автор… правильно, всрав. Серед проукраїнських протестантів тодіі були люди, які стояли суто за мирне вирішення справ, їх називали ще „гандістами“. Праві вони були чи ні, але вони мали чіткі переконання та ідеологію, вони готові були за ці переконання страждати, як постраждали учасники молитовного маратону за єдину Україну, і вони ці переконання висловлювали. Автор цілком міг зробити свого персонажа одним з таких людей, незлостивих, але переконаних. Проте, він зробив його ніяким. Все, що можна сказати про Миколу на початку фільму — що він любить дружину і що вони обоє трошки фріки.
Взагалі сценарій можна описати фразою з „Шерлока Голмса“ Гая Річі: „Вони не упускають нагоди упустити нагоду“. Як автор показує протистояння на Донбасі весною 2014? За допомогою новин по телевізору! Нагадаю: дія відбувається в Горлівці. В ті самі дні, коли ссепаратисти та російські диверсанти кілька разів захоплювали мерію та відділ поліції. Коли було викрадено й закатовано Володимира Рибака. Авжеж, горлівчанам нізвідки було довідатись про ці події, як з телевізора! Нічого цікавого не відбувалося, тому Мар'янові Бучану довелося вигадати убивство дружини Вороненка!
Нумо, тепер заколотимо другий цвях. Пан Бучан — лінько, яке не напружується проводити навіть поверхневі дослідження теми, за яку взвся. Ну вот тупо ти показуєш урок — чому в тебе школяри явних 17-18 років вивчають механіку? У старших класах навчають вже атомної та ядерної фізики. Так, це дрібниця, але така неуважність до дрібниць є фірмовим знаком цього фільму. Ця неуважність знов і знов спливає, як котяче гівно, яке підсохло у силіконовому наповнювачі, і тепер не хоче тонути. Коли наш герой стає на путь воїна, його довго не сприймають за свого, аж поки він не доводить, що він реален зольдат, знаєте, чим? Правильно, він розбирає та збирає калашмат за 20 секунд із зав'язаними очима.
По-перше, у реальному житті це задрачування на швидкість давно перестало бути фетишем, на рівні з шагістикою та підмітанням плацу ломакою. Так, боєць має вміти розібрати та зібрати автомат за притомний проміжок часу. Але це потрібно з єдиною метою: почистити та доглянути зброю. Ніхто не робитиме цього в умовах дикої гначки, коли треба вкластися в 20 секунд. Якщо вміння збирати зброю з заплющеними очима хоча б має раціональне зерно — на фронті у тебе не завжди є і час, і хороше освітлення водночас — то оце розривання калашмату на швидкість є суто галімими понтами. І, по-друге, коли хтось задрачується отим розриванням на швидкість — то там йде мова про 15 секунд. Я не жартую, я бачила, як це роблять діти 13-14 років. Бо саме в керівників патріотичних гуртків є час і натхнення це надрачувати, ніхто ж не дасть їм реальних патронів для тренування міткості.
Дрібна деталь, але вона показує, наскільки Бучан не знає поля. А ще вона руйнує образ головного героя. Бо якщо я, пересічна тьотка, опанувала розбирання-збирання за 30 секунд протягом одного двогодинного заняття, то що я маю думати про нашого орла Миколу? І що я маю думати про сценариста, який на початку фільму показує нам, що Микола самотужки зібрав вітряк та динамо-машину, а в другому акті той самий Микола не може роздуплитися в будові примітивного калаша?
Бучан лінько, і тому не прописує жодного персонажа, крім головного героя, якого теж прописує ліниво та кострубато. Але принаймні в нього є хоч якась передісторія та суб'єктність. У решти їх нема. Нема характерів, нема конфліктів, нема навіть реплік, крім „Готовий. Код Зелений“ або „Де вони? — На завданні“. Трооооошечки проблиск є, коли героєві видають застарілий „бластер“, і він з товаришами наспівує „імперський марш“. Окей, тепер ми знаємо, що персонажі дивилися „Зоряні війни“. Коли Бучанові треба трохи розкрити характер Кепа, щоб вбити його заради драми (теж всрато), він знову вдається до банальнішого штампу: Кеп показує Миколі фото своєї родини. Я не жартую, він буквально показує Рокове Фото. Все. У Кепа є родина, тепер нам буде шкода,що його вб'ють. Решта персонажів, мабуть, виросла на дереві.
Відсутність особистих стосунків та конфліктів робить другий акт неймовірно нудним. Це просто послідовність тренувань та бойових дій, без жодного натяку на якусь драму. Там, де натяк на драму є, він виходить… правильно, всратим. Наприклад, на початку кіна Микола конфліктує з учнем, який намалював на дошці улюблений орган руських та руснявих, який вони завжди будуть. Закони життя такі, що навряд чи вчитель і учень перетнуться в майбутньому. Закони драми, навпаки, вимагають, щоб вони зустрілися і поставили точку в цьому спорі: інтелект проти тупості. Бучан намагається діяти за законами драми: одного дня Ворон бачить учня в приціл серед інших довбойобів, зодягнених в пацакські лахи. Учень підривається на міні, поставлениій вчителем, фініта. Який меседж ви в це вклали, пане Бучан? „Будеш малювати на дошці хуї — підірвешся на міні“? Або „Тупість можна перемогти влучним пострілом“? Ах, якби ж то, пане Мар'ян, якби ж то… Ні, якщо неіронічно, то з діалогу ясно, що той учень був поганий хлоп і мусив померти, бо „він свій вибір зробив“ — але такий примітив краще взагалі не озвучувати, бо воно і так на поверхні.
Головний ворог, убивця Кепа, з'являється лише в третьому акті, і він, власне, міг би не з'являтися. Знов-таки, за законами життя байдуже, що там за людина по той бік прицілу і що в неї в голові. А за законами драми навпаки — головний ворог має з'явитися якомога раніше, бо він втілює антицінності нашого героя, те, проти чого герой повстає та бореться. Якщо пригадати „Американського снайпера“, під якого Бучан дуже намагається підлаштуватись, то там архінемезіс головного героя на прізвисько Мустафа заявлений дуже рано. Відкладати появу російського снайпера Сірого до третього акту було… так, всрато. При такій подачі він просто ще один ворог, ще один трофей, і навіть те, що саме він вбив Кепа та Клима, не грає жодної ролі, бо про Клима ми лише те й знаємо, що він Клим, а Кеп загинув власне через те, що наш головний герой довбойоб і вистрілив без наказу, спаливши їхню позицію.
Поіертаємося до законів драми. На своєму першому завданні Ворон бачить, як русня кошмарить двох людей, чоловіка й дружину. Здавалося б, для Ворона, на очах якого застрелили його дружину, це дуже тригерно, і саме тут він мав налажати, відкрити вогонь без наказу, отримати від начальства тришия і зробити це етапом свого особистого зросту, навчившися розсудливості й холоднокровності. Але ніт, саме це завдання він виконує без сучка й задирки, а лажає ні сіло ні впало, на рівному місці знічев'я, просто тому, що автор схаменувся, і вирішив влаштувати Кепові професійну смерть ментора (бо куди ж ми без штампів). Це настільки знічев'я, що групу, у якій працює архінемезис, російськй снайпер Сірий, наче навмисне підганяють нашим героям, бо ніякого бойового завдання ця група не виконує, просто стирчить собі в лісопосадці.
Окей, настав час поговорити про всратість військової справи в цьому кіні.
В усіх інтерв'ю та інших матеріялах стосовно фільму, зокрема в інтерв'ю виконавця головної ролі Павла Алдошина, говориться про те, як творці фільму ретельно підійшли до відтворення військової практики. „Авжеж, коли військовий консультант погоджувався на співпрацю з режисеом (він, до речі, брав безпосередню участь у написанні сценарію — консультував режисера щодо військових питань). Чому він в принципі зголосився консультувати кіно: вони з режисером домовилися, що це буде правдиве кіно, максимально «трушне». Тому ми, на скільки це можливо (звичайно декілька сцен були відзняті суто тому, що це красиво, але вони мінімізовані) зробили його «трушним», для нас це було в пріоритеті. Думаю, у нас це вийшло.«
Я скажу так: хлопці, у вас це вийшло в тій частині, де йдеться власне про снайперську справу, і то не всюди. Наприклад, фінальний двобій Ворона та Сірого, де Ворон замість снайпінгу лізе у вороже гнездо як ніндзя, явно проходить по статті „декілька сцен були відзняті суто тому, що це красиво“. Ну, може, й красиво, але використовувати так хорошого снайпера це максимально по-дурацькому. Але решта — маскування, повільний рух, робота в парі (нарешті в кіно снайпер працює в парі!) — вийшло добре.
А от все, що виходить за межі снайперськой праці, вийшло не добре. Слухайте, я той ще диванний експерт, але року військовоі підготовки та читання фон Даха мені вистачило, щоб затвердити собі одну просту річ: ВІЙСЬКОВІ ОПЕРАЦІЇ МАЮТЬ СЕНС. Навіть найдрібніші, тіпа „перехопити та знищити орківський БТР“.
Єдина військова операція, показана в цьому фільмі, яка мала сенс, і участь в якій снайперів мала сенс — це захоплення блокпоста на мості. Всі решта викликають законне питання: шоб шо? Ота група, яка ретельно маскувала свої машини, з якою разом зайшов вражина Сірий — вона що взагалі робила? Чому так важливо було саме „спостерігати, не стріляти“, як напучував нашого довбойоба Ворона його напарник і командир Кеп? А ті двоє снайперів на смітнику? Чому потужна бойова одиниця, пара снайперів, просто стирчить серед поля на смітнику розбитого заводу? Чому група російських снайперів (і більше нікого!) контролює хімкомбінат?
Снайпер — це боєць у складі групи, який працює на виконання бойового завдання групи. Зазвичай це ліквідація ворожих командирів, кулеметників, гранатометників, операторів ракетних комплексів. Також сіяння паніки на позиціях. Бо коли ти добре окопався, аж тут по тобі починає хтось невидимий єбашити з флангу чи тилу — це серйозний привід здриснути навіть з добре обладнаних позицій. Решту роботи робить піхота або спецвійська, разом з якими снайпер працює. Пара снайперів при хорошому везінні може викинути цілу роту з лінії окопів, але не може зайняти ті позиції та утримувати їх. Тому снайпер не працює на самоті.
Але у фільмі нормальну взаємодію снайпера з групою показано лише раз. Всі решта разів снайпери зображені як такі собі вільні мисливці, які полюють одне на одного в тумані. І наші, і москальські. А коли Ворон став такою неїбатись елітою, що в нього завелася власна бет-печера з телевізором і ванною, я поховала себе у фейспалмах до кінця кіна, і решту дивилася скрізь пальці.
(Це мене врятувало, коли з екрану в мене вистрілили цитатою з „Брата 2“: „Ви мені ще за Севастополь відповісте“. Серйозно, бляха?)
Авжеж, як сценарист, я цілковито розумію привабливість сюжету про дуель снайперів. Зрештою в усіх фільмах про снайперів вона є. Але камон, в „Білому вороні“ примудрилися всрати і це — там замість дуелі снайпер з ножем в руках лізе валити ворога, щоб ритуально побризкати кров'ю на оберіг, створений убитою дружиною. Ну, знаєте, це ж для цього готували стріляти на півтора километри та лазити невидимим по багнюці. Щоб він ворога ножичком почікав.
Аби додати ворогові — Сірому — драматичної глибини, фільм каже нам, що він використовує експансивні кулі. „Вони розкриваються в тілі, як квітка“. Уууу! Страшно! Але ніт, тому що експансивний боєприпас — це, ну, тупо мисливський боєприпас. І снайпер, який його використовує, сам собі Буратіно, тому що ці кулі на дистанціях роботи снайпера доволі легко зупиняє бронежилет, каска та будь-яке гівняне укриття. Ну от уявіть собі: ви годинами лежали в схованці, комарі вас їли, очі болять від напруги, срака відмерзла, аж тут нарешті сталася нагода зробити постріл, БАБАХ! — і вражина залишається живий та майже неушкоджений, бо мав на собі плитоноску. Прикро, так?
Тому снайпери беруть не експансивні кулі, а снайперські — зі сталевим сердечником, дуже обтічної форми для високої купчастості стрільби. До речі, на великих дистанціях, від 400 метрів, ці кулі все одно розхитуються в польоті, породжуючи ще одну страшилку — про „кулі зі зміщеним осередком ваги“. Просто диво, як ця пугалка не потрапила в фільм.
Ох, я зла на цей фільм. Вже шість сторінок, а я ще не перейшла до головного. До цілковитої слабкості нашого патріотичного кіно взагалі. І тут дозвольте мені звернутися знов до інтерв'ю Павла Алдошина.
„І на додачу до того, що це круто знято, у такому проєкті хороший сценарій. А чому так? Тому що у студій масштабу HBO високі вимоги до акторів як фахівців цієї справи. Вони актори і плюс вони мають бути військово навчені, аби у кадрі була достовірність. Для нашого кіно досить довго це було не важливо. Ми граємося в якесь уявлення про армію, про конфлікт на Донбасі, у якесь уявлення про те, як існують військові між собою. Це сумно, на жаль, але так є….І тому військове кіно в Україні частіша за все нецікаве. Треба підвищувати планку, треба осягати нові простори якості. А коли немає такої задачі у режисера, у продюсера — то таке і кіно…«
Це дуже слушно, навіть з огляду на те, що „Білий Ворон“ теж цілком заслуговує на всю цю критику. Можливо, Павло навіть трохи тримав тут дулю в кишені, бо почувався не в праві критикувати власний продукт, але дуже кортіло. Справедливо і те, що він сказав далі:
„Чесно? Я не бачив героя в українському кіно. Його немає! Ми його загубили десь…У мене таке враження, що ми цього героя починаємо вже у відзнятому фільмі шукати, а його треба шукати під час написання сценарію, під час задуму. А коли героя починають шукати на монтажному столі —нічого з того не вийде. Тому в українському кіно я поки не бачив героя, того героя, який надихає і запалює…героя, який викарбовується в серці нації. Ми в пошуку такого героя.“
Вважаючи на те, що війна триває вже 8 років, пошуки героя дещо затягнулися. У чому ж проблема?
Давайте не будемо дивитись на найгірші зразки нашого патріотичного жанру. Подивимось на кращий: „Кіборгів“ Ахтема Сеїтаблаєва.
Власне, „Кіборги“ цілком присвячені цій тематиці: пошукові нового героя. Ідейне протистояння в „Кіборгах“ відбувається не між нашими та ворогами (тут все ясно), а між Мажором, який втілює нову, євроорієнтовану Україну, та Серпнем, який є націоналістом старого формату: консервативним, впертим, забарним, традиційним. І автори фільму, зокрема сценаристка Наталя Ворожбит, не наважуються розв'язати цей спір експліцитно, кінцевим ствердженням якоїсь позиції. З одного боку, зрозуміло, що Серпень, дай йому волю, побудує в Україні греко-католицький талібан, не кращий за російські „духовні скрєпи“. З іншого боку, Мажор не може до пуття пояснити, які саме цінності він обстоює. Тому їхнє протистояння розв'язується лише на символічному плані: Серпень, носій застарілої традиційності, гине, Мажор перероджується на загартованого досвідченого вояка та посідає його місце.
Тобто, посил „найкраще, що можуть зробити націоналісти старої формації — це загинути в бою з орками“ експліцитно не висловлений, але імпліцитно присутній. Словами через рот цього казати не можна, але дякуємо Ворозбит та Сеїтаблаєву за постановку проблеми взагалі.
Ми зараз трошки розриваємося між Мажором та Серпнем. Тому в нас і нема героя. Наше кіно роблять люди, серед яких нема жодного Серпня, тому позиція Серпня нам цілковито чужа. У найкращому випадку ми — продюсери, сценаристи, режиссери, монтажери, оператори — Мажори. У найгіршому випадку ми кон'юнктурники, які радо працювали на Росію, але тепер залишилися без цієї годівнички. Але у нас є певне уявлення про українського націоналиста — власне, Серпня — якого ми намагаємося героїзувати. Але ми не знаємо цієї авдиторії. Ба навіть боїмося її. Тому цей національно-орієнтований герой вихожить або кострубатим, або неприємним, як той-таки Серпень.
У нас немає героя, тому, що люди, які намагаються нам його дати, по-перше, розгублені, а по-друге, нещирі. А щире майже не пробтвається через рогатки Держкіно, де сидять люди савєцького гарту, перефарбовані у жовто-блакитне. В цих людей вже насмерть вколочена шароварщина та „романтичне кіно“, тому фінансування рок за роком отримують або шароварні, або фестивальні проєкти.
Власне, актуальним героєм зараз був би реальний, а не кіношний Микола Воронін. Бо мільйони українців за ці вісім років, як і він, пройшли трансформацію від „недо-руських“ до свідомих українців. Багато хто з кіношників пройшов цю трансформацію і міг би зняти про неї щось цілковито щире, потужне та актуальне.
Але є одне „але“: над нами тяжіє шаблонний образ українського патріота, який народився на Западенщині, був вигодований молоком Бандери й Шухевича, першими його словами були „Слава Йсу“, а другими „Смерть москалям“, все життя провів у закарпатському селі, у 2014 році приїхав на Майдан і одразу звідти на фронт. Це до срачки кумедно, але над нами, перевежно жителями центру та сходу, він тяжіє сильніше, ніж над самими западенцями, які просто не соромляться бути собою. Я знаю чувака з Києва, який народився в Кіровограді, але уперто тулить до своїх сценаріїв львів'ян, горців, мольфарів, кого завгодно, аби зідти, з західних полонин. Гадаю, таких більше за одного.
Ми нещирі, бо самі себе боїмося. Боїмося показатися нецікавими, негідними, неспроможними. Боїмося нарікань від людей, що були патріотами України все життя.
Але знаєте що? У нас нема іншого виходу. Якщо ти прийшов до виноградника об одинадцятій годині, ти маєш стати до праці разом з усіма, та виконати її сумлінно. Отримаєш им свій динар чи ні — вже справа Господаря.
Так, ну а чи можна щось про цей фільм сказати хорошого?
Можна. По-перше, операторська робота та робота художника-постановника в ньому прекрасна. Знімаю капелюха перед Костянтином Пономарьовим та Максимом Німенком.
По-друге, Павло Алдошин таки хороший актор. Принаймні, у тій сфері, яку називають „фізичний актор“. Може, ін і не привнесе щось нечувано нове у образ гамлета, але він зграбно рухається в кадріі, вправно володіє зброєю і своїм тілом.
По-третє, бляха, яке в нього тіло! Він просто Містер Фансервіс. Дурацька сцена з ванною, де нам показують його голим, виправдовує своє існування завдяки дупі Павла. Це найкраща мужська дупа України.
Боже, збережи її.
