Коли я була ще дівчиною юною і спілкувалася в Толкін-спільнотах рунета, я ставила питання, чому саме російський фендом породив феномен темнушництва. Люди, які вже тоді з'їхали за бугор і перебувають паралельно в англомовній тусовці, казали, що там мелькорофанства та сауронофілії не спостерігається. А в нас аж буяло. Причому в різних варіаціях: Ніенна пише плачливі фанфіки про хорошого Мелькора, Єськов стругає політтрилер про прогресивний Мордор проти рероградно-расистського Лоріена, ще всякі дрібниці на кшталт творінь Новакович, що зовсім зтерлися з пам'яті. Перумов творив образ «Білокурої бестії Олмера», який начебто негативний персонаж, але за суттю правий. Ну і всякі там милі фрагменти на кшталт покиданих в ущелину силами добра жінок і дітей орків (це вже в Чорному Списі, так).
Лазарчуківський висер про урус-хаїв стоїть трохи особняком, бо Лазарчук ніколи не був у Толкін-фендомі.
Я зараз не обговорюватиму літературну якість цього всього, не в ній справа. Я загострю увагу на іншому аспекті: всі, хто написали хоч щось помітне в жанрі «Толкієн-темнушництва», є уродженцями/постійно проживають на «великоросійських» територіях.
Про ідеологічні аспекти темнушництва я свого часу багато думала, а ось про зворушливий збіг з великоросійщиною – тільки після кримнашу. От, скажімо, у 2014 Іллет кинулася організовувати антифашистський концерт – і її антифашистський пафос був спрямований зовсім не на тих, хто бив та нищив українців у Керчі та Донецьку. Іллет – один із співавторів «Чорної книги Арди» та одноосібний автор багатьох пафосних пісень про доброго Мелькора та його учнів.
У якийсь момент розпачу я навіть узагальнила: росіянам подобається зло. Ось так усе просто і страшно. Ось ми шукаємо якихось складних мотивацій, а воно так просто: ну є ж діти, яким подобається мучити кошенят? Ну ось тут це склалося в народотворчий фактор.
Але цю думку я незабаром відкинула, тому що, по-перше, вона є надто великим узагальненням, а отже, вже в основі своїй невірна, а по-друге, вона ще й богословськи ущербна. Зло – це ніщо. А ніщо не може служити фактором творіння чогось, навіть такого мізерного, як російська національна ідентичність.
Ну і взагалі, хіба лише темнушники вдарилися в кримнаш? Світлушників теж понесло від берега хвилею.
Але всеж таки я помітила певний патерн у «темних» творіннях толкен-фендома і дискусіях довкола.
- Те, що сказане у текстах Толкієна про сили зла – «чорний піар» сил добра, а тексти Толкієна – книга, написана переможцями.
- Тому будь-яке повідомлення про злочини «темної сторони» (тобто своїх) потрібно розглядати під цим кутом. Найчастіше – відмахуватися від нього як від «світлого чорного піару».
- Якщо від нього не можна відмахнутися, якщо момент занадто сюжетоутворюючий (наприклад, те, як Моргот спалив Ард-Гален разом з усіма, хто там був, і тим переламав хід війни на свою користь) – потрібно використовувати трактування «довели добру людини, себе не тямив». А потім довго каявся і ангстився.
- Будь-які непристойні дії «світлої» сторони трактуються у найнесприятливішому світлі, з вичавлюванням педалі до упору. Наприклад, фраза «на захід від Імлистих гір не залишилося ні людини, ні орка» сприймається як однозначний геноцид «світлими» «темних», а не як «не залишилося здатних тримати зброю» і не як «усі втекли/поховалися». Або: слова Гендальфа «я лякнув його (Голлума) вогнем» трактуються однозначно як «Гендальф Голлума катував вогнем».
- Але у Толкіна таких місць, де можна якось натягнути сову на глобус, все одно до горя мало. Тому в хід йде банальне вигадування злочинів світлих. Причому вигадані злочини, як правило, люто-шалено картинні. Еталон — розп'яття учнів Мелькора на скелі з подальшим задзьобуванням орлами.
А тепер знайдіть десять відмінностей із дискурсом кремлетролів. Гаразд, не десять – одне знайдіть.
Тобто вже на початку 2000-х все це було. Тільки чекало свого часу, щоб вистрілити. Та й дочекалося.
Чесно кажучи, на той час мене більше дивувало ось що: аби вдатися до цих патернів адвоката диявола, потрібно з якихось причин почати співчувати толкінівським темним. Ну, тобто: ось ти читаєш Володаря Колець. Усі ми починали з цього, правда? Насамперед ми дізнаємося про представників Темної сторони що? Назгули. Меррі непритомніє, ледь опинившись з одним з них, така від них струменить аура жаху і ненависті. Потім хобіти знаходять свої ліжка порубаними: назгули збиралися вбити їх уві сні. Класні пацани ці назгули, з такими одразу хочеться водити компанію. Потім вони намагаються вбити Фродо і завдають йому болісної рани. Потім Хранителів атакують у Морії – перше зіткнення з ворогом. Чудові хлопці, які насамперед кидаються тебе вбивати. Балрог знову ж таки. Потім – весела компанія саруманових урук-хаїв, які дуже засмучуються, що їм не можна катувати і вбити бранців просто зараз. А дуже хочеться. Той самий привід для засмучення і в орків, що схопили Фродо. І, нарешті, Пеленнорська битва – точніше, її переддень, початок облоги Гондора:
«А за ними градом посипалися зовсім інші, невеликі ядра. Вони розкочувалися вулицями та провулками за воротами — і, побачивши, що це за ядра, суворі воїни скрикували і плакали, не соромлячись. Бо вороги кидали у місто відрубані голови загиблих в Осгіліаті, у боях за Раммас-Екор, на Пеленнорських пажитях.
Страшний був їхній вигляд — сплюснуті, розбиті, посічені, з мерзенним тавром Недреманного Ока на лобі, і все ж у них вгадувалися знайомі, дорогі риси, зведені смертними муками. Вдивлялися, згадували і впізнавали тих, хто ще нещодавно гордовито крокував у строю, розорював поля, приїжджав на свято із зелених полонин».
Йой, файні хлопці ці сауронівці, одразу хочеться з ними заприятелювати!
Що, ну ось що має бути в голові в людини, щоб вона сказала собі: «Стривайте, це зовсім не лиходії, а невинно обмовлені герої»? Як має працювати її думка?
Спочатку я грішила на Перебудову. На поколінні «старших братів і сестер» (перша половина 70-х) дуже сказався той потік перебудовних одкровень, коли раптом з'ясувалося, що «один лишь дедушка Ленин хороший был вождь, а все другие враги и такие мудаки». Тобто, до Толкієна ці люди застосували той самий підхід, що і до власної історії, тим більше, «Сільмарилліон» благодатний ґрунт для таких розвідок, ельфи на світанку своєї юності химородили дай боже.
Логічно? Логічно. Але один факт залишається тут нероз'ясненим – перебудовні одкровення пройшли по всьому СРСР, але своєї Ніенни та свого Єськова не з'явилося ніде, крім Росії. Українці, біларуси, балтійці, грузини та вірмени, узбеки та таджики не побачили себе в урук-хаях, не захотіли приміряти одяг Сарумана та записуватись у Чорні Менестрелі.
Тоді я не надавала цьому значення. Зараз зрозуміла – дарма.
Багато хто вже тоді якщо мозком не розуміли, то дупою відчували, що Росія – Мордор. Не тому що Толкієн так вирішив (у нього був перед очима більш актуальний приклад Мордора, він уривки «Володаря» слав сину на фронт, і воював той син аж ніяк не з СРСР), а тому що їхня душа лежала саме до тих персонажів, кому для душевної потіхи тра когось убити-замучити. Багатьох вже тоді приваблювали підлість як основний модус операнді та страх як основний модус регенді. Просто соромилися, чекали команди «Можна».
Ну, 2008 року скомандували. Хоча натякали всю дорогу, від початку.
Давайте отепер розглянемо Лазарчука та його, прости Господи, творіння «Ми, урус-хаї».
Як справжній художник Лазарчук відчуває віяння часу та відгукується на них. Він не з Толкін-тусівки, він мимо проходив. Тим дорожче його свідчення.
Сюжет простий: після вибуху Ородруїна стався магічний аналог ядерної зими, і колишні піддані Мордора вмирають від голоду та холоду. Винні, звісно, гельви (ельфи), і навіть їхні прислужники, гонорні з Монастириту і рогаті (гондорці та роганці). Цар Уман (Саруман) посилає сотника Мураша на рейд, який має відволікти супротивника від іншого рейду, мета якого — захоплення ельфійких запасів для голодуючих Мордорії.
Мураш розуміє, що доведеться падлючити, тому він та його воїни заздалегідь зрікаються богів. Але падлючити доводиться ще до бойового зіткнення: внаслідок нещасного випадку при спуску з гір один боєць ламає ногу, і його вбивають (бо ну ж, «своїх не кидаємо», так?).
Вдвоём нести по ровному – не дотащить живого: долго, замёрзнет. Значит, четверых отряжать. А наверх втащить – и шестерых мало.
Четверть сотни уйдёт, врага не повидав…
- Жалей меня, Мураш, — ясно сказал Леп. – Или давай, я себя сам пожалею…
Мураш молча сел рядом с ним, взял за руку. Твёрдая была рука…
- Да, — сказал он. – Прости, Леп.
- И ты меня прости… Моё жало только возьми. Потом себе оставь. Получится – жёнке вернёшь. Не получится – и то ладно.
Примітно, що для сюжету цей момент зовсім не потрібен. Він вписаний саме для того, щоб герої «прийняли важке рішення», а автор подрочив поспівчував.
Ну і далі починається те, заради чого все писалося.
В минуту, не больше, верховых не осталось, кони скакали куда попало, все обезваженные, пустосёдлые. Из дороб и дрог лезли мужики и парни, кто с мечом, кто с дубьём...
Их убивали враз.
Только вот потом самое тяжкое настало – из-за чего и от богов отреклись...
Но кто сумел спрятаться – тех не искали. Кто убегал – давали убежать.
Уходили уже верхами, прихватив и шесть коников подменных. Взяли еды и питья. Остальное – пустили под огонь.
Долго слышно было, как ревут недорубленные быки.
(…)
Восемь дней прошло, ой, погуляли. Огнём, полымем да углями дымными отмечен был путь; да кровью. Три новосельских деревни дотла спалили, земледелов гонорных всех перерезали, тою землёю им рты набив; и хуторов малых числом пять; хуторян же на дубах развешали.
Тобто, урус-хаї Лазарчука роблять те саме, що й орки Толкієна – вбивають та мучать. Але вони мають «законне виправдання» — придумані Лазарчуком ельфійські звірства. Причому Лазарчук описує, що називається постканон, йому не потрібно пристосовуватися до толкінівського тексту, виправдовуючи вчинки героїв. Йому нічого не варто було б описати своїх урус-хаїв добрими людьми.
Якби він міг описати добрих людей, звичайно.
У цьому вся і суть: його урус-хаї падлючать не тому що вони толкінівські урук-хаї, в яких Лазарчук розгледів росіян – а тому що Лазарчук ЗАВЖДИ пише про людей, які падлючать. «Священний місяць Рінь», його гучний дебют — саме про це. «Міст Ватерлоо» — про це. «Всі здатні тримати зброю» — про це. Транквіліум – про це. Його герої весь час падлючать – о, звісно ж, з найсерйозніших причин і з найкращими намірами!
(Виняток становлять книги, які він писав у співавторстві – зокрема, з Михайлом Успенським. Прекрасною людиною, яка не віддалася карнавалу підлості і померла на самому його початку, можливо, від сорому.)
І якщо взяти будь-якого руссо-фантасто, який відзначився темнушництвом, то ми побачимо в його книгах все те саме. Перумов пише про те, як люди падлючать. Єськов, «Євангеліє від Афранія» – падлючать. Іллет, «Мстителі безпристрасні» – про секту найманих убивць, які… правильно, падлючать. Ніенна от нічим, крім ЧКА, народ не порадувала, але щось мені підказує, що патерн було б дотримано.
Що за зачароване місце таке, га?
Але якщо подумати – то з русо-фантасто, що поїхали на кримнаші, все те ж саме. Толерантність до зла майже на рівні захвату злом. А то й без жодного «майже».
Задаватися питанням про те, як це ось виросло, немає сенсу – відповідь на поверхні. Все це виросло на фантастиці 80-х, більша частина якої була жахливим лайном, про це є навіть есей Переслегіна. А гурт талановитих, міцних «пташенят гнізда Стругацьких»… що ж, Лазарчук один з них. Другий — Рибаков, який першим почав писати вірнопідданську хріноту про Ордусь і «На чужому бенкеті». Третій – Столяров, нафф сед. І четвертий із цього покоління, що вплинув на юних пишучих — прости господи, Лук'яненко. Щоправда, він виповз зі «Школи Єфремова», як і Вершинін. Тобто саме з тієї тусовки, про яку писав Переслегін. Де гостра етична недостатність була мало не умовою влучення до збірки.
Гаразд, зробимо ще крок назад. Наші кумири Стругацькі. Тема безсилля людини проти зла проходить у них навіть не червоною ниткою, а товстеньким червоним альпіністським канатиком. Ну, хоч до активної співпраці зі злом не дописалися, і дякую.
(Хоча Б. Стругацький самотужки дописався, що тут скажеш.)
А тепер глянемо вглиб і вшир одночасно. Велика російська литература. Тим, як ця література зосереджена на моральності, заведено навіть пишатися, так? Так от, увага, запитання:
У якому з визначних творів великої російської літератури головним героєм є хороша людина? Не месіанський тип, як-ото князь Мишкін, а просто хороша людина, без поправки на вітер, людина, яку можна визнати хорошою навіть із наших сьогоднішніх позицій?
Що, одразу виникли складнощі, так? У мене вони також виникли. Ну гаразд, «Капітанська донька». Петро Гриньов. Ставимо галочку. Далі? Лермонтов? Навіть питання не стоїть. Гоголь? «Тарас Бульба», де єдиною пристойною людиною виглядає, як не крути, зрадник? Чи, може, Акакій Акакійович? Ми повернемося до нього пізніше. «Лихо з розуму» – а чому, власне, Чацький добрий? Точніше, чому його прийнято вважати добрим? «Війна і мир» – це ж питання про Безухова. Взагалі Толстой... Мнда... Федоре Михаличу, на виручку! Разуміхін класний пацан, але опс, він не головний герой, головний у нас — ніцшеанець-самоук Раскольников. Князь Мишкін? Та роман про нього називається «Ідіот». Тургенєв? Ем-м-м… Рудін? Прекраснодушне гівно цей Рудін. Базарів? М-м-м... Лєсков... Некрасов... Салтиков-Щедрін... Горький? Шолохов? Anyone? Серед багатства людських типів, описаних великою і моральною російською літературою, є ну просто нормальна хороша людина? Окрім Петруші Гриньова?
Отже, ось мій попередній вердикт:
РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА ТОЛЕРАНТНА ДО ЗЛА, ТОМУ ЩО ПОГАНО РОЗУМІЄ ДОБРО.
