Це не мистецтво

Мистецтво, за його словниковим визначенням — «галузь людської культури, в якій за допомогою знаків через конкретні о́брази світу виражаються його узагальнені сенси».

Тобто, якщо у нас є знаки та образи, але погано з сенсами, можна припустити, що мистецтвом це «щось» не є.

Проблема в тому, що наш мозок сам вчитує сенси в знаки та образи, як-ото бачить чудернацьке обличчя в природному рельєфі на Марсі чи пейзажі у зрізі опала.

Тому є ще й інший критерій — майстерність. І тут я можу сказати пару слов, як людина, що працювала в рекламній агенції наприкінці 90-х.

Який стосунок має рекламна агенція до мистецтва? Майже ніякого. Просто, працюючи копірайтером в агенції, я бачила, як працюють фотографи.

Рекламне фото — це штука максимально далека від мистецтва. В рекламному каталозі ні к бісовій матері нікому не потрібне бачення художника, якісь там образи і сенси. Задача рекламного фотографа — максимально адекватно сфоткати товар з найвигіднішого ракурсу. Щоб його можна було ретельно роздивитись. Щоб не падали зайві тіні та не заважали бліки. Щоб все було максимально чітко. Жодних двосмисленостей.

Коли я побачила оприлюднені знімки, я наче на машині часу потрапила в ті роки і ту агенцію.

Чуваки, я впізнаю рекламне фото, коли я його бачу.

1. Освітлення. Рекламщик фотографує товар для каталогу на максимально нейтральному фоні, аби нічого не відволікало, і підсвічує його розсіяним світлом або рівномірно з усіх боків у лайтбоксі, щоб не було зайвих тіней та бліків, або контрастно на темному фоні, щоб приховати недоліки.

Подивіться на знімки календаря. Білий та чорний фон, м'яка або контрастна підсвітка. Фотограф відверто знімає дівчат як предмети, навіть не намагаючись добитися з допомогою освітлення якихось ефектів, щось підкреслити, щось акцентувати, щось виділити. Всюди все рівнесенько-гладесенько, без жодного акценту на чомусь. Все як в рекламному каталозі.

 

2. Мінімум деталей. Ніщо не має відволікати увагу від товару. Хіба що поруч з ним покласти якісь додаткові аксесуари, тіпа поруч з коробкою фарб — альбом, в якому щось намальовано, для демонстрації того, що ці фарби можуть.

Вуаля, знов увага на календар. Тіло і зброя/екіпіровка. Або, радше, частина тіла та екіпіровка. Нічого «зайвого», на чому могло б зупинитися око. Або не зупинитися, а помандрувати.

 

3. Одноманітні ракурси. Товар зазвичай показують або фронтом, або в 3/4, щоб було трошки видно, який він збоку і який він зверху. Камера знаходиться або на одному рівні з предметом, або трошки вище, щоб показати верхну частину, і на такій відстані, щоб не викривити пропорцій.

 

У нашому випадку так знімають дівчат. Фотограф навіть не намагається експериментувати з кутом нахилу, перспективою, відстанню до «об'єкта».

 

4. Фотограф не вміє працювати з моделлю. Бо він звик до предметного фото, і навіть не до натюрморту, а саме до рекламного знімка, де з моделлю працювати не треба, треба просто дотриматись певного протоколу, виконавши техзавдання, бо модель — це річ масового виробництва. У того, хто знімав дівчат для календаря, саме такий підхід — він не намагається якось висвітлити індивідуальнність своєї моделі, знайти та виділити щось властиве саме їй. Ми навіть не можемо сказати, одна це модель чи кілька різних моделей. Їхні тіла зняті так, щоб виглядати однаково. Та й щодо предметів у кадрі фотограф не блище ідеями, обираючи найбанальніші рішення. Тактичний пояс? Значить, накинемо його на стегна. Берці? Покажемо поруч з ними ноги. Гвинтівка? Вона велика, тут треба покласти модель на повний зріст. Все банально, як рима «любов-кров». Все стандартно.

 

5. Страх. Фотограф цього календаря боїться всього, що може піти не так — а там, де є людський фактор, не так може піти що завгодно. Тому він просто позбувається всього, що може «зіпсувати кадр»: кольору, тіні, фактури, текстури, руху, бодай якогось сюжету. Пози моделей статичні. Освітлення завжди розсіяне. Тло — або стандартний білий екран, або стандартний чорний екран. От здавалося б, можна показати на контрасті текстуру грубого холодного металу в порівнянні з текстурою теплої жіночої шкіри. Але фотограф не знає, як виставити температуру кольору так, щоб плоть виглядала теплою, а метал — холодним. Тому в нього плоть та метал однаково пластикові. Або візьмемо заглавний знімок. Я не з першого разу зрозуміла, що то за штуки біля дівчини, і лише з другої-третьої спроби роздивилась, що це патрони. Бо вони позбавлені металевого блиску. З розсіяним світлом ніяк не отримаєш металевий блиск, різке світло фотограф вжити забоявся, бо при ньому не вийде «ідеально матової шкіри» а задіяти додаткове невеличке джерело світла, яке біло б спрямоване лише на патрони, він попросту не здогадався.

 

6. Культурний вакуум. Фотограф працює з моделями так, наче він вперше в житті знімає ню, і до того ж ні разу в житті не бачив, як знімають чи малюють ню інші фотографи чи художники. Начебто він не знайомий з работами Гельмута Ньютона, Філіпа Галсмана, Анрі Картьє Брессона, Енні Лейбовіц, Річарда Аведона... Начебто він не бачив жодної картини, скульптури, цікавого кіна. Його світлини, як і рекламне фото з каталогу, існують поза культурним контекстом.

 

І отут ми повертаємося до сенсів. Саме бідність ідей та засобів показує, що сенсів у фотографа нема. Отримавши ідею «жіноче ню зі зброєю», він не придумав нічого кращого, ніж зробити рекламні знімки зброї та екіпіровки, використовуючи тіло як підставку.

Ось чому це не мистецтво. Тіло на цих знімках не лише позбавлене додаткових сенсів, яких мистецтво вимагає — фотограф примудрився засняти це тіло так, що воно позбавлене навіть свого власного сенсу: бути тілом. Навіть вульгарне порно має сенс для жіночого тіла: воно збуджує сексуальне бажання. Календар «Без цензури» збуджує лише бажання вигнати фотографа зі студії.

Для порівняння додам трохи ню, яке є мистецтвом.

1. Ян Слотбум, «Класичне ню». Мені сподобалось насамперед те, як майстер поводиться з текстурами та фоном. Він бере холодне сіре тло, поміщає на нього пляму теплих злотавих кольорів, і в центрі тієї плями, як пестик у середині квітки — жіноче тіло. В кадрі кілька різних текстур: тіло моделі, волосся, метал намиста, оксамитове покривало, на якому модель сидить і ожна текстура грає: шкура — ніжна, волосся — м'яке й пружне, намисто — важке, оксамит — оксамитовий, газ — невагомо-прозорий. Плоть наче світиться власним світлом, підкреслена холодним сірим кольором задника з металевим відливом. Загалом кольорова гама відсилає до художників Північного Ренесансу, але фотограф задля ясності робить ще відвертішу відсилку: поза його моделі в точності копіює Данаю Рембрандта. У нас є образ, у нас є рух, у нас є ідея ожившої картини середнньовічного майстра.

2. Антон Біловодченко, «Краплі» — динамічна поза та контрастна підсвітка наче вимальовують фігуру дівчини світлом на сірій штукатурці. Тут у центрі саме жіноче тіло та замилування ним. Власне, якби фотограф календаря знав свою справу, в нього вийшло би щось на кшталт цього знімка. автор працює з моделлю, добиваючись максимальної експресії. Напружені м'язи моделі демонструють нестримну юну силу, а освітленння ще й підібране так, щоб підкреслювати її спортивну пружну фігуру. Груба сіра штукатурка фону служить контрастом м'якій шовковистій шкірі. Причому шкіра не виглядая глянцево-пластиковою, як у моделей календаря, вона навіть виглядає теплою та приємною на дотик. А сяйні краплі — додатковий акцент.

3. Г'ю Вілкінсон, «Скельна формація». Ну, тут у нас відсилка вже не до старих майстрів, а для прерафаелітів з їхньою неоромантичною естетикою та захопленням Ренессансом — але це секонд-хенд Ренесанс, Неоренесаннс. Сама фігура з широкими стегнами та плечима, довгими гомілками, бліда шкіра, руже волосся — той самий тип неоренесансної красуні, що й Джейн Сіддал. Тіло вписується в лінію розлому, наче перетинає — і водночас продовжує її. Жінка начебто і лежить, але поза динамічна. Модель і справді виглядає так, наче народилася в піні хвиль та була віднесена на скелі вітром. І якщо сприймати це фото на відстані, то скеля схожа на хмарне небо, а жіннка не лежить — вона летить. Просто порівняйте це з кокетливо-ламаною, але млявою позою моделі на обкладинці, яку фотограф спробував ритмічно «заримувати» з купкою патронів. Здається, різниця очевидна.

 

Хочу додатково звернути вашу увагу на те, що на знімках, де ню являється реальним мистецтвом, ані фотографи, ані моделі не соромляться того, що в них є перса й лона. Їхні тіла не позбавлені цілісності, вони не розчленовані візуально за допомогою кадрування. І знаєте чому? Тому що автори не бачать в них нічого непристойного.

Захисники календаря обвинувачують критиків у ханжестві, а себе виставляють лицарями-оборонцями сексуальних свобод. Насправді ж ханжеським є саме календар. Лукаво підморгуючи з обкладинки та обіцяючи свято жіночої краси «без цензури», він насправді батує ту красу на шмаття, мов коров'ячу тушу на плакаті у м'ясному магазині, і ховає все, що широкий загал може назвати сороміцьким. Він узагальнює ту красу до повної нерозрізнюваності, стираючи всяку індивідуальність моделей. Жіноче тіло для авторів цієї поробки не наділене жодною естетичною цінністю — воно лише привід для хайпу, а тому його можна кромсати цензурним монтажем і робити вигляд, що таким є художній задум.

 

Тому не варто виправдовувати це еротичним мистецтвом. Там нема, ані еротики, ані мистецтва. Шкода витраченого паперу. Зібрати мільйон донатами по 1500 гивень можна було б і не завдаючи шкоди зеленим легеням планети.