Волинь стрічає весняним сонцем і пронизливим холодним вітром. Зараз у волинян дві проблеми: як скоріше обсадитись (бо сусіди вже все посадили), і ЯК би не померзли абрикоси — он, стоять, цвітом облиті. Але є й третя.
- Ліванці, падлюки, з'їли наших лелек! Чи то лівійці. А може й ліванці, бог його знає. З'їли, скотиняки! - стрічає мене мама, показуючи на порожнє лелече гніздо.
- ???????!!!!
У вас теж в цьому місці виникла картинка: йдуть волинським селом злі ліванці, бачать лелеку, ловлять і їдять? Чомусь ліванці мені уявились в білих бурнусах, такими карикатурними і бородатими…
Насправді, все виявилось простіше: по телевізору показали репортаж про лелек, яких в теплих краях, де вони зимують (чи то в Лівії, чи то в Лівані), місцеві жителі вживають у їжу. Журналісти розстарались, показали страшні кадри звалищ кісток і пір'я бідолашних птахів. А волинякам же ж пече, бо то ж наші лелеки...
Лелек тут люблять. Біля хати моєї бабусі була старезна липа, а на ній – лелече гніздо. В моїй пам'яті навіки впечатано: літо, початок канікул, просинаюсь, і перше, що бачу – лелек у вікно. Лелеки граційно згинають шию і клекочуть, клекочуть… Літній ранок мого дитинства завжди починався з цього клекоту.
Те гніздо було старезне, більше ста років. Я сама допитувалась у сусідки – баби Зіни, якій тоді було за 80. Баба Зіна казала, що лелеки жили на липі ще за часів її діда. А питала я ту бабу років 20 тому…
Років 20 тому була буря, і старезне гніздо розчахнулось навпіл та й впало. Це був листопад, птахи відлетіли у вирій. Тоді вперше побчила лелечу домівку зблизька. Вона була величезна, завбільшки з мою нинішню кухню+кімнату, разом узятих. Якось стихійно тоді зійшлись місцеві, прибрали старе гніздо, а потім кум з сусідом припасували на верхівці липи колесо від воза, і закріпили на ньому кілька грубих гілок. І лелеки прилетіли навесні, намостили собі нову домівку й жили собі далі.
А потім липу спиляли. Бо вона була на приватній території, а той будинок купив хтось чужий… Люди просили не різати – їх не слухали…
Та лелеки вернулись все одно, і звили собі вже третє гніздо – на водонапорній башті біля школи.
А тепер всі сердяться на ліванців. Чи то лівійців… Бо телевізор так показав.
Ох уже той телевізор! Так голови загадив людям. Як не ліванцями, то апшорами.
У більшості в очах – розгубленість: як так? Де знайшлося стільки людей, що проголосували за блазня? Що тепер буде? Але як скажеш про суперника – взривна реакція: Ліпєцк, апшори, Роттердам, Мальдіви, Армію вкрав і взагалі все покрав, Гандзюк вбив, Шеремета вбив…
- То шо, будете за Зе?
- Та ми шо, дурні, чи шо? Воно ж нас за людей не тримає. Доведеться йти й голосувати за того Пороха, будь йому неладно!
Якби був живий Данте, то, мабуть, описав би десяте коло пекла – для журналістів. Принаймні, я б на місці Данте так і зробила б ).
А вчора вранці я прокинулась знову під звуки лелечого клекоту.
- Дивись, мам, боцьон (так ще називають волиняни лелек).
- Аааа, то він один, без пари. Того й не сидить в гнізді, а літає, шукає собі жінку.
- Бачиш, нікого не з'їли ліванці.
- А може, то були лівійці… Але лелечиху точно, мабуть, з'їли, а він утік...
