- Олька, я тобі кажу! Я так ніколи в житті ТАК не бігла! Думала, шо капєц!
Людка зробила такі очі, що я одразу повірила в потенційний капєц. Всі ж знають: попастись на купівлі м'яса живих тварин — це кінець всьому: не те що про кар'єру забути — розголос, осуд друзів, а то й рік нагляду ГОшок з моральної чистоти...
- Я вже мовчу, які стрьомі ті ОХи... Але не підвели! — гарячково сяйнула очиськами Людка, показуючи згорток м'яса тварини під назвою СВИНЯ, вкритий брудно-червоними плямами, що просочились через папір, від вигляду якого мене стошнило.
Ортодоксальрні християни (в народі — ОХи) дійсно були стрьомні. На початку фуд-революції чимало релігійних громад виступило проти інтегрованої їжі. Але прогрес брав своє. Бо їжа з інтегратора — це не тільки подолання голоду, а й зручність, а також свобода: не треба стояти біля ПЛИТИ, це якщо не казати про добування ПРОДУКТІВ (якшо шо, ПРОДУКТИ — це те, що наші предки вирощували колись для поїдання, і це були не лише рослини... бррррр...).
Так от. ОХи досі вирощують ПРОДУКТИ і їдять їх. Млін, вони живих тварин вирощують на ПРОДУКТИ, а потім вбивають і їдять. Єдине, що дозволяє їм це варварстиво — Хартія релігійний вольностей. Але ти мусиш бути дійсним християнином, щоб їсти їжу з ПРОДУКТІВ.
Про ортодоксів інших конфесій я взагалі мовчу. Там реальні фанатики. До ОІ (ортоісламістів) взагалі не варто підходити. Кажуть, є в них традиція: КУВАЛДОЮ розбити кінцівки бідній тварині, а потім зжерти бідолаху. Але ще кажуть, що ця легенда пішла від відоса, де колишні рузьге якомусь полоненому КУВАЛДОЮ руки-ноги відбивали, а потім їли живцем. Та ніхто цій легенді не вірить, бо чого б стільки шуму здіймалось щодо вбивства якоїсь людини. Це ж не тварина вам! Людина може себе захистити, а тварини ж безпомічні і вимагають захисту... А ОБи (ортобуддисти) ще стрьомніші. Тут я краще взагалі промовчу, мова не про те.
Мова про їжу.
Тепер просто: натисунв кнопку, обрав меню — і маєш те, що хочеш. Аби вистачило грошей на пристойну фуд-основу. Це така суміш білків-жирів-вуглеводів, амінокислот всяких, одобрених Мінфудом.
Кароч, тут Людка краще знає про фуд-основу. Людка у нас — фуд-архітектор, а я — лише її фотограф, в мене таких як Людка — п'ятеро.
Вірніше, на той час Людка тільки мала стати фуд-архітектором, для цього ще треба було здати дипломну. Престижна професія, між іншим, і доволі спокійна. Але не в Людчиному випадку. Бо вона вирішила всіх здивувати.
- Олька, ми з тобою хто? Пролетарі. Без зв'язків, блатів, волохатої лапи і все таке. Наш шанс — тільки ноу-хау. Треба знайти незайняту нішу, попасти в мейнстрім, і тоді все у нас буде!
Я мозком розуміла, що це все казки, бо реальні гроші на фуд-фото заробляють лише фотографи іменитих фуд-архітекторів. Ну яка з Людки знаменитість?
Але Людка твердо вирішила пробитись у жорстокому світі фуд-архітектури. Без папіків, грошей, і навіть без ліжка.
У неї була ідея.
- Ретро! Реаліті-фуд! — сказала Людка безапеляційно.
Ретро було в моді. Найдорожчі фуд-пакети продавались з прадідівської молекулярної кухні. Але Людка вирішила піти далі. Глибше, у віки. Людка вирішила підняти рецепти доінтеграторної кухні.
Кароч, Людка вирішила зробити СПРАВЖНІ ГОЛУБЦІ.
