Була в мене шкатулка з дівчачими «скарбами».
Дівчачий період мого життя припав на 80-ті і 90-ті, коли радянська людина поступово злазила з дерева і починала навіть не вчитися бути цивілізованою, ні, — починала лише косплеїти зовнішні ознаки цивілізованих людей… Не буду перелічувати тут светри «Бойс», джинсові спідниці на кнопках і все таке. Ви це бачили на фото тих смішних років. Отож, можете собі уявити, які речі в тому числі були в моїй шкатулці.
Ті скарби я почала збирати з дитинства. Тут були неперевершені речі: скляна кулька блакитного кольору, якісь значки, стара жовтеняцька зірочка – металева, і нова жовтеняцька зірочка – пластмасова (тільки портрет Леніна з неї вивалився), великий скляний «рубін» завбільшки зі сливу, невідомо з якої прикраси, бабусині старі брошки, кілька дешевих ланцюжків і дротяних сережок, які я придбала за копійки в «Галантереї», і ще якісь копійчані скарби — з тієї ж «Галантереї», подаровані подружками і сестрою.
В кінці 80-х — На початку 90-х у мене з'явились «дорослі» і «модні» речі: величезні сережки-кільця, ядучо-рожеві кліпси з великими вісюльками-трикутниками і решта аксесуарів цієї дивної епохи.
Вже в кінці 90-х ми почали потроху звикати до цивілізації, перестали носити лосіни і фарбувати губи фіолетовим (натомість почали поголовно фарбувати волосся в «баклажан» і «бордо», але то таке…). В тій самій шкатулці, поміж дитячих скарбів, поміж пластмасових різнокольорових браслетиків, розмістились мої колишні прикраси.
Я вже працювала в школі, в моєму гардеробі з'явились блузи, брюки і спідниці, несумісні з крикливими аксесуарами, але такі, до яких чудово пасували красиві польські туфлі на шпиляках. Тільки фото іноді нагадували про підліткові експерименти з зовнішністю.
Поки десь на початку 2000-х не приїхали родичі з далекої Тюмені.
Як загорілись очі в родички, коли ми згадували дитинство і розглядали «скарби»!
І я поділилась. Кліпси з виноградом пластмасових перламутрових бусин довжиною грона сантиметрів в 5, набір прикрас, що складався з чорного велюрового ошийника, з якого звисало велике фіолетове скляне серце, і пари таких же сердечних сережок, прикрашених велюровими бантами — поїхали до Тюмені. Допомагати родичці охмуряти сибірських хлопців довгою полярною ніччю. А на додачу – моє «випускне» плаття з мокрого шовку. Міні. З рюшами. Звісно, фіолетове.
Ще тоді мене кольнуло: вони там так і не вийшли з 90-х. І це не підліткове, ні. Родичка старша за мене на 5 років. Тоді вони були й багатші за нас. Їх зарплати смішно було порівняти з нашими. Але вони ментально не вийшли з 90-х.
І лише зараз стало зрозуміло, у які страшні речі це все вилилось.
Такий маленький епізод. Такий незначний. Таке спливає в пам'яті, значить, я підсвідомо досі шукаю відповідь на питання: як таке могло статись?
Лише підсвідомо. Бо свідомо давно поставила крапку.
