В кінці мого першого року у Гемптоні я опинився в іншій халепі. Майже всі студенти на канікули їхали додому. В мене ж не було грошей на дорогу, але я мав кудись переїхати. В ті дні лише окремим студентам дозволяли лишатись в школі протягом канікул. Мені було дуже сумно спостерігати, як інші студенти готувались до подорожі додому. Я не тільки не мав грошей добратись додому, мені ще й не було куди йти.
Десь в той час я певним чином отримав ще одне секонд хенд пальто, яке, як я вважав, було гарної якості. Я вирішив його продати щоб отримати кошти на дорогу. Повний дитячої пихи, я намагався приховати від інших студентів той факт, що в мене немає грошей і нема куди податись. Я повідомив деяким знайомим у Гемптоні, що в мене є пальто на продаж і, після певних умовлянь, один кольоровий пообіцяв зайти глянути на товар і обговорити можливість купівлі. Це підняло мій дух. Рано вранці мій потенційний покупець з'явився. Після уважного огляду одежини він спитав що я з нього хочу. Я сказав, що на мою думку ціна має бути 3 долара (в сучасних цінах десь 2500 грн). Він начебто погодився з ціною, але зауважив беззаперечним тоном: «Я скажу тобі, що я зроблю; Я візьму це пальто та заплачу тобі 5 центів, а решту віддам відразу як тільки матиму.» Неважко уявити мої почуття в той момент.
З усім цим розчаруванням я повністю покинув надію виїхати з Гемптону на літні канікули. Я дуже прагнув знайти роботу, яка б дозволила мені придбати необхідну одежу та деякі речі. За пару днів практично всі студенти та вчителі поїхали додому і я занурився в депресію.
Після днів пошуків я нарешті знайшов роботу в ресторанчику в Форт Монро. Платня, щоправда, ледве покривала моє проживання. З іншого боку, ввечері та між роботою я мав багато часу на читання і навчання. І в цьому напрямку значно покращив свої досягнення того літа.
Коли я закінчив перший рік навчання я ще лишався винен Інститут 16 доларів, які я не зміг відпрацювати. Моєю найбільшою мрією було відкласти достатньо грошей за літо, щоб оплатити цей борг. Я відчував, що це справа честі і я не можу змусити себе повернутись назад в Інститут до того, як зможу його повернути. Я економив як міг — сам прав одежу, і обходився без деякої одежі (прим. — наскільки я зрозумів не купував собі нову) — але і кінці літа в мене все одно не було шістнадцяти доларів.
Одного дня, під час останнього тижня моєї роботи у ресторані, я знайшов під одним столиком новеньку хрустку десятидоларову купюру (прим. — десять доларів, я нагадаю, це більше ніж 8000 грн сьогодні). Я ледве стримувався, настільки я був щасливим. Однак, оскільки я знайшов її у ресторані, я відчував, що правильно буде віднести її власнику. Я так і зробив. Він зрадів так само як і я, але холодно пояснив мені, що місце — це його власність і він має повне право забрати ці гроші. Він так і вчинив. Це, маю зізнатись, було для мене сильним ударом. Не буду казати, що я не був зневірений, бо, як я зараз бачу, ніщо в житті не вселяло в мене більшої зневіри. Я завжди починав справу з ідеєю, що я буду успішним, і я ніколи не слухав людей, які починали пояснювати чому з цього нічого не вийде. Я вирішив прийняти ситуацію такою як вона є. В кінці тижня я пішов до скарбника Гемптона генерала Дж. Маршала і чесно описав йому мою ситуацію. Якою ж була моя радість, коли він сказав, що я можу почати навчання і він вірить, що я оплачу борг як тільки зможу. Протягом другого року навчання я теж працював прибиральником.
Освіта, яку я отримав у Гемптоні з книжок була лише невеликою частиною того, чому я насправді навчився. Одна річ, яка вразила мене дуже глибоко на другому році навчання, була повна віддача вчителів. Мені було важко зрозуміти як це можливо, повністю віддати себе і бути щасливим працюючи для інших. До кінця другого року я думаю я почав розуміти, що найщасливіші люди — це ті хто роблять все для інших. Цей урок я намагався завжди пам'ятати.
Ще одним цінним уроком було спілкування з найкращими студентами і студентками. Жодна людина, як мені здається, яка мала можливість долучитись до цієї спільноти, не могли б повернутись у звичайний світ і задовольнитис посередніми оцінками.
Можливо найбільш цінним знанням, яке я отримав на другому році освіти було розуміння цінності Біблії. Міс Наталія Лорд, одна з вчительок з Портланду, навчила мене як читати і любити Біблію. До цього я не придавав їй великого значення, але згодом я зрозумів як читати цю книгу, не лише як духовну допомогу, а як літературний твір. Це настільки вразило мене, що з того часу і по сьогодні, коли я вдома, наважливо наскільки я зайнятий, я намагаюсь витримувати правило прочитати розділ, або частину розділу на початку дня, перед тим як ставати до роботи.
Якщо я і маю якісь ораторські здібності, то тут я повною мірою завдячую міс Лорд. Коли вона дізналася, що я маю бажання розвиватись в цьому напрямку, вона давала мені приватні уроки з питань дихання, наголосу та артикуляції. Але мене ніколи не приваблювало вміння говорити на публіці заради того, щоб говорити. Насправді, я вважаю, що немає нічого настільки пустого, як загальні публічні виступи; але з раннього дитинства у мене було бажання зробити щось, щоб зробити світ кращим, а потім мати можливість розповісти про це світові.
Дискусійні клуби в Хемптоні були для мене постійним джерелом задоволення. Вони проходили в суботу ввечері, і за все своє життя в Хемптоні я не пам'ятаю, щоб пропустив хоча б одну зустріч. Я не тільки відвідував щотижневе дискусійне товариство, але й долучився до організації ще одного товариства. Я помітив, що між закінченням вечері і початком вечірнього навчання проходило близько двадцяти хвилин, які молоді люди зазвичай витрачали на пусті плітки. Близько двадцяти з нас утворили спільноту для використання цього часу для покращення ораторського мистецтва. Мало хто коли-небудь отримував більше задоволення чи користі від використання цих двадцяти хвилин часу, ніж ми.
Наприкінці мого другого року у Гемптоні моя мама та брат Джон надіслали мені трохи грошей. Також я отримав невеликий подарунок від одного з вчителів, тоді я зміг поїхати додому у Малден на канікули. Коли я добрався до дому виявилось, що і соляні печі і вугільні шахти не працювали , оскільки шахтарі пішли на «страйк». Це було щось таке, що зазвичай відбувалось, коли люди накопичували коштів на два-три місяці. Під час страйку вони, звісно, витрачали все що мали і часто змушені були повертатись до роботи з боргами за ті самі гроші, або переходити на іншу шахту втрачаючи ще більше. В будь-якому разі, з моїх спостережень шахтарі завжди виходили зі страйку в гіршому стані. До того як почалися страйки я знав шахтарів, які малі суттєві накопичення у банках, але як тільки за справу взялися професійні агітатори, заощадження навіть найбільш успішних почали зникати.
Моя мама та інші члени родини були, звісно, надзвичайно раді бачити мене та оцінити мій прогрес за ці два роки відсутності. Радість інших кольорових, особливо старшого віку, була майже патетична. Я був зобов'язаний відвідати кожну родину, повечеряти та в кожному місці розказати історію моїх здобутків у Гемптоні. На додачу я мав виступити публічно перед церквою, недільною школою та в інших місцях. Але те, що я шукав найбільше — роботу, я не міг знайти. Через страйк роботи просто не було. Я витратив цілий місяць у спробах знайти хоч якусь роботу, щоб я міг заробити собі на дорогу назад у Гемптон та відкласти на життя там.
В кінці першого місяця перебування вдома одного разу я подався шукати роботу у досить віддалене місце. Я не зміг її отримати і коли почав дорогу назад вже звечоріло. Десь за декілька кілометрів від мого дому я відчув, що повністю виснажений і не можу йти, тому знайшов старий покинутий будинок та зупинився там на ніч. Десь о третій ночі мій брат Джон знайшов мене там, розбудив і, м"яко, наскільки міг, повідомив сумну новину, що наша дорога мама померла вночі.
Це здавалось мені найсумнішим моментом мого життя. Декілька останніх років її здоров"я не було найкращим, але коли я зранку попереднього дня прощався з нею, мені не спадало на думку, що це буде наша остання зустріч. Крім того, я дуже хотів бути з нею в її останні хвилини. Один з головних мотивів подорожі до Гемптона був у тому, щоб мати можливість забезпечити їй краще життя. І вона часто говорила, що її найбільше бажання — побачити, що її діти отримали освіту і пішли у велике життя.
Дуже скоро після смерті матері все у нашому дому пішло шкереберть. Моя сестра Аманда, хоч і намагалась виконувати хатню роботу була ще замалою, а мій вітчим не міг найняти робітницю. Іноді ми мали приготовану їжу, іноді ні. Я пам"ятаю більш ніж раз, коли банка консервованих томатів та пара крекерів були нашою їжою. Наш одяг залишився без догляду, і все, що було в нашому домі, незабаром прийшло в занедбаний стан. Мені здається, що це був найпохмуріший період мого життя.
Моя добра знайома Місіс Рафнер, про яку я вже писав, завжди була мені рада та допомагала мені в цей період різними способами. Перед кінцем канікул вона дала мені певну роботу, і це, разом з роботою на одній віддаленій шахті, дозволило заробити мені трохи грошей.
В якийсь момент здавалось, що я маю покинути ідею повернення в Гемптон, але моє серце було суворо налаштоване на повернення і я вирішив принаймі не здаватись без боротьби. Я намагався з усіх сил роздобути зимової одежі, але тут я не був дуже успішним, хіба що отримав дещо від мого брата Джона. Незважаючи на те, що в мене майже не було грошей на проживання та одежу, я був щасливий від того, що, принаймі на проїзд грошей я зібрав. Я знав, що по приїзду я знову отримаю свою роботу прибиральника, на якій я був таким корисним, і зможу прожити навчальний рік.
За три тижні до початку навчання в Гепмтоні я був приємно здивований отримати лист від мого хорошого друга міс Мері Мекі, головної вчительки. В листі вона прохала мене приїхати за два тижні до початку навчального року, щоб допомогти їй прибрати всі кімнати та приготувати все для початку навчання. Це була можливість, яку я так прагнув! Робота давала мені можливість відпрацювати борг за минулорічне навчанння. Я відразу поїхав у Гемптон.
Під час цих двох тижнів я отримав урок, який не забуду ніколи. Міс Мекі належала до однієї з найбільш старих і освічених сімей Півночі. І два тижні ми з нею разом, на рівних, мили вікна, підмітали кімнати, ладнали ліжка і все, що було необхідно. Вона відчувала, що неможливо починати навчання допоки кожна рама на кожному вікні не буде ідеально чистою. І її найбільша радість була робити ці приготування самій. Цю робота, яку я щойно описав, вона робила кожен рік.
Мені, на той час, було дійсно важко зрозуміти, як жінка з її освітою і становищем може отримувати таке щастя від виконання подібної роботи, все для того, щоб допомогти розвитку іншої, менш щасливої раси. З того часу я не міг нормально переносити будь-яку іншу школу для чорних, в якій не вчили своїх студентів гідності важкої праці.
Під час мого останнього року в Гемптоні кожна хвилина мого часу, яка не була зайнята обов"язками прибиральника, була присвячена навчанню. Я твердо вирішив навчатись так добре, щоб мої оцінки дозволили мені потрапити у "почесний перелік" промовців на завершальній церемонії. Цю мету я успішно досяг. В червні 1875 року я закінчив стандартний навчальний курс в Гемптоні. Найбільші здобутки, які я виніс після навчання можна розділити на дві категорії:
По-перше, я познайомився з генералом С. Армстронгом, який, я можливо повторюсь, але це так, найрідкісніша, найсильніша і найбільш прекрасна особистість з усіх, з ким мені довелось мати честь знайомим.
По-друге, в Гемптоні, вперше, я осягнув мету здобуття освіти для особистості. До цього я мав загальноприйняте уявлення, що люди, які отримали освіту мають потім хороше, легке життя, вільне від будь-якої (особливо ручної) праці. В Гемптоні я не тільки зрозумів, що в праці немає ніякої ганьби. Я навчився любити працю, не тому, що вона дає фінансову незалежність, а через саму працю і те відчуття незалежності та впевненості у собі, яке приносить здатність робити щось важливе для світу. В цьому інституті я отримав перше розуміння як жити життям для інших і знання, що найщасливіші люди — це ті, хто робить інших потрібними і щасливими.
Коли я закінчив інститут грошей в мене вже не було зовсім. Разом з декількома іншими студентами Гемптона я зміг отримати посаду офіціанта в літньому готелі в Конектикуті та зміг позичити грошей щоб добратись туди. Діставшись туди я відразу зрозумів, що нічого не знаю про роботу офіціанта і що означає обслуговувати стіл. Головний офіціант, в свою чергу, чомусь вирішив, що я маю досвід. Він поставив мене на столик, за яким сиділо четверо чи п"ятеро багатих і досить аристократичних осіб. Моє нерозуміння як слід чекати замовлення було очевидним і вони почали лаяти мене так суворо, що я злякався, втік і лишив їх без їжі взагалі. В результаті мене понизили з офіціанта до посудомийки.
Але я взявся до справи і почав вчитись як бути офіціантом. Не пройшло і декількох тижнів, як мене відновили на попередній посаді. Багато років пізніше в мене було декілька випадків, коли я зупинявся в цьому готелі вже як гість.
Після закриття сезону я повернувся в мій дім у Малдені, і мене обрали вчителем у школу для чорних. Це був початок одного з найщасливіших періодів у моєму житті. Я відчув, що я можу допомогти людям з мого рідного міста покращити своє життя. Я від самого початку відчував, що моя місія не просто вчити їх з книжок, молодь потребувала значно більшого. Я починав роботу о восьмій ранку і, як правило, не закінчував до десятої вечора. Додатково до звичних уроків я вчив учнів як розчісувати волосся, слідкувати за чистотою рук і обличчя, та підтримувати охайність одежі. Я особливо наголошував на важливості використання зубної щітки і щоденного миття. Під час мого викладання я уважно спостерігав за впливом зубної щітки і я впевнений, що мало знайдеться настільки далекосяжних агентів цивілізації.
В місті була, також, велика кількість хлопців і дівчат старшого віку і жінок і чоловіків, які працювали вдень, але разом з тим хотіли отримати освіту. Тому досить скоро я відкрив вечірню школу. З першого ж дня ця школа щовечора заповнювалась так само, як і денна. Зусилля деяких чоловіків та жінок, яким вже було під п"ятдесят, вчитись іноді викликали жаль.
Я не обмежився денною і вечірньою школами. Ще я заснував читацький та дискусійний клуби. По неділях я навчав у двох недільних школах, зранку в школі за 5 кілометрів від Малдена і по обіді у самому Малдені. На додачу я також давав приватні уроки для молоді, яку я вважав гідною Гемптона. Я не зважав на здатність платити, та й взагалі не особливо переймався про гроші — я навчав кожного, хто хотів вчитись усьому, чого я міг навчити. І я був страшенно щасливий, що в мене була можливість допомагати іншим. За свою роботу вчителем я отримував невелику зарплатню від суспільного фонду.
Під час мого навчання у Інституті мій старший брат Джон не лише допомагав мені з усіх сил, а також працював без ніяких перерв на шахті, щоб прогодувати сім"ю. Він свідомо зрікся освіти заради мене. Моє найбільше бажання тепер було допомогти йому підготуватись до Гемптона та відкласти достатньо грошей на його навчання. Обидві ці цілі я успішно досяг. За три роки мій брат закінчив навчання і зараз він є на важливій посаді суперінтенданта в Таскігі (прим. інститут який Букер пізніше створив і очолив). Коли він повернувся з Гемптону ми об"єднали зусилля та змогли відправити на навчання нашого третього, прийомного брата Джона. Це нам теж цілком вдалось і зараз він працює поштарем в Інституті Таскігі. 1877 рік, мій другий рік вчителювання у Малдені, я провів майже так само, як і перший.
Під час мого перебування у Малдені активність організації, відомої як "Ку Клукс Клан" досягла свого апогею. "Ку Клукс" складався з бандитів, які ставили собі за мету обмежити розвиток чорних, особливо їх вплив на політику. Вони дещо нагадували мені "патрульних", про який я багато чув в часи рабства, коли був малим хлопчиком. "Патрульні" — це були групи білих, молодих, як правило, які організовувались для контроля за поведінкою чорних рабів. Наприклад, вони слідкували, щоб раби не ходили по ночам з однієї плантації на іншу без перепусток, не збирались без дозволу і без присутності хоча б одного білого. Я і "патрульні" "Ку Клукс" діяли майже виключно вночі. Їх головна мета полягала у знищенні будь-яких політичних амбіцій чорних. Але вони не обмежувались лише цим, також були спалені школи і церкви та постраждалі цілком невинні люди. Під час цього періоду немало чорних загинуло від їх рук.
Коли я був юнаком, дії цих беззаконних банд справили на мене величезне враження. Я був свідком одного відкритого бою, що відбувся в Малдені між чорними та білими людьми. З кожного боку брало участь не менше сотні осіб; багато людей з обох сторін були серйозно поранені, серед них генерал Льюїс Рафнер, чоловік моєї доброї знайомої пані Віоли Рафнер. Генерал Рафнер намагався захистити кольорових людей, за що був збитий з ніг і так важко поранений, що так і не відновився. Коли я спостерігав за цією бійкою між представниками двох рас, мені здавалося, що для нашого народу в цій країні немає ніякої надії. Період "Ку Клукс" був, на мою думку, найтемнішою частиною днів Реконструкції. Я згадав цю неприємну частину історії Півдня лише для того, щоб привернути увагу до великих змін, які відбулися з часів "Ку Клукс". Сьогодні на Півдні немає таких організацій, і той факт, що вони колись існували, майже забутий обома расами. Зараз на Півдні залишилося дуже небагато місць, де б такі організації могли отримати суспільну підтримку.
