Одного дня, працюючи у вугільній шахті я випадково почув розмову двох шахтарів. Вони говорили про велику школу для кольорових людей десь у Вірджинії. Це було вперше, коли я чув про школу чи коледж, які б виходили за рамки невеликої школи для чорних.
В темряві шахти я тихцем підсунувся ближче до двох співрозмовників. Я почув, що один сказав іншому, що школа не просто приймає представників будь-якої раси, а надає можливість бідним, але талановитим студентам відпрацювати вартість навчанні і одночасно навчатись.і отримувати професію. Коли вони продовжували описувати цю школу мені здавалось, що це мало б бути найкраще місце на землі, і навіть рай не був для мене тоді привабливішим за Сільскогосподарський коледж в місті Гемптон, Вірджинія, про який, власне, і йшла мова. Я відразу вирішив потрапити в цей коледж, хоч я не знав де він і як до нього добратись. Але я точно пам'ятаю, що всередині мене палала одна думка: потрапити в Гемптон, і ця думка була зі мною і вдень і вночі.
Після того як я почув про коледж у Гемптоні я ще декілька місяців працював на вугільній шахті. Згодом я дізнався про вакансію в домі генерала Л'юіса Рафнера, власника соляних печей та вугільних шахт. Місіс Віола Рафнер, дружина генерала Рафнера, була «Янкі» з Вермонту. Місіс Рафнер мала репутацію дуже суворої до слуг жінки, особливо до хлопців. Мало хто міг протриматись більше двох або трьох тижнів. І всі звільнялись з однієї причини: занадто суворе ставлення. Я вирішив, що краще спробую цю можливість аніж буду далі працювати на шахті і моя мати подала мене на цю позицію. Мене наняли з зарплатнею 5$ на тиждень (прим. — в сучасних грошах це 103$ або біля 4000 грн).
Я вже так багато чув про суворість місіс Рафнер, що боявся її побачити і коли вона зайшла то почав тремтіти. Але не пройшло і пари тижнів, як я почав розуміти її краще. Я навчився, що в першу чергу вона хоче, щоб навколо неї все було ідеально чисто, щоб все робилось швидко і систематично, і, в основі всього, вона хотіла абсолютної чесності і відвертості. Ніщо не повинно бути неохайним чи занедбаним; кожні двері, кожна огорожа повинні бути доглянутими.
Не можу пригадати як довго я жив з місіс Рафнер до переїзду у Гемптон, думаю півтора роки. В будь-якому разі, я хочу повторити тут те, що говорив вже декілька разів: уроки, які я засвоїв у домі місіс Рафнер були для мене такі ж цінні як і вся освіта, яку я здобув надалі. Навіть зараз я ніколи не можу пройти повз шматків паперу, на вулиці чи у дворі без того, щоб негайно їх зібрати. Не можу пройти повз неприбраний двір, похилену огорожу, не побілений або не пофарбований будинок, відсутній гудзик або жирну пляму на підлозі без спроби змінити цей стан.
Спочатку я боявся місіс Рафнер, але згодом ми стали кращими друзями. Коли вона зрозуміла, що мені можна довіряти наші відносини змінились. Взимку вона навіть дала мені можливість ходити у школу одну годину на день протягом частини зимових місяців, але більшу частину моєї освіти я все ж отримував вечорами, іноді сам, іноді з вчителем, якщо я міг знайти когось. Місіс Рафнер завжди підтримувала мене і симпатизувала моїм зусиллям отримати освіту. Сама тоді, коли я жив у неї, я почав збирати свою першу бібліотеку. Я знайшов зручну коробку, вибив одну зі стінок, вставив полички і клав туди книжки, які міг добути. Це була моя «бібліотека».
Не зважаючи на мою успішну роботу на місіс Рафнер я не відмовився від ідеї їхати в Гемптон. Восени 1872 року я вирішив спробувати дістатись туди, хоча і не зовсім уявляв де знаходиться Гемптон і що мені коштуватиме туди добратись. Я не думаю, що хтось дійсно щиро підтримував мене у прагненні добратись до Гептона, хіба за виключенням моєї мами, а вона, в свою чергу, була біль за все налякана, що я переслідую фата-моргану. В будь якому разі, я зміг отримати лише наполовину щиру згоду що я можу спробувати. Вся та невелика кількість грошей, що я заробляв, поглиналась моїм вітчимом та рештою родини, я міг відкласти хіба кілька доларів. Це все на що я міг розраховувати при купівлі речей та оплаті подорожі. Мій брат Джон допомагав мені як міг, але це не рятувало, бо він продовжував працювати на вугільній шахті, де зарплатня не була високою, і більша її частина йшла на покриття витрат на помешкання.
Мабуть найбільше мене зворушило і вразило те, з яким інтересом до моїх планів поставились літні чорні. Вони провели кращі роки свого життя у рабстві, та вже не очікували колись побачити чорного, який би вчився у коледжі. Хтось давав мені 10 центів, хтось четвертак або навіть носовичок.
Нарешті настав великий день і я вирушив до Гемптона. В мене був лише невеликий дешевий рюкзак, де лежало пара одежин, що я зміг дістати. Моя мама на той час вже була слабкою і її здоров'я не давало сильної надії, що я колись ще її побачу. Тому наше прощання було доволі сумним. Однак вона трималась хоробро. На той час прямих потягів між Західною Вірджинією і сходом Вірджинії не було. Потяги їхали лише частину шляху, решту треба було добиратись діліжансами.
Відстань від Малдена до Гемптона складає приблизно п'ять сотень миль (800 кілометрів). Я їхав усього декілька годин як менк вразило болісне і очевидне розуміння, що моїх грошей не вистачить на всю дорогу до Гемптона. Один з спогадів особливо мені врізався у пам'ять. Я їхав через гори в старезному діліжансі і пізно ввечері ми зупинились біля звичайного нефарбованого будинку, який називався готелем. Всі інші пасажири були білими. У своєму невігластві я думав, що цей готель призначений для того, щоб дати притулок подорожуючим. І мені не спадало на думку, що мій колір шкіри має якесь особливе значення. Після того, як всі інші пасажири розташувались по кімнатам і почали готуватись до вечері я сором'язливо підійшов до людини на рецепції. Щоправда в мене вже майже не було грошей для оплати за ліжко чи вечерю, але я сподівався на прихильність власника, бо в ту пору року в горах Вірджинії було холодно, і мені хотілося заночувати в приміщенні. Але навіть не питаючи чи є в мене гроші мені було жорстко відмовлено навіть у можливості отримати їжу чи житло. Це був мій перший досвід ситуації, що колір шкіри визначає ставлення. Якось мені вдалося протриматись ніч кружляючи навколо «готеля» всю ніч. Моя душа настільки прагнула потрапити у Гемптон, що в мене не було часу тримати ненависть до власника цього готелю.
Так, іноді пішки, іноді випрошуючи собі місце у діліжансах і машинах через якийсь час я дістався Річмонду, Вірджинія, десь за 130 кілометрів від Гемптона. Я добрався майже вночі, виснажений, голодний та брудний. Я ще ніколи не був у великому місті, що заплутувло мене ще більше. До того ж на той час я вже не мів ні цента. Ніяких знайомств у мене теж не було, тому я просто не знав що робити. Я спробував постукатись у декілька місць, але всі вони вимагали грошей, яких у мене не було. Тому я просто йшов вулицями навмання. На перехрестях смажили курчат та пироги з яблуками і це було надзвичано спокусливе видовище. Мені здавалось в той момент, що я б віддав все, що я мріяв мати в майбутньому за це курча, або пиріг. Але я не міг віддати нічого.
Я ходив по вулицях до півночі. В якийсь момент я відчув, що настільки виснажений, що вже не можу йти. Я був голодним, втомленим, але не зневіреним. Саме тоді, коли я досяг повного фізичного виснаження я натрапив на частину вулиці, де дощатий тротуар був значно піднятий. Почекавши декілька хвилин, щоб впевнитись, що ніхто не бачить я заповз під нього і ліг, поклавши рюкзак з речами під голову. Майже всю ніч я чув кроки над головою. Наступного ранку я відчув, що відпочив, але відчуваю сильний голод, адже вже довгий час не міг нормально їсти. Як тільки розвиднілось я зміг побачити неподалік обриси великого корабля, яке з якого розвантажували груз чавуну. Я відразу пішов до корабля і попросив капітана дозволити мені також розвантажувати в обмін на невеликі гроші. Капітан, білий чоловік, що виглядав доброзичливим, погодився. Я працював деякий час, досить, щоб заробити на сніданок і, як мені тоді відчувалось, це був найліпший сніданок за все моє життя.
Моя робота сподобалась капітану, тому він сказав, що я можу приходити і далі і допомагати розвантажувати за невеликі гроші. Я з радістю погодився. Я працював на кораблі декілька днів. Грошей, щоправда, вистачало хіба лише на їжу з невеликим залишком, а мені потрібно було щось відкладати на дорогу до Гемптона. Щоб економити та якомога швидше дістатись до моєї мети я продовжував спати під тротуаром, в тому самому місці, який став мені притулком у першу ніч в Річмонді. Багато років пізніше, кольорові громадяни Річмонду влаштували мені теплий прийом, на якому було присутньо дві тисячі людей. Ця зустріч відбувалась недалеко від місця моєї ночівлі і я маю зізнатись, що під час прийому мої думки перебували більше у минулих спогадах, аніж власне на самому прийому, який би теплий і сердечний він не був.
Коли я накопичив досить грошей, щоб доїхати до Гемптона, я подякував капітану і вирушив у дорогу. Без особливих пригод я добрався до Гемптона і в мене навіть лишилось рівно 50 центів. Це був капітал з яким я почав свою освіту. Для мене це була довга і насичена подіями подорож, але коли я побачив велику триповерхову цегляну споруду я відчув, що це моя винагорода за всі поневіряння. Якби люди, які дали гроші на цю школу, могли побачити те враження, яке вона справила на мене, а також на тисячі інших молодих людей, вони були б схильні робити ще більші пожертви. Для мене це було найбільша і найпрекрасніша споруда, з усіх, які я бачив. Її вигляд давав мені надію на нове життя. Я відчував, що тепер у мене з'явилась нова мета в життя. Я почувався неначе потрапив на землю обітовану, і я заприсягся, що жодна сила не зможе завадити мені докласти максимальних зусиль щоб досягти найвищіх щаблів.
Щойно я потрапив у Гемптон, я відразу відрекомендувався головному вчителю з проханням бути зарахованим до навчання. Звісно, оскільки я довго не харчувався по справжньому, не мився і не міняв одяг, враження від мене було не найкраще і я ясно міг бачити її сумніви щодо мого зарахуваня. Я відчував що мені важко її звинуватити у тому, що я мав вигляд нікчеми або волоцюги. Вона не відмовляла мені, але і не зараховувала, тому я робив різні спроби якось переконати її та продемонструвати, що я гідний бути студентом. В цей же час я спостерігав, як вона зараховувала інших студентів, і це мене засмучувало, оскільки я вірив глибоко у серці, що я можу вчитись так же добре як вони, лишень дайте мені один шанс проявити себе.
Через деякий час головна вчителька сказала мені: «В суміжній читальній залі потрібно прибрати. Візьміть мітлу та приберіть її».
Я відразу зрозумів, що мені дають мій єдиний шанс. Ще ніколи я не отримував наказ з таким задоволенням. Я знав, що я вмію прибирати, місіс Рафнер навчила мене за весь той час, коли я жив з нею.
Я підмів читальний зал тричі. Далі я взяв ганчірку і протер її чотири рази. Кожна деталь дерев'яного декору вздовж стін, кожну лавку, кожен стіл і парту я пройшов ганчіркою чотири разі. Крім того, кожен елемент меблів був пересунутий і кожна шафа і кожен куток були ретельно вимиті. Я відчував, що у великій мірі моє майбутнє залежить від враження, яке я справлю прибираючи цю кімнату. Коли я закінчив я покликав головного вчителя. Вона була «Янкі», яка знала де шукати бруд. Вона пройшла кімнатою і оглянула підлогу та шафи. Потім вона дістала свій носовичок і провела ним по дерев'яним завиткам, столу та лавкам. Коли виявилось, що вона не може знайти навіть найменшого бруду на підлозі або пилюки на меблях вона тихо зауважила: «Гадаю, що ви й справді поступили в цей інститут».
Я був найщасливішою душею на Землі. Прибирання тієї кімнати було моїм вступним іспитом в коледж і ще ніколи успішне складання іспитів у Гарвард чи Йель давало юнаку більше задоволення. Після того я мав різні іспити, але завжди відчував, що той, перший, був найважливішим у моєму житті.
Вище я виклав свій досвід вступу у Гемптон. Цілком можливо, що такий досвід мали одиниці, але в той же період часу сотні інших знайшли свій шлях у Гемптон та інші інститути, не уникнувши тих же тернів, через які пробивався і я. Молоді чоловіки і жінки були серйозно налаштовані отримати освіту за будь-яку ціну.
Прибирання тієї читальної зали, так як я це зробив, проклало мені шлях у Гемптон. Місс Мері Мекі, головна вчителька, запропонувала мені посаду прибиральника. Звісно, я радо погодився, оскільки таким чином я міг працвати і оплатити майже всю вартість мого проживання. Робота була важкою і виснажливою, але я сам обрав цей шлях і мав ним йти. В мене було багато кімнат для догляду і я мав працювати до пізної ночі, але разом з тим, мав вставати о 4 ранку, щоб все підготувати та ще мати трохи часу на підготовку до моїх уроків. Протягом усього мого навчання у Гемптоні і навіть потім, коли я пішов у великий світ, міс Мері Мекі, головна вчителька, про яку я вже згадував, була моїм надійним і вірним другом. Її порада і підтримка завжди допомагали мені навіть у найтяжчий час.
Я вже казав про враження від будівлі і загального вигляду Інституту, але ще нічого не казав про те, що справило на мене найглибше і найважливіше враження і це була велика людина — найблагородніша, рідкісна людина, з якою мені випала честь зустрітись. Я маю на увазі покійного генерала Семюела Армстронга.
Мені дуже пощастило зустрічатись з багатьма з тих, кого називали великими людьми і в Америці і В Європі, але я без вагань скажу, що я ніколи не зустрічав людину, яка б, за моєю оцінкою, зрівнялась з Генералом Армстронгом. Після руйнівного для особистості впливу рабства і вугільних шахт, це була рідкісна винагорода отримати можливість прямого спілкування з людиною калібру Генерала Армстронга. Я назавжди запам'ятав ту першу зустріч, коли я побачив цю досконалу людину: я відчував, що в ней є щось надлюдське. Це була честь для мене знати особисто генерала і з того часу як ми вперше познайомились у Гемптоні і до самої його смерті, з кожною зустріччю моя оцінка лише зростала. Ви можете знищити у Гемптоні всі будівлі, класні кімнати та вчителів, але лишити людям можливість щоденного спілкування з генералом Армстронгом, і це вже буде повноцінною освітою. Чим старшим я стаю, тим більш я переконаний, що жодна освіта, яку людина може отримати від книжок та коштовного обладнання не може зрівнянись з тою, яку можна отримати від спілкування з великими людьми. І я б дуже хотів, щоб замість постійного вивчення книжок наші школи перейшли до вивчення людей і речей!
Генерал Армстронг провів два з останніх шести місяців свого життя у моєму домі у Таскігі. В той час він вже був паралізований настільки, що практично втратив можливість рухатись і говорити. Незважаючи на свій стан, він продовжував працювати майже неперервно над справою свого життя. Я ще ніколи не бачив людини, настільки відданій справі. Я підозрюю, що він взагалі ніколи не думав про себе. Він був просто щасливим допомагати іншому учбовому закладу на Півдні, так само, як він працював заради Гемптону. Хоча він бився з білими Півдня у громадянській війні, я ніколи не чув жодного поганого слова про них. Навпаки, він постійно шукав як він міг би допомогти білим Півдня.
Буде складно описати той вплив, який він мав на студентів Гемптона, або як вони у нього вірили. Насправді, його боготворили. Мені навіть не спадало на думку, що генерал Армстронг може не виконати справу, за яку взявся. Не було такого прохання, з яким би він звернувся і яке можна було б виконати, яке б не було виконано. Коли він був гостем в моєму домі в Алабамі, він вже був серйозно паралізованим і був змушений пересуватись у візку. Я згадую, що один з колишніх студентів генерала мав нагоду штовхати цей візок на довгий крутий пагорб, що повністю знесилило хлопця. Коли, нарешті, вершину пагорба була підкорено, колишній учень з сячим обличчям вигукнув "Я такий радий, що мені випала можливість зробити щось дійсно важке для генерала за його життя!". Коли я вчився в Гемптоні студентів стало так багато, що всі місця в гуртожитку були заняті, і довелося відмовляти бажаючим вчитись. Щоб якось вирішити цю проблему генерал придумав використати намети у якості тимчасових кімнат. Як тільки стало відомо, що генерал Армстронг був би радий, якби деякі старші студенти пожили зиму у наметах, як майже кожен студент в школі добровільно зголосився.
Я був одним з добровольців. Зима, яку ми провели в цих наметах була особливо холодною і ми жорстоко страждали — але про це, я впевнений, генерал так і не дізнався, бо ніхто не жалівся. Для нас було достатно знати, що генерал був дуже радий тому, що додаткові студенти отримали освіту. Не один раз у холодну ніч, коли дув сильний вітер, намет просто злітав, і ми опинялися на відкритому повітрі. Зазвичай генерал заходив до наметів рано вранці, і його щирий, веселий, підбадьорливий голос розвіював будь-яке відчуття зневіри.
Я розказував про мої захоплення генералом Армстронгом, але він був лише одним із представників тих місіонерів, чоловіків і жінок, які сотнями прийшли до негритянських шкіл наприкінці війни, щоб допомогти моїй расі. Світова історія не знає вищого, чистішого і безкорисливішого прошарку чоловіків і жінок, ніж ті, хто знайшов свій шлях до цих негритянських шкіл.
Життя в Гемптоні було для мене постійним откровенням; це було як подорож у новий світ. Прийом їжі в визначений час, скатерті на столах, використання серветок, миття у балії та використання зубної щітки, та, нарешті, простирадл у ліжку — все це було для мене новим.
Я іноді думаю, що найбільш цінним уроком, який я вивчив у Гемптоні, було розуміння важливості щоденного миття. Я зрозумів, що це не лише підтримує здоров'я, а також надихає та підвищує самоповагу. Під час моїх подорожей Півднем, вже після закінчення Гемптону, я завжди намагався виконати цей ритуал. Іноді, коли я був гостем у помешканні, яке було хижкою з однією кімнатою, це було досить непросто. Хіба що я міг піти в ліс до якогось струмка. І я завжди намагався донести до своїх співвідчизників, що обладнання для ванни — це необхідна частина будь-якого помешкання.
Певний час, коли я лише став студентом у Гемптоні, в мене була лише одна пара шкарпеток. Коли вони ставали брудними, я пер їх ввечері та підвішував біля комину. Таким чином я міг одягти їх зранку.
Вартість мого проживання складала 10 доларів на місяць (прим. — приблизно 10 тисяч гривень в сучасних грошах — забагато для студента без роботи і зовнішньої підтримки). Очікувалось, що я сплачую частину грошей готівкою і решту відробляю. Але, як я вже казав, коли я потрапив у Гемптон в мене було рівно 50 центів. Якщо не рахувати пари доларів, які одного разу надіслав мені мій брат Джон, більше в мене не було нічого. Тому я вирішив, що я буду так якісно працювати, що мої послуги будуть незамінними. Тут я був цілком успішним, і незабаром мені повідомили, що мені дозволять покривати повну вартість мого проживання за мою роботу.
Але ще лишалась вартість навчання, яка дорівнювала 70 доларів (прим. — тобто 70 тис гривень) на рік. Це, звісно, було абсолютно поза межами моїх можливостей. Якби мене змусили платити ці сімдесят доларів на додачу до мого проживання, то я, звісно, змушений був би покинути Гемптон. Однак генерал Армстронг люб'язно зв'язався з містером Самюелем Гріфітсом Морганом, який компенсував вартість мого навчання на весь період мого перебування в Гемптоні. Після того, як я закінчив курси в Гемптоні і почав працювати над справою мого життя в Таскігі я мав честь зустрічатись з містером Морганом декілька раз.
Повертаючись у мій перший рік у Гемптоні я згадую, що спочатку не мав ні книжок ні одежі. Проблему з книжками я вирішував, позичаючи у моїх більш забезпечених однокурсників. А от щодо одежі, то коли я прибув в Гемптон, то не мав практично нічого. Всі мої пожитки поміщались у маленький рюкзачок. Моя стурбованість щодо одежі посилювалась, бо генерал Армстронг робив особисту перевірку всієї молоді, щоб одежа була в порядку. Взуття мало бути начищеним, всі гудзики на місці і ніяких жирних плям. Носити постійно один набір одежі і на роботі і під час уроків та, в той же час, підтримувати його в чистоті було для мене дуже складною проблемою. Якийсь час мені вдавалось викручуватись як є аж поки вчителі не зрозуміли, що я сумлінно працюю і серйозно налаштований на успіх. І тоді дехто з них допоміг мені отримати одежу з "секонд хенду", яку надсилали у бочках з Півночі. Ці бочки були справжнім благословенням для сотень здібних але бідних студентів. І я іноді питаю себе чи зміг би я закінчити Гемптон без цієї допомоги.
Перед тим, як я потрапив у Гемптон, я не пригадую щоб колись спав у ліжку з двома простирадлами. В ті часи інститут ще не мав багато будівель і потрапити в кімнату було дуже складно. Зі мною в кімнаті жило сім хлопців; більшість з них були вже старожилами. І ці простирадла були для мене прямо загадкою. Першу ніч я спав під двома, а другу на обох. Але, спостерігаючи за іншому, я нарешті зрозумів вірний порядок і з того часу слідував йому та вчив інших.
Я був один з наймолодших студентів, що вчились тоді у Гемптоні. Більшість були вже дорослими чоловіками і жінками — були навіть сорокарічні. Я не думаю, що часто випадає нагода тісно спілкуватись з трьома чи чотирма сотнями чоловіків та жінок, настільки старанних і цілеспрямованих. Кожна година присвячувалась роботі або навчанню. Практично всі вже були знайомі з реальним життям і чітко усвідомлювали необхідність освіти. Частині старшого покоління, звісно, було важко опрацьовувати завдання з книжок і було сумно спостерігати за їх муками. Але вони старанністю опановували те, що не могли вивчити з книжок. Багато з них були такими ж бідними як і я, і були змушені боротись не лише з книжками а і з бідністю. Багато мали літніх батьків, які від них залежали, а дехто дружин, яким вони мали допомагати.
Головна спільна ідея, яка, як здавалось, охопила всіх, — вивчитись і допомогти своїм домашнім вибратись з бідності. Ніхто не думав про себе. А вчителі та адміністрація, які виняткові люди це були! Вони працювали заради студентів день і ніч, протягом навчального року і поза ним. Вони були щасливі, коли вони якось допомагали студентам. Коли це буде описано — і я сподіваюсь, що буде — та роль, яку вчителі Янкі зіграли у освіті чорних відразу по закінченню війни, буде найбільш цікавою і важливою частиною історії всієї країни. І недалекий той час, коли весь Південь буде глибоко вдячний за цю службу.
