Якимось чином всі кольорові відчували, що зовсім недоречно продовжувати використовувати прізвище своїх минулих власників як своє. Більша частина з них обрала собі нове прізвще. І це була одна з перших ознак свободи. Поки вони були рабами, їх називали просто «Джон» або «С'юзан». Рідко коли потрібно було використовувати більше ніж одне ім'я. Якщо «Джон» або «С'юзан» належали білому на ім'я «Хетчер», то до них могли звернутись «Джон Хетчер», або, частіше «Хетчеровий Джон». Але було досить явне відчуття, що звернення «Джон Хетчер», або «Хетчеровий Джон» не відповідало статусу вільної людини. Тому «Джон Хетчер» змінували на «Джон С. Лінкольн» або «Джон Шерман», де середнє «С» не мало ніякого змістового навантаження і просто було частиною того, що кольорові гордо називали своїм «титулом».
Як я вже говорив, більшість кольорових їхала зі своєї старої плантації, хоча б на деякий час, просто щоб впевнитись, як здавалось, у тому що вони дійсно можуть поїхати та відчути свою свободу на смак. Після цих подорожей більшість, особливо старшого покоління, поверталась у свої старі будинки і укладала з своїми минулими власниками якийсь контракт щодо умов, на яких вони лишаться у маєтку.
Чоловік моєї матері, який був прийомним батьком мені, та моєму брату Джону, не належав тому ж власнику що ми всі. Насправді, він досить рідко з'являвся на плантації. Я пам'ятаю, що бачив його десь раз на рік, під Різдво. Якимось чином, під час війни, тікаючи з солдатами Федерації, він пробрався у новий штат Західна Вірджинія. Як тільки свобода рабів була проголошена, він надіслав повідомлення моїй матері приїхати в долину Кенова, Західна Вірджинія. В той час подорож з Вірджинії через гори Західної Вірджинії була досить нудною і, в деяких випадках, досить болісною. З скудною одежою і нехитрим господарським скарбом, який ми завантажили в повозку ми почали подорож. Діти мали пройти більшу частину цих двох сотень кілометрів пішки.
Я не думаю, що ми коли небудь віддалялись від плантації настільки далеко, і тому така подорож була досить важливою подією. Прощання з нашими старими власниками та іншими представниками нашої раси з плантації був непростим. З часу нашої розлуки і до самої смерті ми продовжували переписуватись з старшими, а потім тримали зв'язок з молодшими нашими співдрузями по рабству. Кілька тижнів ми здійснювали нашу подорож, більшу частину якої нам доводилось спати під відкритим небом та готувати їжу на відкритому вогні.
Одного вечора, як я пригадую, ми зупинились біля покинутої хижки і моя матір вирішила використати її для приготування їжі, та приготувати «піддон» для ночівлі на підлозі. Як тільки полум'я розгорілось величезна чорна змія, довжиною в півтора метри випала з димоходу і втекла під підлогу. Звісно ми негайно покинули ту хижку. Нарешті ми досягли маленького містечка Малдена, у парі кілометрів від Чарлстону, столиці штату Західна Вірджинія.
В той час соляні шахти були великою частиною промисловості штату, а невеликий Малден був частиною індустрії соляних печей. Мій вітчим вже працював на цих печах і він також міг забезпечувати невелике помешкання для нас. Наш новий дім був не набагато кращим за той, що ми полишили на старій плантації у Вірджинії. Насправді, в певному сенсі, він був навіть гірше. Хоча стан хатини на плантації був жалюгідний тим не менш ми завжди були на свіжому повітрі. Наше нове житло було розташоване посеред тісного скупчення інших хатинок, і за умов повної відсутності санітарних норм бруд був неймовірним. Дехто з наших сусідів були кольоровими людьми, дехто — найбіднішими та найнеосвіченішими білими. Це була картата суміш. Пиятика, азартні ігри, сварки, бійки та шокуючі аморальні дії були цілком звичними. Всі, хто жили у цьому маленькому містечку так чи інакше були пов'язані з соляним бізнесом. І хоча я був ще дитиною, вітчим прилаштував мене і мого брата на роботу до однієї з печей. Часто моя робота починалась о четвертій ранку (Букеру було 8 чи 9 років).
Перші знання, які я отримав на шляху вивчення книжної науки, стосувались соляних справ. Кожен пакувальник солі мав свої відра, відмічені власним номером. Номер, призначений моєму відчиму був "18". В кінці кожного дня начальник зміни приходив і наносив "18" на кожне наше відро, тож скоро я почав розпізнавати цю фігуру навіть без розуміння цифр і букв.
З того моменту як я почав задумуватись про те, що відбувається навколо, я відчував потужне бажання навчитись читати. Я чітко вирішив для себе, ще будучи малою дитиною, що, навіть якщо не зможу досягти нічого іншого в цьому житті, я все ж знайду шлях навчитись читати звичайні книги і газети. Невдовзі після того, як ми облаштувались у Західній Вірджинії, я почав просити маму знайти мені книгу. Не знаю як і де, але вона змогла добути мені старий томик Вебстера, «синьо-чорна» книга з граматики, в якій був алфавіт і беззмістовні комбінації на кшалт «аб», «ба», «ва», «га».
Я тут же почав поглинати книгу і думаю це була перша книга, що потрапила в мої руки. Хтось сказав мені, що перший крок до читання полягає у вивченні абетки, тому я пробував дивитись на ці знаки по різному — звісно без вчителя, оскільки я не зміг знайти нікого, хто б міг мене вчити. В той час поруч не було жодного представника моєї раси, який би міг читати, а звертатись до білих я не наважувався. Якимось чином за пару тижнів я спромігся вивчити більшу частину абетки. В моїх зусиллях навчитись читати, моя мама завжди підтримувала мене з усіх своїх сил. Хоч вона і була неосвічена, вона прагнула для дітей кращого життя і передавала нам свій добрий, чіткий здоровий глузд, який, здавалось, дозволяв їй розібратись з будь-якою ситуацією. І якщо я досяг в житті чогось, достойного уваги, то це завдяки цій вдачі, успадкованій від моєї мами.
В темряві моїх страждань і прагнень освіти молодих кольоровий хлопець, який вже навчився читати, приїхав в Малден з Огайо. Щойно інші дізнались, що він може читати, практично кожен день він був оточений натовпом з чоловіків і жінок, які благали його прочитати їм газетні новини. Як же я йому заздрив! Для мене він був єдиним юнаком у світі, хто міг би пишатись своїми досягненнями.
В цей час у середовищі моєї раси почалось обговорення ідеї створення школи для кольорових дітей. Це мала б бути перша школа для чорних, відкрита в цій частині Вірджинії, тобто подія мала б бути непересічна, тому і обговорення викликало шалений інтерес. Найболючіше питання полагало у пошуку вчителя. Той хлопець з Огайо, що вмів читати, звісно розглядався, але його вік грав проти нього. В розпал суперечок інший молодий чорний хлопець з Огайо, який був солдатом, якимось чином потрапив до міста. Досить швидко стало відомо, що він має солідну освіту, тому його залучили побути вчителем для першої школи для чорних. Оскільки ніяких безкоштовних шкіл для кольорових не існувало в природі, кожна сім'я погоджувалась платити певну суму в місяць і, плюс до того, проживання вчителя забезпечувалось "по колу", тобто він ночував кожну ніч в одній с сімей. Це було досить непогано для вчителя, оскільки кожна сім'я намагалась найкраще себе показати в той день, коли була їх черга. Я пам'ятаю, що я з нетерпінням чекав "вчительского дня" у нашому скромному помешканні.
Цей досвід цілої раси, як вся вперше пішла в школу, являє одне з найцікавіших експериментальних досліджень розвитку, релевантного для будь-якої раси. Ті, хто не перебував у цьому процесі, не можуть сповна зрозуміти те потужне бажання людей, що прагнули освіти. Як я вже казав — ціла раса спробувала піти в школу. Мало хто був занадто юним і ніхто не був застарий, щоб спробувати навчитись. Як тільки вдавалось знайти будь-якого вчителя не тільки денна школа була заповнена, але і вечірня так само. Великою мотивацією літніх людей було спробувати навчитись читати і прочитати Біблію самостійно до того як вони помруть. Таке бажання призводило до того, що у вечірній час в школі можна було зустріти п'ятидесятирічних чоловіків і жінок, а іноді бували і люди сімдесятип'ятирічні. Звісно, деякі школи відкривались і відразу після проголошення свободи, вле навіть у недільних школах головною книжкою був підручник з правопису. Денні школи, вечірні школи, недільні школи — всі були переповнені і часто людям відмовляли через брак місця в кімнаті.
Відкриття школи в долині Кенова, як не дивно, спричинило одне з найсильніших відчуттів розчарування в моєму житті. На той час я вже працював декілька місяців на соляних печах і мій вітчим зрозумів фінансову вигоду від моєї залученості. Тому, коли школа відкрилась, він вирішив, що не може дозволити відпустити мене з роботи. Це рішення затьмарило всі мої надії. Розчарування було ще гіркішим, оскільки зі свого місця роботи я міг бачити щасливих дітей, що йшли в і з школи зранку та пообіді. Не зважаючи на розчарування я все ж твердо вирішив навчитись хоч чомусь. Я присвятив себе вивченню моєї "синьо-чорної" граматики з усією серйозністю.
Моя матір намагалась допомогти мені у моїй халепі так як вона могла і знайти шлях до навчання. Через деякий час я зміг домовитись з вчителем про вечірні уроки, після того, як денна робота була закінчена. Я з нетерпінням чекав цих вечірніх уроків і думаю, що навчався за один вечір більшого, ніж деякі діти за день у школі. Мій власний досвід вечірніх шкіл дав мені віру у вечірні школи, до яких я мав відношення згодом і у Хемтоні і у Таскігі. Але моє хлопчаче серце бажало вчитись у школі вдень, чого я і добивався усіма доступними мені засобами. Врешті решт я переміг і мені дозволили ходити в школу декілька місяців, але з умовою, що я буду вставати рано і працювати на печі до 9 ранку, потім йти в школу і відразу після закінчення уроків повертатись на мінімум дві години роботи додатково.
Школа була розташована на певній відстані від печей, і, оскільки я мав працювати до 9, а школа також починалась о 9, я відразу опинився в халепі. Школа починалась завжди раніше і іноді мій урок містив читання уголос. Щоб розв'язати проблему я піддався спокусі, за яку більшість людей можуть мене засудити. Але оскільки цей факт мав місце, я все одно його наведу. Рідко коли щось вдається здобути назавжди, приховуючи факти. В невеликому офісі біля наших печей висів величезний годинник. Цей годинник регулював роботу більше сотні працівників, їх години початку і кінця роботи. Мені спала на думку ідея, як потрапити у школу вчасно — треба лишень підкрутити годинник з 8.30 до 9.00. Я так і зробив зранку, а потім наступного ранку, і ще декілька раз. Аж поки головний "бос" печей не зрозумів, що щось діється не так і зачинив годинник у шафу. Але я насправді не хотів створювати незручності. Я просто хотів потрапити в школу вчасно.
Коли я вперше потрапив у школу переді мною несподівано виникло ще дві проблеми. По-перше, я виявив, що всі діти носили капелюхи, а в мене не було ні капелюха, ні кепки. Насправді, я взагалі не пам'ятаю щоб до того як потрапив у школу колись носив будь-що на голові, та я навіть не знав про те, що взагалі може бути потрібно накривати чимось голову. Але, звісно ж, як тільки я побачив як одягнуті інші діти, мені стало не комфортно. Як і зазвичай, я звернувся до своєї мами і вона пояснила, що грошей купити мені "фабричного капелюха" у неї немає. Ці капелюхи тоді були новою модою, важливим елементом у вбранні чорних того часу, і молодих і старих. Але вона знайшла вихід і допомогла мені. Вона взяла два шматки тканини (джинсової) і зшила їх разом, так я став гордим власником мого першого капелюха.
Цей урок я пам'ятав все моє життя та намагався передавати іншим наскільки мені це вдавалось. І я завжди пишаюсь, завжди як подумки повертаюсь до цього випадку, силою характера мами, яка не дозволила впасти у спокусу здаватись не тим ким бути, тобто намагатись вразити моїх однокласників та інших тим фактом, що вона може купити мені капелюха, в той час як вона не могла. Я пишаюсь тим, що вона відмовилась брати у борг, щоб отримати щось, на що у неї не було грошей. З того часу я вже мав багато капелюхів і кепок, але ніколи більше я не мав капелюха, яким би так само пишався як цими двома шматками тканини, зшитими моєю мамою. Пізніше я відмітив собі факт, без ніякого задоволення щиро кажучи, що деякі з тих хлопців з "фабричними капелюхами", мої однокласники, які тут же кинулись кепкувати з мого капелюха, закінчили своє життя у буцегарні, а інші так злидарюють, що не можуть собі купити ніякого капелюха.
Моя друга проблема стосувалась мого імені, або швидше ІМЕНІ. З того часу, як я себе пам'ятаю мене звали просто "Букер". Перед тим, як я потрапив у школу мені навіть не спадало на думку, що необхідно щось додавати. Коли почалась перекличка, я помітив, що всі діти мали два імені, а деякі навіть дозволяли собі, як на мене надмірну розкіш, мати три. Я був спантеличений, оскільки зрозумів, що вчитель буде вимагати від мене принаймі два імені, а в мене було тільки одне. До того як мені випала нагода записатись я придумав спосіб вийти з ситуації; коли вчитель спитав моє повне ім'я я спокійно сказав "Букер Вашингтон" так, начебто мене так називали все моє життя; і саме під цим іменем я став відомим світу. Пізніше я дізнався, що насправді моя мама дала мені при народженні ім'я "Букер Толівер", але друга частина якось зникла і була на довгий час забута. Але щойно я дізнався про неї, вона була відновлена, тож моє повне ім'я "Букер Толівер Вашингтон". Не думаю, що в країні є багато чоловіків, які б мали привілей так придумати собі ім'я як це зробив я.
Більше ніж раз я намагався уявити себе у становищі хлопця з поважного роду, який веде свою історію сотні років, який успадкував не лише ім'я а і статки та родовий маєток; і все ж іноді я мав відчуття, що навіть якби я успадкував це все та був іншого кольору я б міг піддатись спокусі покладатись на те, що моє походження і мій колір зроблять за мене те, що я мав би зробити для себе сам. Роки тому я нарешті вирішив, що раз у мене немає походження, я маю залишити своїм дітям звершення, якими б вони пишались, і які б спонукали їх до більших зусиль.
Світу на варто оцінювати чорношкірого, особливо молодого чорношкірого надто швидко або надто строго. У чорного хлопця є багато перепон, розчарувань, спокус з якими потрібно боротись і про які мало що відомо стороннім людям. Коли білий хлопець зустрічається з викликом, очікується, що він його подолає. З іншого боку, люди, як правило здивовані, якщо чорний хлопець не пасує. Тобто, ставлення до чорного завжди є упередженим.
Походження має позитивний вплив і стимул для будь-кого, лишень не треба надавати йому занадто великого значення. Ті, хто постійно апелюють до моральних слабкостей чорних хлопців або порівнюють їх здобутки з білими ніяк не враховують вплив сімейних традицій. От наприклад я не маю жодного уявлення хто був моєю бабусею. Я маю, або мав, дядків і тіток і двоюрідних братів або сестер, але не знаю де вони зараз. І моя ситуація цілком типова для сотень тисяч чорних у будь-якій частині нашої країни. Той факт, що білий хлопець знає, що його невдача буде плямою на репутації родини, що тягнеться декілька поколінь, дає йому додаткову силу опиратись спокусам. Той факт, що особа має за собою сім'ю та її історію спонукає і допомагає йому долати перешкоди на шляху до успіху.
Час, коли мені дозволяли бути у школі був коротким, а моє відвідування досить нерегулярним. Через деякий час мені довелось припинити навчання у денній школі та знову зосередитись на роботі. Я повернувся до вечірніх занятть. Насправді, більшу частину своєї освіти я здобув ввечері, після закінчення роботи. Часто мені не вдавалось знайти підходящого вчителя. Іноді виявлялось, після того як я знаходив таки когось, що цей вчитель знає не набагато більше за мене. Часто мені доводилось йти пішки декілька кілометрів вночі щоб просто прочитати вчителю мої уроки. Але всю мою юність, незалежно від того наскільки темними були дні, я рішуче йшов до однієї мети і ця мета була — отримати освіту за будь-яку ціну.
Невдовзі після того, як ми переїхали у Західну Вірджинію моя мама всиновила, не зважаючи на нашу бідність, сироту, якому ми дали ім'я Джеймса Б. Вашингтона. З того час він став частиною нашої родини.
Після роботи на соляних печах мені довелось перейти на вугільну шахту. Вугілля, яке там видобувалость йшло на ті самі соляні печі. Робота на вугільній шахті мене жахала. По-перше, всі хто працював на шахті були дуже брудні, навіть після роботи було дуже важко відмитись. Від поверхні до пласту вугілля була добра миля, тому там, звісно, панувала повна темрява. Я не думаю, що десь можна побачити більш темну темряву ніж у вугільній шахті. Шахта була поділена на велику кількість різних "кімнат" або відділень і, оскільки я так і не спромігся вивчити їх розташування, багато раз я просто губився в лабіринтах шахти. До жаху загубитись додавалось те, що іноді мій ліхтар гаснув і тоді, якщо в мене не лишалось сірників, я потемки блукав поки не знаходив когось, хто б міг поділитись своїм вогнем. Робота там була не лише важка але і небезпечна. Була небезпека потрапити під вибух порохового заряду, або бути розчавленим впавшою плитою. Такі інциденти часто траплялись і це тримало мене у постійному страху. Багато дітей у зовсім ніжному віці були приречені тоді, та і зараз, як я думаю, до роботи на цих шахтах більшу частину життя і без можливості отримати освіту. Більш того, і я відмічав це не раз з власного досвіду, молоді люди, які почали своє життя на шахті часто ставали фізично і розумово відсталими. Вони втрачали бажання пробувати робити щось інше замість продовжувати працювати на шахті.
В ті дні, та і пізніше, я часто малював у своїй уяві бажання і амбіції білого хлопця, в якого не має жодних бар'єрів у своїх прагненнях і діях. Я заздрив цим білим, яким не заважає рухатись до мети стати Конгресменом, Губернатором, Єпископом або Президентом колір шіри з якими вони народились. Я намагався уявити як би я діяв за таких обставин, як би я почав рухатись з низів до вищіх щаблів суспільства.
Останніми роками, я маю зізнатись, я вже не заздрю білим так, як колись. Я зрозумів, що успіх має вимірюватись не стільки тим місцем, якого ти досяг в житті, скільки тими складностями, які ти здолав на шляху до успіху. З цієї точки зору я майже дішов до висновку, що часто народження чорним є перевагою, принаймі для реального життя. За рідкісним винятком, чорному треба працювати важче, та виконувати роботу краще ніж білий, якщо він хоче отримати визнання. Але з важкої праці і боротьби, черех які він змушений пройти, він отримує силу і впевненість, які оминають інших, тих, що йдуть легким шляхом.
Але як не глянути, навіть якби мені дали можливість стати іншого кольору, я краще лишусь тим ким я є, частиною чорної раси.
Мене завжди засмучувало, коли я чув, як представники будь-якої раси заявляють права чи привілеї або певні знаки відмінності на тій підставі, що вони належать до тієї чи іншої раси, незалежно від їхніх власної цінності чи досягнень. Я співчуваю таким людям, бо усвідомлюю той факт, що сама лише приналежність до так званої вищої раси не зможе ніколи вивищити людину, яка не має цінностей, а сама лише приналежність до так званої нижчої раси не зможе принизити людину, яка володіє внутрішніми, індивідуальними заслугами. Кожна переслідувана людина і кожна раса повинні зрозуміти велич великого закону, який є універсальним і вічним, що заслуги, незалежно від того, під якою шкірою вони виявлені, в кінцевому підсумку визнаються і винагороджуються. Я кажу це не для того, щоб привернути увагу до себе, а до раси, приналежностю до якої я пишаюся.
